Закінчив інститут 1932 року. Яким хорошим був наш фізико-математичний факультет! Приїхав додому. Вдень ходив уряд з косарями й косив траву, потім трохи відпочивав і біг у Лубни, бо там була Шура.

З Шурою ми вже кохалися два роки. Їздили разом на практику. Влітку 1931 року з сіл почали виселяти куркулів. Ми поїхали в Бориславський радгосп Херсонської області на заробітки — збирати пшеницю. Періщив дощ, а на малих станціях підвід було, як на ярмарку. Всюди стояв плач, крик… Кропила небесна водичка в незнаний шлях і старих, і дітей.

На полі були жахливі умови: ні води, ні затінку. Хлопці й дівчата спали разом під п’ятнадцятиметровими полотнами. Обносилися, завошивіли. Студенти з Красноградського сільгосптехнікуму оголосили страйк, і ні вмовляння, ні погрози не спинили їх. Однієї ночі вони виїхали в Каховку.

Роботу закінчили в серпні. Більшість заробітчан залишилися винними радгоспові. Я мав трохи більше від сорока карбованців: подіяло те, що був вантажником.

А невдовзі ми з Шурою поїхали в Талалаївський район домовитися, щоб нам дали призначення в одну школу. Ночували в копицях вики й бідували. Всі знали про наші близькі стосунки, крім наших батьків. І коли мої батьки принаймні здогадувалися, то Шурин батько й гадки не мав. Суворий до дочки, він і не мислив, щоб його двадцятидворічна Шура мала собі хлопця. Вона на кожному кроці дурила батька, щоб тільки бачитися зі мною.

Шура мала байкове одіяльце й подушку, а мені до подушки мати дала ряднину (одіял у нас і в заводі не було). З мого рядна зшили матрац, набили його сіном — і постіль готова.

У школі ми заробляли по сто двадцять п’ять карбованців на місяць, маючи вісімнадцятигодинний тиждень. Отак і розкошували з Шурою вдвох на двісті п’ятдесят карбованців. До травня 1933 року отримували ще хлібну пайку. Ходили на мізерний обід до колгоспної їдальні, аж поки колгоспники нам відмовили. Та й удома з харчів не мали нічого. Додатково за роботу на тракторних курсах мені виплатили двісті карбованців. Я пішов і купив чотири пуди картоплі. Залишили собі кілька десятків картоплин, а решту посадили на городі, яким нас наділили, коли розкуркулили одного місцевого селянина.

Комірник пообіцяв дати качан кукурудзи на посів. Пішов до нього зранку, але його не було вже вдома. Коло печі поралася його вгодована дружина, тушкуючи вишкварки. «Певно, зарізали кабана», — подумалося мені. Запах не вабив, не гнітив мене. Вийти з хати мені не давав отой триклятий качан кукурудзи, який дарував надію на майбутній врожай.

Дожидаючи комірника в коридорі, я все ж таки не міг відвернутися від смачного ковбика, яким так ласувала жінка.

Чому голод? Чому від нього мруть люди???

До класу заходив з думкою, що ось, мовляв, таке мале, ще нічого не заробляє і має можливість їсти, а я вчився, працюю — і голодую.

Перед жовтневими святами я вгледів з вікна квартири, що прийшла якась жінка з кошиком за плечима. «Мати», — майнуло мені в голові. Вибіг — нема. Дізнався, що пішла в іншу вчительську квартиру. Забрав її звідти, й пішли ми через шкільний двір. У студентські роки на квартирі ми жили втрьох, про що я не раз писав матері.

— Ну от, тепер ми лише вдвох, мамо, — пожартував я.

— То й добре.

Відчинив двері, а в куточку стоїть розгублена Шура. Мати привіталась і заплакала. Побула кілька днів і поїхала.

Одного дня я зайшов у кімнату й застав Шуру в сльозах. Виявляється, вона одержала листа від батька: мовляв, до нього дійшла чутка, що дочка одружилася. Я відписав йому, що тільки через його крутий норов Шура ніколи не казала правди, що дочці незабаром мине двадцять третій рік, а він ставиться до неї так, як до першокласниці, що ще, коли був у Лубнах, кілька разів намагався освідчитись, але Шура категорично забороняла.

Відповіді на лист ми не одержали. Тож на осінні канікули самі поїхали в Лубни. Батька вдома не було, проте Шура знала, де лежить ключ, і ми зайшли досередини. Там нас зустріла пустка. Витертий віковий диван, старий збитий стіл і дві лави. Скрізь лежала пилюка. Шура заходилася прибирати.

За якийсь час, насупивши посивілі брови й сутулячись, зайшов батько і проказав з порога:

— То як це воно так?

— Ви самі винні, — ще раз повторив я. — Ми дорослі люди.

— Шуро, чому ти мені нічого не сказала?

— Тому що боялася вас, — відповів я за Шуру, а вона почала хлипати.

Батько підступив до столу, сів і трохи полагіднішав. Розпитав про мій рід, шанований у селі. З’ясувалося, що він знав мого діда — Івана.

Після цієї зустрічі він розшукав на базарі мого батька. Познайомилися, випили чвертку. У бесіді тесть розповів свою біографію (її не знала навіть Шура).

…За царських часів Шуриного батька бідність погнала з села в місто, де він знайшов роботу в купця за прилавком. Познайомився з хорошою стрункою дівчиною, що мала складну долю.

Колись дід Йосип зі своєю жінкою, які жили з того, що пекли та продавали бублики, знайшли на призьбі немовля — дівчинку. Вигодували її, виростили й видали заміж за Якима Блискавку. Народила вона йому одну по одній дві дочки. Старшенька померла, а менша, Шура, у чотири роки зосталася сиріткою: від тифу вмерла і мама, і баба. Яким залишив дочку на своїх старих батьків і поїхав в Одесу, а потім — у Кишинів. Там з таким самим, як він, відкрили спільну крамницю.

Справи в них пішли непогано. Яким зі свого капіталу поклав у банк на Шурине ім’я дві тисячі карбованців. Мав гроші й на власному рахунку.

А далі — війна, революція…

Повернувся в Лубни, купив гарний будинок під горою, планував одружитися, проте тяжко захворів. Продавши будинок, вирушив до Одеси на лікування. У двадцятих роках знову приїхав у Лубни, бо тут було не так голодно.

Безробіття, брак спеціальності змусили його ходити на поденні роботи до людей. Крім того, купував на базарі старе взуття, лагодив та продавав. З дідом і бабою не розмовляв двадцять років — з першого року після весілля, дарма що жили в одній хаті. Свою молоду дружину, Шурину матір, ревнував до нестями. Бив навіть за те, що та, йдучи з базару по дорозі заводила розмову з якоюсь знайомою жінкою. У домі для неї висів батіг, тому вона мало виходила надвір. Отакий мав характер…

На початку червня я відіслав Шуру до своїх батьків. Вона була вагітна, і їй дуже набрякли ноги. Мене залишили на комсомольській роботі секретарем у колгоспі. Який тяжкий то був місяць! Як складно було пережити його мені й багатьом, хто був поруч! Одержав звістку, що з голоду помер тесть. Коли про це дізналася Шура, в неї почалися передчасні пологи.

Дощі, грязюка… А смерть та родини не ждуть години. Поки домігся коняки й проїхав близько двохсот кілометрів, Шура розродилася семимісячним хлопчиком, який важив під два кілограми. Обгорнутий ватою Гришко прожив місяць і помер.

Живемо, працюємо… На січневій конференції вчителів Талалаївського району скритикували мого директора і зняли з роботи за пияцтво та інтимний зв’язок з учителькою-вдовою. З 1934 року сам став директором школи. Помалу переборюємо всі труднощі.

Улітку Шура навідалася в Лубни до свого дядька Дениса. Кілька років тому він поїхав із села й улаштувався на завод. Овдовів і одружився вдруге. Нова жінка нерадо зустріла Шуру, боячись, що та вимагатиме майно померлого батька.

Здавалося б, померла найдорожча людина, а ми навіть не могли побувати на похороні. Чому? Такі бездушні діти? Ні. Просто зі смертями звиклись, як на війні. Що ми могли зробити? Взяти до себе? Але ж ми жили в чужому помешканні, спали на чужому ліжкові, на рядняному матраці, набитому соломою, вкриваючись одним одіяльцем.