— Чому так довго не йшла? — насилу вслухається в слова і ледве стримує сльози, хоч її не було лише вісім годин.

Після цього пережитого болю вони ніби заново почали своє сімейне життя. Поряд з Варею Борис був терплячий і спокійний. А ще зробився довірливий, як дитина.

Чому хвороби чатують на нього?

Він часто бідкається:

— Я в тебе такий безталанний!..

— Зате я в тебе таланиста, — втішає його дружина, хоч сама думає, що насправді це йому пощастило, бо вижив.

Під час чергового обстеження лікар на УЗД виявив якийсь утвір на щитівці й порадив для додаткового контролю звернутися до обласної лікарні. Після огляду лікаря вони чекали на результати аналізів, і в черзі під кабінетом дістали від таких самих пацієнтів повну інформацію про перебіг хвороби, про можливі ускладнення.

Аж ось вийшла медсестра й подала ордер на операцію.

— Що? Усе так серйозно?

— Надзвичайно серйозно!

І Варя не стрималася:

— Чому раніше не хотів обстежуватися? Чому занедбав себе?

Бориса обстежують згідно з ордером.

Яка операція?! А що, як з’явиться алергія на якийсь медпрепарат?!

Приїхав Назар з дружиною, і невістка, побачивши свекра й свекруху, що сиділи ніби на похороні, порадила:

— Ви не спішіть. Зверніться до інституту ендокринології.

Їх записали на консультацію до професора, а той, ознайомившись з результатами аналізів, довго дивився на двох немолодих людей і, зрештою, здивовано спитав:

— А чому ви наполягаєте на операції? Я не бачу ніякої потреби в ній. Час від часу з’являйтеся на консультацію.

Хіба це вони хотіли тої операції?

Після цього ставлення Варі до лікарів погіршилося. Більше вона нікому з них не довіряє. Та ось сусіди привели знайомого лікаря, що працює в медичній допомозі «Борис». Той почав приходити щовечора, подовгу сидів з чоловіком, розпитував про щось, а тоді пообіцяв вилікувати. Склав графік уживання ліків, де все було розписано по годинах.

Коли Борис пожалівся на судоми в литках, лікар сказав:

— Це у вас ниркова недостатність, — але побачивши, як зблідла Варя, заспокоїв: — Вилікую я вашого чоловіка. А завтра прийду перед роботою й візьму на аналіз кров.

Після вранішнього візиту лікаря Варя потягла чоловіка на УЗД, дарма що сам лікар не бачив у цьому потреби. Просила й умовляла старого уролога, і той обстежив Бориса без запису. Після дослідження уролог вийшов розгублений і спитав:

— Скажіть, що ви хочете, щоб я вам написав? У нього нирки — як у молодика.

Випивши післяобідні ліки, Борис знепритомнів. Варя була збентежена і спантеличена: уперше смертельна небезпека підступила так близько, а вона й не знає, кого кликати на допомогу. «Швидку»? Але ж вона не знає, що впорснув Борисові знайомий лікар! Вона телефонує йому щопівгодини, а той раз по раз відповідає: «Вже їду».

Приїхав пізно ввечері й привіз медсестру. Поставили крапельницю. За тридцять хвилин чоловік прийшов до тями. Лікар залишив потрібні ліки, розписав, як їх уживати, і попросив не турбуватися про гроші, бо син хворого вже з ним розрахувався.

Варя запросила медсестру з лікарні, і та, побачивши призначення, поцікавилася, що за лікар опікується чоловіком:

— А чому ви запитуєте?

— Дуже дефіцитні ліки призначив.

— Вони хороші?

— Звичайно.

Варя уважно вивчає написи й усе розуміє. Один флакон для хворих жінок після важких пологів, другий — для людей після тяжких опіків. Ліки, яких немає в аптеці, — тільки в реанімації. Він витягав її чоловіка з того світу, куди спершу сам був спровадив. Якби він призначив Борисові УЗД нирок днів на двадцять пізніше, то змусив би радіти з того, що ніби вилікував ниркову недостатність. Що ж за лікарі такі пішли?

Трохи заспокоївшись, — бо ж просиділа над чоловіком без сну аж три доби — Варя взяла товстелезний довідник медпрепаратів і докладно вивчила дію призначених ліків. Судячи із симптомів, начебто все правильно, однак два препарати з переліку, коли їх уживати разом, викликають тремор. А якщо один препарат вилучити, то тремор зникне — і можна говорити, що лікар вилікував хворого. Боже! Що ж це за час такий настав, коли треба боятися лікарів, які обернули медицину на бізнес?! І що ж це за хвороба така, коли чоловіка охоплює паніка, ледве він залишається наодинці? А їй треба відлучатися. Мусить торгувати, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.

Торгує Варя спицями для плетіння… в електричках. Колись вона боялася перейти з вагона у вагон через тамбур, де тебе жбурляє від стінки до стінки, а під ногами скрегочуть металеві пластини, що крізь них видно шпали. Сьогодні боятися вже нема коли: треба пройти вагони, повні пасажирів, вислухати щось про перекупок, яким там не місце, розповісти кожному, хто зацікавиться, все про спиці та плетіння і радіти найменшому покупові. А потім — пересідати в іншу електричку і їхати назад. І так від шостої до десятої вранці й від четвертої до пів на восьму ввечері. Коли вибивалася з розкладу, доводилося близько години стояти на пероні, часом зовсім самій. Усе було б добре, та спиці чомусь купували тільки взимку. А ще траплялося, що ловили міліціонери — тоді змушена була віддавати свій товар. Прийшовши з морозу, залізала в гарячу ванну, сиділа й зігрівалась. Утішалася, що її ніхто не впізнає, тамувала біль та образу. Але поряд були такі самі, як вона, непрофесійні продавці: вчителі, кандидати наук, артисти, інженери, які відрізнялися від професіоналів доброзичливістю, терплячістю, а ще бажанням допомогти чи попередити одне одного про облаву, надто напередодні свят, коли в міліціонерів з’являлася нагода заробити на подарунки своїм жінкам. Тримали годинами свій крам на витягнутих руках, сподіваючись, що він зацікавить перехожих, хоч найчастіше той, чию увагу привертали товари, не мав грошей. Однак і того, що наторговувала Варя, на щось та й вистачало. Тільки вириватися з дому було все важче й важче. Варя у справах не ходила, а бігала, щоб якнайбільше часу проводити з чоловіком. Вони згадували по днях своє життя, яке бачилося їм таким прекрасним. Чому їм ніхто не сказав, що треба просто жити й радіти, а не чекати комунізму? Мали все: освіту, роботу, житло. Їм же не треба було чогось надзвичайного. Не могли порозумітися в дрібницях, але дрібниці — наче скалки під шкірою: їх не видно, однак вони смикають і болять.

Знову Борис потрапив до лікарні. Цього разу якісь поліпи в кишківнику. Варя весь час біля нього, проте навколо все гуде. Майдан!.. Слово, знайоме з Тичининого вірша: «На майдані коло церкви революція іде…»

Варя телефонує невісткам, а ті схвильовані: її сини вночі не прийшли додому, немає їх і на роботі. Бігають лікарі, повідомляючи один одного про останні події.

У лікарні все сповнене чекання: кожного, хто прийшов із вулиці, оточують, сподіваючись почути інформацію з перших вуст. І летять новини: з Інтернету видалили матеріал про те, що Інтерпол розшукує Тимошенко. Незабаром влада почне замітати сліди. Люди стікаються на Майдан. Основні траси перед Києвом перегородили машинами з піском; мер Омельченко наказав утеплити намети, поставити польові кухні та теплогенератори і віддав на потреби демонстрантів цілий поверх мерії. Наші лікарі після нічного чергування стоять на Майдані…

І серед тих новин чується жіночий голос: «Ще п’ять років, п’ять років — і все налагодиться, все піде на краще!»

— Борю! Ми йдемо на Майдан. Ти зможеш, — Варя благально дивиться на чоловіка. — Ми зможемо.

Натовп підхоплює їх. Не відчувається ні втоми, ні напруження. Вони рухаються разом з натовпом. У них ніби вливаються сили від загального піднесення, пісень і надії. Навколо стільки людей! Усі незнайомі, але не чужі.

Іде Майдан 2004 року…