«Бувало, приїду з поля, — казала мати, — а ти прив’язаний до приголовача на полу сидиш, обгиджений та обсиджений мухами. А на друге літо прилазив до баби Рябихи і там випивав водичку з череп’яних поїлок для курей».

1912 року народилася Марина, 1913 року — Ганна, а 1914 року батько вигнав нас і повикидав подушки в осінню мряку.

Пішли ми жити до сусідів. Спершу жили в баби Рябихи, потім — на розі вулиці в дячихи попової у старій хаті, а останні кілька років — у хаті тітки Марусі, бо вона з родиною проживала у Вільні, куди згодом виїхав і мій батько, влаштувавшись кондуктором на товарних вагонах.

1915 року народився Іван.

Повернувся батько наприкінці 1919 року, приїхала й тітка з сім’єю — господиня хати. Дід ніби постатечнів або постарів, тому й пустив нас у свою хату, де він жив з тіткою Марфою та Гришком. За час служби батько купив половину наділу діда Овсія й привіз катеринки, заховані в подвійному дні валізи, — трохи більше від двох тисяч карбованців. Гроші були знецінені, і за них можна було купити в Крюкові хіба що залізного воза. Пролежали вони аж до 1927 року, а потім я відніс їх до школи на виставку.

Пам’ятаю, як улітку 1919 року приходили німці: їхали вулицею зі списами на верхових конях. Того ж року приходив Денікін. Його вояки вбили Данила Білобородька — представника радянської влади (під його керівництвом громили поміщицький маєток). Прибігли всі, як травневий дощ, і відступили. А з ними пішов і наш піп Михайло.

Після Івана народилися разом Лідія і Петро, а потім — знов Іван, Наталя й Іван.

Дід помер 1922 року, 1923 року видали заміж тітку Марфу. День і ніч трудилися мати й батько. Як тяжко робив батько! Ніколи в нього не було вихідних днів. Кінь був поганий, віз дерев’яний, тож жодного разу не виїздили, щоб не лагодити його.

Батькові не щастило. Ще перед колективізацією вмерли діти: Ганна, Іван, Петро, Ліда та Іван. 1921 року здохла корова й дворічний бичок, а 1924 року — друга корова. Сім’я лишилася без молока.

Я і Гришко навчалися в школі. Гришко закінчив чотири класи на відмінно, і його як здібного учня піп узяв собі в прислужники у церкві. Згодом він скінчив ще два класи вищої початкової школи. Встановилася радянська влада. У районі відкрили семирічку, і батько віддав туди Гришка в сьомий клас. За рік Гришко вступив у Лохвицьку кооперативну профшколу, а після неї — в Київський кооперативний інститут, який закінчив 1931 року. Гришко планував піти на трирічні курси іноземних мов, але брак молодої інтелігенції змусив іти працювати: спочатку йому дали призначення в Дніпропетровськ, а звідти його послали на Кавказ, де він працював старшим агрономом у бавовницькому радгоспі неподалік Джульфи.

Пробувши там два роки, він вивчив азербайджанську мову. Мав намір повернутися додому назовсім, бо вислав багажем книжки, проте дорогою сталася якась пригода. Якийсь механік Алі Мухтаров, що їхав з Гришком, здав у Баку його труп, а сам зник невідь-куди. Зібрали похоронну комісію й поховали Гришка, не сповістивши батьків. Помер він 2 серпня 1932 року. Батьки довідалися про це вісімнадцять днів по тому — з телеграми, що її надіслав Гришків товариш. Виїхав я в Баку, щоб бодай щось з’ясувати. Довідався про аварію, що сталася напередодні братової смерті: джульфинський пасажирський поїзд стояв на станції, а в нього врізався товарняк. Звідси й почав шукати. Випадково зустрівся з колишнім односельцем Косенком, який працював адвокатом у Верховному бакинському суді. Сам він 1905 року заколов сусіда-п’яницю, а щоб уникнути кари, втік за кордон. Жив у Франції, в Італії та в Швейцарії, де й склав екзамен на юриста. Більше нічого не зміг дізнатися. Настала кульмінація колективізації, тож не так легко було зламати опір волелюбних синів гір та степів. У такій колотнечі Косенко порадив мені тікати якнайхутчіше.

Закінчив я чотири класи, мабуть, 1924 року. Потім господарював. Як і більшість сільських дітей, мене хотіли віддати в науку до тесляра у Лохвицю, бо до грамоти я не дуже тягся. Але 1926 року в селі відкрився п’ятий клас, і я забажав навчатися далі. До навчання мене заохотило, либонь, те, що я вступив у піонери, а взимку ходив до лікнепу. Та все одно, на відміну від Гришка, я ріс «буденним» чоловіком: годував худобу, возив гній, рубав дрова, сапував з Мариною город. Тож часу на щось розумне не було.

З перших днів я виявив перед колективом свою старанність і фізичну силу. Боячись, щоб, бува, не вигнали зі школи, поводився дуже скромно. Та одного разу нечупара Микола Лябах, батько якого мав триста пнів пасіки, зіпхнув мене з ґанку. Я дав йому здачі, але знову дістав штурхана. Битися перед вікнами вчительської було не можна, проте нагода відплатити кривдникові не забарилася. Микола погнався за меншими учнями по сусідських грядках і повертався задоволений. А коли я виходив із затінку майстерень, то наскочив на мене. Я розквасив йому носа, проте він налітав і налітав, та, зрозумівши, що бій програно, подався до сусідніх садиб. Посередині уроку в двері просунулося набрякле, мокре обличчя.

— Що з тобою, Лябаху? — запитав учитель.

— То він ліз до Павла, а той йому здачі дав, — сказав хтось з учнів.

Миколу не поважали ні учні, ні вчителі. Після цього, мабуть, підвищився мій авторитет, і мене обрали головою учкому. 1927 року, в день десятиріччя Жовтневої революції, мене прийняли до комсомолу, а незабаром призначили піонервожатим.

Стінна газета, учком, голова шкільного кооперативу — уся повнота шкільної влади належала мені. Учителів це задовольняло, бо за дисципліну я змагався на всіх ланках.

Клуб — місце праці й навчання — містився в попівському будинку. Там щовечора кипіла робота: вчили політичної грамоти, засуджували правий та лівий ухили в партії, випускали живу газету «Батіжок» і читали її в грамофонний рупор, просунутий у квартирку вікна, що виходило на базар. Комсомольці теж мали в селі багато справ: треба було боротися з несправедливістю, релігійними забобонами, пияцтвом та картярством, викривати хиби громадського життя, підвищувати культуру. На великодні свята комсомольці вели роботу серед піонерів, щоб ті не говіли, не ходили до церкви, не красили яєць. Уночі організовували якусь художню виставу, а коли надходив час іти до церкви освячувати паски, комсомольці горлали:

А наприкінці тої вистави завжди кричали:

— Жученку! Жученку!

Федір Жученко теж був комсомолець, а ще гуморист. Читав байки, найчастіше — Руданського. Коли він виходив на сцену, в залі були піднесення і сміх. Хоч де виникали якісь проблеми, туди відразу з критикою вирушали комсомольці.

Якось дорогою зі школи мене перестріли хулігани. Насилу втік. Зовсім випадково став власником п’ятизарядного дамського «бульдога». Відтоді я ходив додому, нічого не боячись.

Закінчив семирічку. Навесні 1929 року з добрими оцінками в свідоцтві й пристойною характеристикою подався в Лохвицький технікум, бо мріяв стати інженером-будівельником, але там сказали, що приймають лише двадцять відсотків селян. Тоді я пішов до кооперативної профшколи, де колись навчався Гришко. Директор, довідавшись, що я Гришків брат, з приємністю взяв документи, але за кілька днів мені довелося їх забрати, бо райдитбюро та окрдитбюро рекомендували мене на робітфак інституту в Лубнах. Там я зустрів одного хлопця, який умовив мене піти з ним відразу на перший курс, обминувши робітфак. Характеристикою й оцінками я підходив до рангу першокурсників.

На сухарях і олійці, що їх постачав мені батько, я вчився в інституті соціалістичного виховання. Якось під час навчання мені достроково дали були призначення до Молдови в Красноокаянський район на роботу в школу, але те моє місце посів уже студент із Черкас. Зовсім не бажаючи інших місць, я повернувся й доучився в інституті. У Молдові, як і в нас, ходили вже пухлі з голоду люди, а під весну навіть у Лубнах на тротуарах лежало вже чимало мерців. Голодно було й студентам, але пухлих серед них не було, хоч їсти хотілося завжди. На добу нам давали двісті п’ятдесят грамів хліба і трохи навару бозна з чого.