Ми робінзони двадцятого століття. І все ж працюємо… Добросовісно. На основній роботі і на громадській. Ще не всі люди вступили до колгоспу — треба залучати.

1937 рік. Директорую. Виплачую зарплату за листопад у грудні, а з першого січня ставки вчителям мають підвищити.

Життя трохи покращало. Народився син — Льоня. У нашому житті, як і в житті наших батьків, народження дитини чомусь не було схоже ні на радість, ні на свято. Не відзначали ні родин, ні хрестин.

Цього року Шуру викликали в Лубни як спадкоємицю батькового майна. Виявилося, що тесть завинив державі трохи більше від семисот карбованців (мабуть, тому, що не платив ні страхових внесків, ні інших податків, бо їх не було з чого взяти). Пообіцяли списати половину, а якщо Шура сплатить другу, то стане господинею напіврозваленої хати. Від такого спадку відмовилися.

До нашої школи ходило близько вісімдесяти дітей з дитячого будинку, що був у селі. Працювати з ними було вдвічі важче. Якось одна вчителька вдарила школяра з дитбудинку обкладинкою з учнівського зошита й дістала сувору догану. Проте начальству цього видалося замало, тож на профзборах її виключили зі спілки і зняли з роботи. А за два дні вона повісилася на школі, залишивши дев’ятирічну дочку.

Заходився позапланово будувати нове приміщення школи. Незабаром на світ з’явився другий син — Только, а з ним і новий клопіт: корова, город, нянька. Осілися й турботами обсіялися. Моди відпочивати на курортах чи десь на природі не було.

А село й далі билося за врожаї і зміцнювало колгоспи. У крамницях з’явилося більше товарів, але люди відчували неабиякий страх. Єжовщина. Газети розводилися про ворогів народу в армії й при владі. Вийшли суворі закони. Гинули віддані народові люди — розумні й заслужені трудівники.

У вересні 1939 року почався похід проти Польщі, а потім — жахлива фінська війна.

…1941 рік. Фашисти лавиною посунули на нашу землю. Прості люди розгубилися. Фронт наближається неймовірно швидко…

Кругом — страшна невизначеність… У крамницях зникла сіль, а згодом і всі харчі.

Я депутат районної ради, кандидат у члени партії, завідую пропагандою. У моєму розпорядженні — радіоприймач. Один на село. Решту надійшов наказ здати.

Починається навчальний рік.

Попросився виїхати на батьківщину, щоб доручити долю сім’ї батькам, а самому тоді — хоч куди.

— Сиди, — каже голова райвиконкому.

10 вересня мені дали дозвіл на евакуацію сім’ї. Узяв пару коней, корм, готуюся в дорогу. Їхати доведеться розбитим шляхом. Дощі, грязюка… Як вивезти двох маленьких синів і жінку з немовлям — дівчинкою, що народилася 22 червня 1941 року?

Уранці довідався, що німці вже зайняли Ромни. Гримить, горить, вибухи, стрілянина на станції. Люди кажуть, що то б’ються наші з фашистами. Хто сильніший і сміливіший, ті беруть тягло, вози і їдуть на станцію по зерно та цукор, грабують майно установ і навіть покинуті хати.

Зерно на станції теж палає. Його беруть хто як може, а в ньому рвуться снаряди. Я не йду на станцію: мене не цікавить ніщо. Чекаю, коли для мене, моєї сім’ї й таких, як я, поставлять шибениці.

Безвладдя. Люди як розтривожений вулик: хто збагачується, хто з торбою відступає. Я стою біля хвіртки, спостерігаю за всім і дізнаюся жахливі новини. З’явилося нове начальство: староста села Яворський, староста громади Марченко (колишній голова ревкомісії колгоспу) і троє поліцаїв — Лут, Скороход і Кузьма.

Уже змушують усіх ходити на роботу в громаду. Про платню ніхто не питає: багатьом вона не потрібна, бо ж нахапали всього.

— Добрий день, а чого це ви стоїте без діла? — звернувся до мене колгоспний коваль, батько моїх учениць, ідучи на роботу.

— А дожидаю, коли ви споруджуватимете трамплін, до якого за горло підтягатимуть мене й таких, як я, — відповів йому.

— Якщо так стояти, то може статися й таке. Вас однаково поженуть на роботу в громаду, а там усякі люди. Трапитеся комусь небажаному — пригадають усе. Тоді шибениці не минете. А йдіть-но до нас у кузню! Там у нас була радянська влада, є і буде, — порадив коваль.

І ось я в кузні: б’ю молотком, відкручую гайки від борінок, прожарюю їх у горні, а потім знов накручую — і за кожну зроблену гайку мені записують 0,05 трудодня.

За якийсь час викликає мене начальство.

— Ви знаєте, що партійцям треба реєструватися в районній поліції? — питає староста села Яворський.

Удаю, що не знаю, а назавтра йду в поліцію. Поліційна дільниця там, де колись була міліція. Заходжу, аж там знайома:

— Здрастуйте. Ось бачите, де ми знову зустрілися, — каже колишня секретарка-машиністка райвиконкому з ображених — дочка чи то царського полковника, чи генерала.

Я там уже в списках, проте вона мене не відмітила, бо мав здати партійний документ.

— Я лише кандидат, а кандидатську книжку спалив.

— У такому разі вам треба йти до бургомістра — колишнього вчителя російської мови з сусіднього села.

Іду в колишнє приміщення райвиконкому. У приймальні сидить секретар — колишній інспектор відділу освіти. Не глянувши мені у вічі, пояснив, що треба постукати до пана бургомістра. Так і роблю.

— Добрий день, — кажу колишньому колезі.

— Добрий день, — привітався бургомістр. — Сідайте, кажіть, що вас привело до мене. Що поробляєте?

Я пояснив йому, навіщо прийшов. На це він ласкаво відповів:

— У кузні ви тимчасово, справа, в якій ви прийшли, дріб’язкова. Те, що ви були в партії, не страшно. Не всі ж там були з власної волі. Коли б не війна, жодного вчителя не пустили б до школи без партквитка. Мене теж тягли в партію, але я відбивався. Ну, облишмо це… Ви знаєте, що наш народ такий, що розграбував усе в районі, а в приміщенні, де ми оце з вами сидимо, навіть пічні дверцята повиймали. Тож, якщо ви знаєте, хто брав у цьому участь, напишіть нам.

— Іване Петровичу, я поки що вважаю себе за вчителя. Якщо будуть потрібні списки дітей чи ще щось шкільне, то будь ласка. А за інше я нічого не знаю, — промовив я тихо.

— Геть! Геть, кажу! І щоб завтра був із квитком.

Бургомістр різко встав з-за столу, ніби хотів дати мені копняка, хоч кілька хвилин тому люб’язно тис мені руку.

Наступного дня я був уже в поліції. А за якийсь час мене з сім’єю виселили зі шкільної квартири, забрали велосипед і красиву вгодовану корову.

Якось у кузню до нас завітали двоє колгоспників з сусіднього села й попросили, щоб ми їм зробили вози, а вони нам за це пообіцяли дати корову. Тепер по кукурудзяних полях блукало багато нічийних корів, але ще більше худоби пропадало від хвороб.

Робити воза ми не стали. А назавтра взяли підводу, ніби поїхати на хутір, піймали в полі вгодованого племінного бугая, з острахом завели його в ліс, зарізали і м’ясом поділилися між собою. У селі про це ніхто не знав. Вертаючись у село, покосили овес і конюшину, якими я згодом відгодував корову для німецької їдальні.

Оселився з сім’єю в хатині. Городу нам не дали. Крім роботи в кузні, ходжу по людях на заробітки: кошу сіно, набиваю печі, плету тини, копаю ями… Розплачуються хто чим може. Так заробив три курки.

Громада нічого не платить.

Шура не працює. Доглядає маленьку Людочку, якій на молоко віддали все, що було з одежі.

З березової кори добуваємо дьоготь, що його вимінюємо на олію.

Двічі на місяць ходжу відмічатися в поліцію.

У селі видали німецькі паспорти. У декого на паспорті стоїть велика літера «К». Що воно таке, спочатку ніхто не знав. Підозрювали, що це відповідальні на випадок порушення нового порядку. Згодом із книжок я довідався, що «К» — це «Kugel», тобто «куля». Отже, людина з таким паспортом підлягала розстрілові.