Дмитро любив і шанував талановитих режисерів та акторів… І жалів…

Назву селу дали дуби. Чи з’явилося те село серед дубів, чи перші поселенці обсадили його дубами — достеменно вже ніхто не знав. Але воно так і звалося — Дуби.

Ось і ця хата в кленах і тополях, а коло двору стоїть дуб — величний, кремезний, мудрий і спокійний. Зовсім як дід Хома — хазяїн цієї оселі. Дуб знає хазяїна ще хлопчиком, що з’явився на світ близько 1880 року або й раніше. Проте дуб, здається, був такий завжди.

Хома народився в родині, де вже було п’ятеро дівчаток. Сестри були йому і за няньок, і за подруг, і за вчительок. Вони навчили його вишивати, варити борщ, але від самого малечку він знав, що його обов’язок — служити у війську. І готувався до цього.

Оженили його дуже рано — ще в шістнадцять років, бо треба було до призову залишити сина. У гетьманському селі один син з кожної родини мав відслужити десять років в армії. Додому відпускали на один-два роки; платили так, що жити було можна. Молода невістка, яку за батьковим загадом привів Хома, була з гордовитого роду, який міг за себе постояти. Вона пишалася своєю красою, синіми очима й розкішною білою косою. Та й з Хомою вони дуже полюбились і зберегли свою любов аж до смерті. Не можна сказати, що вона в усьому корилася чоловікові. Але нічого не робила без його згоди. А що він виріс із сестрами, то жінку дуже шанував. І хоч би де був, вона почувалася, наче в нього під крилом.

Перші двоє дітей, яким було одинадцять-дванадцять років, померли в один день від скарлатини. І тільки за десять років у них народилося ще двоє. Втрату дітей жінка переживала дуже тяжко і навіть через багато років казала: «Краще б цих не було — аби ті були живі». А згодом, коли з’явились онуки, вона все одно любила тільки своїх дітей. «Виняньчила своїх, а ви няньчіть своїх», — казала вона їм. І це не з лінощів, а з принципу. Пильнувала чоловікових батьків. Люди казали, що мало в кого старі хворі батьки такі доглянуті. За це чоловік її дуже поважав. Померла вона на сім років раніше від нього, і він весь той час щодня ходив на кладовище.

Дід Хома служив в Уссурійському краї й був нагороджений Георгіївським хрестом. Ту відзнаку невістка, певно, поклала разом з кисетом, тютюном і грошима в труну. Працював при конях усе життя.

Після революції, повернувшись додому, він побачив дуба, що його обгризли кози. Хтось підмивав його зробити з дуба труну, а він пожалів: видвів кіз — і дуб знову потягся в ріст.

До колгоспу пішов першим зі своїми кіньми, щоб хурувати. Возив з міста крам до сільської крамниці. Жінка довго упиралася, та чоловік не раз спокійно повторював: «Підемо до колгоспу, щоб тільки дали жити».

Хоч яка голодна чи непевна пора були, колись багате село жило за давніми звичаями, намагаючись приховати руйнівні ознаки часу. На село бандити не нападали, бо знали, що в кожній хаті є зброя. Довго не приїжджали туди й розкуркулювати селян.

Жінку в селі навіть замолоду ніхто не звав Улькою. Тільки Оляною. Раненько в неділю вони поралися з сестрою в господарстві, пекли пироги й рушали до церкви. Після утрені сідали за стіл, розпивали чвертку з гранованих чарочок на ніжках, сиділи години зо дві, а потім відпочивали й ішли на вечірню службу.

Чоловіки цього дня збиралися коло крамниці, купували для розмови теж чвертку, дітям давали по п’ять копійок на кіно й подушечки.

Чоловіки відпочивали від жінок, жінки — від чоловіків, щоб у сім’ях була злагода.

Старший син Григорій був непризовний, женився рано й жив з батьком в одному дворі. Коли почалася війна, батько сказав йому:

— Іди, сину, на війну. Біда прийшла. Жінку й дочку ми доглянемо.

Невісточка дивилася на свекруху, що збирала сина в дорогу й соромилася своїх сліз, раз по раз вибігаючи з хати. А очі від них горіли голубим сяйвом.

Григорій пішов на фронт, але зброї йому не дали — тільки лопату й сокиру, щоб будував переправи. Коли військо відступало, пробиваючись до лінії фронту, ці переправи були останньою надією на порятунок, бо здавалося, що постріли та вибухи вихоплювалися із землі, з води, з розпаленілого неба. Під час одного з боїв саперів відрізало від основного війська. Лишилася купка людей з сокирами та лопатами в руках. Обережно, звернувши з напрямку, де пройшли бої, вони рушили до лінії фронту, прислухаючись до ледь чутних звуків канонади. А навколо догоряло літо, тихо злітало листя з дерев, опускалося в лісові джерела, золотячи кришталь вод. Серед тої краси бійці побачили три гармати, а коло них були розкидані тіла артилеристів: одні ніби лягли відпочивати після тяжкого переходу, а другі, понівечені до невпізнання, закликали до помсти.

— Хлопці пропали, рятуючи гармати. Ми мусимо закінчити їхню справу, — звернувся до всіх Григорій.

Поховали вояків, і з останньої сили потягли ті гармати. Не могли кинути, бо тим вони ніби б розстріляли своїх побратимів.

Коли вийшли до регулярних військ, то віддали документи артилеристів, а їх самих на летючих партійних зборах прийняли в комуністи й подали до нагороди. Однак партквитків вони не отримали, бо довелося терміново вирушати далі в бій. Уже героями й комуністами.

Перед Харковом на річці Сіверський Донець потрапили під масований обстріл разом з цивільним населенням. Навколо ревли гармати, кричали діти, стогнала земля…

А тоді раптом запала тиша й темінь. Григорій відкопався лопатою й відразу почув:

— Генде гох!

Узяли його в полон. Коли гнали до концтабору в Кременчук, то він на дорозі кинув записку, сподіваючись, що хтось її знайде. Знайшли і через багато-багато рук передали батькам. Мовляв, син у полоні, чекає на допомогу. Буде довідка з сільської ради, що він не комуніст, — його відпустять. До Кременчука вирушила Григорієва жінка, Олеся, зі своєю молодшою сестрою, яка добре знала місто. Замоталися хустками по самі очі, вимазалися сажею й пішли.

Довелось їм простувати пішки дев’яносто кілометрів, аж поки потрапили до Кременчука. Там, поряд з вокзалом, вони знайшли табір. Полонені цього табору тяжко працювали на паровозоремонтному заводі. Григорія вже серед них не було: відпровадили його до Вінниці. Сестри роздали полоненим хліб, картоплю, буряки та сало і повернулися в село. Сало в них було, бо перед тим, як зайшли німці, вони зарізали порося й вівцю, засолили, сховали в ямі й засипали гноєм.

Люди в селі сиділи в погребах. Вилазили звідти тільки вночі. З першими німцями прийшла й німецька влада. Люди повернулися в хати.

— Що буде, то й буде. Чекатимемо, — сказав батько.

На початку війни всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до тридцяти років забрали на фронт. Коли німці зібрали всіх людей біля школи й вишикували шеренгами, перекладач сказав:

— Оберіть собі трьох поліцаїв.

Тиша. Люди стояли, наче скам’янілі.

— Оберіть. Якщо не оберете — стрілятимемо кожного п’ятого.

Селяни мовчали.

Коли пролунав постріл і з першої шеренги впав сіреньким горбочком хлопчик, намагаючись ухопитися рукою за мамину спідницю, то люди навіть не відразу зрозуміли, що трапилося.

Мовчанка тривала.

Аж тут вигукнули старі:

— Хлопці, виходьте, бо всіх перестріляють!

Вийшли троє хлопців, не знаючи, хто вони тепер — зрадники чи герої. Вийшли, щоб урятувати рідних людей і бути проклятими в майбутньому. Старшого поліцая німці привезли з собою.

Олеся з сестрою вдома все розповіли, взяли нові торби й рушили до Вінниці. Ішли по рейках ночами. Нарешті добулись, але Григорія вже вивезли в Польщу. Знову вони роздали все полоненим. Надії на те, що вони зможуть побачити й забрати рідну людину, — тої надії, яка давала їм снагу пішки пройти такий тяжкий шлях, долаючи страх, уже не було. Олеся не плакала: не було сліз.