Першою його картиною була «Його величність робітничий клас».

Групі, до якої входили художник, асистент оператора, механік, оператор і старший адміністратор, дали обкомівську машину «ЗІЛ». І от вони вирушили знімати загальні плани металургійного гіганта — заводу «Запоріжспецсталь». Від своєї причетності до світу кіно, від виконуваної роботи Дмитро мав незабутнє враження.

Природжену працьовитість і сумлінність відразу помітили ті, хто працював разом з ним, та от трактували по-різному. Головний режисер фільму пропонував усе погоджувати особисто, не допускаючи заступників директора картини: ні першого, що відповідав за знімальний майданчик та комбіновані зйомки, ні другого, що робив зовнішні приготування. Запросивши якось у їдальні Дмитра сісти за один стіл, головний режисер повів розмову про другорядні речі, але раз по раз ставив питання, які виявляли вдачу молодика, що подобався йому дедалі більше. Він запропонував Дмитрові дублювати головного героя фільму, бо акторові, що грав ту роль, треба було час від часу бути в театрі у Москві. І молодик погодився зніматися в тих сценах, де не було видно обличчя, зокрема коло мартена.

Дмитро не вмів байдикувати, хоч багато кого аж трусило від того. Однак не оцінити організаторських здібностей новенького вони не могли. Якось асистенти доповіли режисерові, що всі листи замість директора картини пише Дмитро, та то вже стало, мабуть, звичним: усі директори картин на той час були старі амбітні люди, без спеціальної освіти. Вони сиділи в кабінетах, скинувши з себе обов’язки на заступників директорів та адміністраторів. А за все, певна річ, відповідав режисер — людина, що не бачила й не розуміла адміністраторської справи. Він давав команду — і все.

Зйомки фільму перемістилися до Ашгабата. Туди мала приїхати й група з Москви. Дмитро тим часом будував декорації й чекав на реквізит та костюми. Коли до столиці Туркменістану прибув вагон з написом «Його величності Бондарчукові Д. І.», то на вокзалі переполошилися. По вантаж приїхали кіношники, а працівники станції вишикувалися в шеренгу, перемовляючись між собою рідною, незрозумілою гостям, мовою. Водії сміялися, підморгуючи Дмитрові: «Ну ж бо, його величносте, керуй».

Наступної Дмитрової картини могло й не бути. Новий директор Кандибін, що прийшов на кіностудію з хроніки, де мав неабиякий авторитет, беручись до своєї першої роботи в кіно, дуже прискіпливо добирав собі групу. Друзі порадили йому взяти Дмитра: мовляв, працює, як віл, за всіх, не підведе.

Коли Кандибін знайшов Дмитра й запропонував йому роботу, той його ошелешив:

— Мене звільняють.

— Хто?

— Начальник виробництва.

— Отакої!

— Я відмовився їхати у відрядження до Ленінграда з новою картиною.

— Чому?

Дмитро вперто мовчав. Як передати словами ту співбесіду з керівництвом знімальної групи, де в інтонації було трохи зверхньої байдужості, підкресленої неповаги, бажання прискіпатися до новачка, який відразу з першої своєї картини здобув такий авторитет? До того ж він один серед них мав вищу спеціальну освіту. Дмитро розумів, що ту поведінку керівництва спричинив страх перед сильним конкурентом, проте тамувати кривду не хоче. Не може. Він знає, що за відмову після першої картини його можуть звільнити. Хай звільняють!

Кандибін узяв Дмитра й повів до заступника директора кіностудії. Той здивувався:

— Звільняти людину з вищою освітою?.. Я вірю у вас, товаришу Бондарчуку.

І наказав зарахувати Дмитра до штату кіностудії.

Нова картина закарбувалася в пам’ять зустріччю з актрисою, яка була втіленням ніжності та краси. Вона ніби випромінювала чарівність і ласку. Коли на роль головної героїні добирали актрису, з комітету сипалося безліч пропозицій: кожний хотів протягти свою протеже. Над картиною працювали два режисери. Один казав:

— Знімаймо, кого пропонують.

Другий заперечував йому:

— Ні, треба щось придумати.

— І що ж?

Тоді Дмитро обережно запропонував обом:

— Запросіть відому актрису — отоді всі протеже й відпадуть. Наприклад, Артмане, або когось іншого.

— Чудова ідея! Дай їй телеграму. Може, погодиться.

І вона дала свою згоду.

Зустрічати відому актрису доручили Дмитрові.

— Чому я?

— Дімочко, директорові видніше.

Дмитро поїхав на вокзал, а зустрівши, дивився на неї, як на богиню, й чудувався з того, що бувають такі жінки. Вона ласкаво щось говорила Дмитрові, дякувала за увагу й турботу, а він ще довго відчував себе в полоні тої незвабливої жіночності, яку випромінювала актриса.

Коли група прибула до Прибалтики, то Артмане найперше поцікавилася:

— А де той молодик, що зустрічав мене в Києві?

Основні зйомки фільму відбувалися в Інкермані, а коли вони закінчилися, група повернулася до Києва. І Дмитро залишився там зі знімальною групою комбінаторів.

— Таке вигадали — у Києві знімати! Де ці ракети знімати? Завтра поїдемо до Білої Церкви, — вирішує Дмитро.

За Білою Церквою вибрали село з прекрасною долиною. Місце підхоже. По трасі притягли вагончика з піротехнікою. У селі домовилися на дослідній станції, що їм продаватимуть обіди за ту саму ціну, що й робітникам. Купили каструлю, і сторож варив їм качани кукурудзи. Всі були задоволені, бо ж за день заощаджували два карбованці сімдесят копійок. За місяць набігла майже ціла платня!

Часом оператори заходили на сусідні поля, де росли помідори та дині, і за це бригадир не раз дорікав Дмитрові. А він тільки відмахувався:

— Вам шкода десятка помідорів чи дині з поля?

Однієї ночі на цих полях цілу ніч торохтів трактор. Крізь сон усі дивувалися, що там можна робити вночі. А вранці люди побачили переорані поля.

— Що ти зробив? — кричав голова колгоспу на бригадира.

— Повідомили, що трасою проїжджатиме Щербицький, а в нас урожай не зібрано.

— Таж він поїхав зовсім в іншому напрямку. Він завжди так робить!

Закінчивши роботу в Білій Церкві, Дмитро привіз у свій садок машину перегною — хай росте, хай знає, що в нього є хазяїн.

Третя картина «Доторкнись до неба» так і не з’явилася. Її знищили інтриги. У цю картину Дмитра теж запросив Кандибін. Тільки вже виконувачем обов’язків директора. Важкий підготовчий період, сценарії, вибір натури, добір акторів… Але тепер саме Кандибін хотів протягти на головну роль свою дочку, яка щойно закінчила десять класів. Однак молодий режисер заперечив йому. Тоді Кандибін домовився з іншим режисером доробити погоджений раніше сценарій. Рахунок за цю послугу доручили віднести в бухгалтерію Дмитрові.

— Що це вони вигадали? Знову якась афера? Ну, добре, давай.

Художня рада при студії не затвердила правок до сценарію — і картину закрили. А разом з нею — і дорогу молодому талановитому режисерові. Не кожний новачок у кіно витримував той опір, що його чинила «стара гвардія», перемелюючи, наче в м’ясорубці, молоді таланти й надії.

А далі була картина «Два роки над прірвою» з Левчуком. Коли директор студії відвідав знімальний майданчик, спостерігаючи, як працює Дмитро, то зауважив:

— Чому такий здібний хлопець працює виконувачем обов’язків директора?

— Він ще не має тої кількості напрацьованих картин, яка потрібна для тарифікаційної комісії.

І полетіли картини, як пиріжки з печі. Своєю надзвичайною відповідальністю й природним хистом Дмитро здобув собі неабиякий авторитет. За ним у черзі стояли режисери, і кожний з них хотів бачити його у своїй картині. Усі знали, що Дмитро дасть раду в найтяжчій ситуації, бо йому не раз доводилося працювати в картинах у найвідповідальніший період — знімальний. Тому й картин у нього було багато.

Директор картини подібний до головного інженера потужного виробництва з певною технологією та ресурсами, однак у того воно скидається на великий мурашник, де кожний знає своє місце і свої обов’язки. А знімальна група — це великий табір людей, часто-густо малознайомих і обтяжених сім’ями, але об’єднаних ідеєю. І директор повинен створити всі умови, щоб вони ту ідею обернули на видовище, яке хвилюватиме й бентежитиме людські душі в кінозалах великої країни, закликатиме до подвигу й милосердя, спонукатиме захоплюватися чужими долями та любовними історіями і прагнути, щоб у них теж усе так склалося, як у кіно. Директорові картини треба забезпечити фахівців житлом, харчами, транспортом, зв’язати їх невидимими нитками, коли ті перебувають на великій відстані один від одного, на різних майданчиках і в різних місцях, бо саме від їхньої злагодженої роботи, від їхніх настроїв і почуттів залежить доля картини. А ще — стежити за кошторисом, рахувати кожну копійку, домагатися виконання плану й прогресивки, про яку фахівці раніше навіть не мріяли. Але найперше директор має вмовити режисерів, щоб ті не запрошували на зйомки акторів, які заглядають у чарку й зривають знімальні дні. Хоч які вони популярні. Проте буває й так, що режисер не може не взяти на роль актора, бо саме під нього написано сценарій, і він уже не виконавець ролі, а персонаж — тоді доводиться організовувати нагляд за ними.