…Скільки це років минуло! Уже давно в дворі у Василя стоїть нова хата, а в хаті — жінка й діти.

— А ви, мамо, боялися, що онуків не буде, — каже Василь, привівши до матері свою команду.

Василь працює головним механіком, а Люба — знатна вишивальниця. Коли стягалися на хату, почала на фабриці в місті брати додому роботу, щоб добути ще якусь копійчину. Завжди вишивала дуже гарно, пильнувала, щоб рівненько лягала нитка, щоб не видно було вузликів з вивороту. Ось де стала їй у пригоді бабусина наука. Любині витвори вирізнялися з-поміж інших, їх посилали на виставки, а замовники були навіть з далекої Канади. Коли в Люби термінова робота, то дітей виряджають до діда з бабою. З дітьми Люба не панькається, тримає їх у шорах, надто старшого, Толика, щоб ніхто не сказав їй потім, що її син — ледащо. Багато часу з ним проводить Василь. Батькові не набридають повсякчасні синові питання. Але одного разу, ще восьмирічним хлопчиком, Толик підійшов до матері й настирливо став цікавитися:

— Мамо, а ти мені скажеш правду, якщо я тебе про щось спитаю?

— А чому ти так питаєш?

— Бо я тата запитав, а він одразу заснув.

«От тобі й на! — гадала тоді Люба й сердилася на чоловіка. — Однак хтось же мусить розповісти синові те, що його хвилює!»

— Мамо, звідки беруться діти?

Люба довго мовчала, а потім зміркувалася й сказала:

— Ось бачиш, сину, — яблуко, а всередині нього — насіннячко. Туди його сховала яблунька, щоб ніхто, бува, не з’їв і не розтоптав, бо це її дітки. От і в нас незабаром народиться братик чи сестричка, — Люба поклала синову ручку собі на живіт, що ходить ходором, — і я сховала дитя сюди.

— У живіт?! — жахнувся хлопчик.

— Під серце. Не буду ж я дитяти в жменьці носити. Під серцем воно росте, там йому надійно й безпечно.

— Мамо! Воно ворушиться! А коли воно вже буде?

— Як підросте, тоді й народиться, — сказала і прикусила язика, бо думала, що малий зараз почне розпитувати, як це — «народиться».

Проте хлопчик уже побіг розповідати батькові, звідки беруться діти і що маму треба берегти, щоб не впала.

«Тепер хай Василь йому розказує, — зловтішалася Люба, — а то, бач, заснув відразу».

Толик ріс допитливим хлопцем, хотів усе знати. Його, було, не відірвеш од книжок і не примусиш до хатньої роботи. Навесні, коли треба опорядити город, Анатолієві як урок відміряли ділянку і стежили, щоб скопав.

Син Микола все пробував робити сам: і годинника розібрати, і борщ зварити, і драбину змайструвати. Після сьомого класу влітку він пішов працювати до батька на завод у ремонтну бригаду, і всі зароблені гроші до копієчки віддав матері, щоб купила сестричці Валі зимове пальто.

Толик закінчив одинадцять класів зі срібною медаллю і хоче вчитися не де-небудь, а в політехнічному інституті у Києві. Сидить над книжками, не зводячи голови. Болить голова і в Люби: вона знає, як вступають до інституту. Тут не можна сподіватися лише на випадок, і вона через знайомих починає шукати кінців у політехнічному інституті. Хвилюється дуже, як передати матеріальне заохочення, щоб не образити людину. Кінець кінцем зробили просто: величезну сумку зі свининою, ковбасами та вуджениною поставили в передпокої квартири, а гроші Василь спокійно поклав чоловікові в кишеню. Головне, щоб не знали діти, а надто Анатолій.

Коли їм надіслали повідомлення, що сина зараховано на факультет з чудернацькою назвою, пов’язаною з приладами для космонавтики, Василь сказав синові:

— Тепер усе залежить тільки від тебе. Вчися, вчися, сину, і не забувай матері.

— Я шаную маму, — соромлячись слова «люблю», промовив Толик.

Після смерті діда Хоми Люба забрала матір до себе: Олесю в дідовій хаті більше нічого не тримало. Забрав до себе Марту і її старший син — Варин брат. До Варі не поїхала, бо не дуже й кликали. Дві сестри, опинившись поруч після довгої розлуки, раптом відчули такий жаль до життя, що його прожили неначе чужі.

Спочатку маленькими билися: одна тоді була в сьомому класі, друга — в четвертому. Подорослішавши, разом не дівували. А після війни кожна замкнулася в своїй родині, відгородилася від світу, бо не було коли й угору глянути. Ні Марта, ні Олеся не розуміли раніше, що нема в світі рідніших людей, як брати й сестри. Адже їх породила одна мати, і вони мають давнє спільне коріння. Кожна з них спішила випурхнути з гнізда, ніби життя починалося тільки після того, як покинеш батьківський дім.

І отепер ці немолоді вже жінки шкодують, що мама змалечку не прищепила їм чуття того, що вони сестри. Зустрічаючись, вони згадують батьківську хату, батьків, сусідів, друзів, але в цих спогадах їх ніде нема разом. Спішать проспівати пісень, що їх співали перше з кимось іншим, ще й таких, яких тепер не співає ніхто. Спішать потриматися за руки, неначе бояться знову втратити одна одну.

Раніше новин було мало, а нині… Щось міняється в країні, і це щось — найстрашніше. Ще, здається, зовсім недавно, коли під прапором Леніна-Сталіна будували комунізм, усі вірили в нього, як діти в казку. А виявляється, що дійсність страшніша за всяку казку, бо потонула в такій брехні, в якій не можуть розібратися ні обдурені, ні самі брехуни. З телевізорів та газет ллється інформація про нові й нові викриття злочинів перед народом. Після роботи стомлені люди поспішають до телевізорів. Карабах, Чорнобиль, Спітак…

Трагедію Чорнобиля люди осягнули не відразу. Як можна боятися пити молоко, купатися в річці, збирати ягоди в лісі?.. Це ж те саме, що боятися жити! Але почали хворіти й помирати ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — молоді чоловіки. Кожна сім’я лишалася наодинці зі своїм горем, кожний боровся зі своєю бідою самотужки. Уражені радіацією тихо лягали в свою землю, що її отруїли люди. І ніхто не знав їм ліку.

Проте село ще животіло, старіло, віддавало найкращих своїх дітей у міста, прирікаючи себе на вимирання. Міста забирали не тільки молодь, а й колгоспи — ті, що були в передмісті. Розпочиналося все з пишномовних обіцянок провести газ та підвищити платню. А далі… далі вирізували худобу для їдалень, будували якісь складські приміщення і, награвшись в господаря, байдужіли до землі. Колгоспів не стало.

Так, як пильнував дітей Василь, мабуть, не пильнував ніхто. Він ще з сьомого класу привчав Миколу до роботи, хоч того й примушувати було не треба: хлопець працював нарівні з батьком і охоче допомагав матері. Тим-то й не раз чув від людей, що він і викапаний батечко, і мамина копія. Словом, добрий хлопчина.

Пильнувала Миколи й Люба, мов тої дівчини, щоб, не дай Боже, не сталося так, як у Нінки-сусідки. Перестрів ту якось сусід, рудий Петро, і спитав:

— Ну, свахо, готові до весілля?

— Яка я тобі сваха?! — відмахнулася від жартів жінка.

— А я не жартую. Ти що, не знаєш?! Твій Серьога з моєю Свєткою за місяць одружаться.

— Мій Сергій? Та йому ж тільки п’ятнадцять років!.. Не мороч мені голови.

— Ну, то й що, що п’ятнадцять! А дитину зробив. Носить Свєтка пузо вище носа. За місяць родитиме.

Ніна навіть не уявляла собі, що від слів можна гепнутися на землю. В очах їй потемніло, а тоді всю накрило темною хмарою. Падаючи, тільки й подумала: «Хоч би рук не поламати…» Опритомнівши, сіла на лавку та так і сиділа, доки Сергій не повернувся зі школи. А ввечері, коли з роботи прийшов чоловік, хотіла хоч щось почути від сина, розібратися.

Хлопець стояв перед ними і щось мукав, як теля. Худенький, розгублений. Зняти б ремінь та відшмагати добряче. Хоч уже нічого не допоможе.

— Іди, сину, до своїх нових родичів… — вирішує батько.

І той вилетів з хати.

Думали, що буде виправдуватись, а він утік туди, до Свєтки, бо там його тримали і облесливим словом, і смачним обідом. Тільки женися. Аби зять у хату. Виросте. Дочці вже двадцять два, а сама — як дівчинка. Бач, і хлопця захомутала.

Ніна на весілля не пішла. Казали люди, що за три дні перед тим у дівчини розпочалися пологи. Народилася дівчинка… Не знали, що робити. До весілля все наготовано, гостей запрошено… Та Свєтка знала. Вона просто втекла з пологового будинку, відгуляла на власному весіллі й повернулася до дитини. Тож на всіх весільних фото була в білій сукні, з фатою, струнка та весела. Подивитися на це весілля приходили навіть із сусідніх сіл.