Після закінчення консерваторії Ірину призначили викладачем у Полтавське музичне училище. Скільки надій вона покладала на це призначення! Знайшла кімнату, жінку, яка доглядатиме дитину, — і полетіли один за одним листи до Дмитра з проханням переїхати жити в Полтаву. Їй пообіцяли влаштувати його на роботу директором будинку культури. У цьому проханні Дмитро не міг знайти жодного розумного мотиву. Навіщо їхати в чуже місто, в найману кімнату в чиїйсь квартирі, коли він має цілий дім аж з п’яти кімнат, пристойну роботу й дві баби пильнують дочки? Йому смішно, а в неї це найперша надія виїхати з цього селища, де минула її гірка юність. Адже сюди вони мусили переїхати з Києва, де вона народилася і з яким пов’язані спогади про тата, театральні вистави та безтурботність. Ці спогади давно померкли і скидаються більше на спогади про спогади. Ірині хочеться відірвати Дмитра від будинку, якому він віддає кожну вільну хвилину й зайву копійку, бо з цим будинком він пов’язує мрії про велику родину. Вона ж більше не хоче дітей, не хоче тих страждань, що їх довелося терпіти аж дві доби, які, здавалось, обернулися на нескінчений вир болю. Але найбільше боїться Ірина, що, коли народить чоловікові сина, Дмитро гірше ставитиметься до дочки. І саме цим вона не раз пояснювала йому своє небажання мати ще дітей.

Дурна жінка… Зробила рідну дочку тією причиною, через яку він назавжди позбавлений сина, і чекає від нього любові. Хто він їй? Люди вважають їх за пару, а вони досі не одружені, хоч і живуть в одному будинку.

О, Ірину радо прийняли до філармонії! З її голосом та освітою. Але після місячної подорожі з гастролями вона повернулася розлючена й розгублена. Невже вона так довго вчилася в таких славетних майстрів державним коштом, щоб стати об’єктом сексуальних домагань бидла?! Ніколи! Гидливо згадувала чужі впевнені руки, що зривали з неї в гримерці концертну сукню, і ту насолоду, з якою товкла пики високому начальству. Ця інтелігентна артистка не знаходила іншого слова, ніж це, хоч раніше його ніколи не вживала. Та воно єдине правильно відбивало дійсність. А як же спів? Вона зрозуміла одне: з концертною діяльністю покінчено назавжди. Нова робота на радіо, звичайно, цікава, але найбільша частина платні артиста — аплодисменти, захоплені погляди, вдячні усмішки і знову аплодисменти. Тож Ірина шукає іншого поля діяльності — такого, де вона зможе зреалізувати свої здібності й амбіції, які, сказавши правду, не постали на порожньому місці. Відмінниця навчання, вона пишалася, що може не тільки в спеціальних дисциплінах бути першою, інші предмети їй давалися так само легко. Вона могла не просто завчити, а й пояснити незрозумілу тему однокурсникам краще за викладача, бо тонко відчувала в усьому те основне, від чого можна відштовхнутись. А який артист без амбіцій? Сама професія спонукала вирізнятися з-поміж інших, привертати до себе увагу і, може, навіть трохи відчувати свою зверхність, але так, щоб не затьмарити таланту. Ще навчаючись у консерваторії, вона вела в самодіяльності вокал. На всіх переглядах завжди мала призи. Вона хотіла жити в професії й не могла інакше. Вона бачила, що і Дмитро не міг інакше. Він змоделював собі сім’ю: будинок, багато дітей, господарство з кролями, гусьми, курми, городом і садком, майстерні з верстаками та інструментами. Вона так не може і не хоче. А Дмитро хоче охопити все. Він має все найкраще, все дістає на виставках, усім цікавиться, усе любить — і землю, і природу, і роботу. От тільки робота в нього забирає весь час, відколи він перейшов працювати на кіностудію. Вони живуть поряд, у новому будинку, не зважаючи одне на одного. І про той будинок чоловік дбає безперестанку, раз по раз щось добудовуючи. Будинок — його найкращий товариш. Вони вдвох пам’ятають кожну цеглину і гвіздок, у них одне бажання — щоб тут було повнісінько дітей. А поки що Дмитро робить усе, щоб тут усім було затишно. Будинок — єдиний свідок його відчаю й утоми, бо до нього Дмитро прибігав, щоб усамітнитися й заспокоїтися, щоб хоч на якийсь час забути про життєві негаразди. І будинок утішав його міцними стінами, великими вікнами, високою стелею. Тут він усе зробив своїми руками і з цим пов’язав свої мрії й надії. А Ірині той будинок — справжній тягар. Вона перебралася туди з батьківського дому тільки тоді, коли Дмитро став їздити в довгострокові відрядження. Вона ніби намагалась якнайдовше зберегти свою незалежність і Дмитра, бо лише він давав їй ту незалежність. Він жалів її, жалів завжди, розумів і все пояснював собі її нещасним дитинством. Коли чоловік ще тільки-но почав зводити той будинок і не мав жодної вільної хвилини, то по шифер до Москви послав Ірину, а коли та повернулася без шиферу й без грошей, з двома валізами якихось кофтинок, білизни, тканини, — перелякана й винувата, — він тільки махнув рукою: «Нещасна, вона ж ніколи нічого не мала, а тут Москва… Не втрималася».

Така вже в нього натуронька: впускав у серце з жалощів і тримав там навік. Ірина вже нічим не нагадувала тої худої, голодної дівчини, а він пам’ятав і завжди виправдовував її. Тамував образу, що протринькала тяжко зароблені гроші, але більше ніяких великих закупів їй не довіряв. Так і жили — прекрасно розуміючи й шануючи внутрішній світ одне одного, але не поділяючи його.

Не допомагав ніхто. Хіба що одного разу, коли його не було, приходили батько з братом прибрати двір… Довго стояв тоді Дмитро посеред двору, повернувшись з відрядження, й дивився на рівненько складені дрова із заготованого на сарай дубового обапола, не чуючи, як щебетала поряд дочка:

— У нас два дні клубочився такий дим! Чорний-пречорний! І я палила!

Авжеж, чорний… А як іще міг горіти толь, що його він шматками привозив з сусіднього заводу? Кому що скажеш? Тиждень він не міг ні з ким розмовляти…

Коли ви в дитинстві радо крутили ручку динамо, стоячи в черзі серед однолітків, щоб тільки наблизитися до кіномеханіка і знати, що всі, хто дивиться в залі кіно, мають завдячувати саме тобі, коли ви приходили на кожний кіносеанс кінострічки «Чапаєв» і на запитання: «Скільки можна дивитися?» — відповідали з надією: «Може, він сьогодні випливе?» — то ця магія відчуття себе серед улюблених героїв, серед загадкових світів, серед сподівань дива залишилась у вас на все життя.

Так жила в Дмитрові туга за мистецтвом. Йому хотілося вихлюпнути ту любов до світу — до безкрайнього неба з його таємничими зоряними галактиками, до безмежних полів, сповнених дивовижних тварин і комах… Він прагнув висловити подяку чи то світові, чи людям за чарівницю-пісню, що сплітає слова й мелодію в щем серця, і за ту стару грушу, яка годувала голодне хлоп’я влежаними гниличками. Хоч що робив у своєму житті Дмитро, в його душі завжди з’являлось якесь захоплення, співало й тремтіло в ній, а потім раптом замовкало обірваною струною.

Коли сусід, що працював на кіностудії головним бухгалтером, спитав Дмитра:

— Чого сидиш у цьому клубі? Ти ж маєш вищу гуманітарну освіту! Приїзди до мене, підемо до директора студії. Ти ж тямущий хлопець!

Дмитрові шалено забилося серце, неначе вириваючись з полону буденщини. Отямився він лише у відділі кадрів, де його оформляли старшим адміністратором знімальної групи.

Він пам’ятає все. І, звичайно ж, той місяць відпустки після звільнення, коли надумав збудувати сарай. Ставив його поспіхом, сподіваючись, що, як буде час, перебудує. Проте часу більше не було ніколи. Його наче підхопив величезний маховик: відрядження, узгодження, терміни здавання, вибір натури, організація знімальних майданчиків, перевезення, переїзди, досягнення, дошки пошани, кар’єрне зростання, зустрічі, співпраця з видатними режисерами, акторами, операторами й письменниками. І не було більше на віку жодної ситуації й жодного дня, схожого на раніше прожитий. Здавалося, все лежало на його плечах і всім він був потрібен. Він давно вже не адміністратор, а директор вищої категорії. І крутить його пам’ять не кадри, а стрічки його життя.