Тоді майже кожний двір мав коняку (а дворів було до тисячі). Серед них, очевидно, була половина меринів. Ось із жеребчиків і робив дід їх. Холостив він і свиней, і овець, бо ніяких ветеринарних пунктів в окрузі на той час не було. Не знаю, чи були в селі ще люди цієї професії, але дід мав неабияку популярність: пускав кров, ставив п’явки… Та основним його ділом була праця на землі. Мав пасіку й вітряк. Дід жив, ростив сім’ю, женив синів, прикуповуючи кожному ділянки землі. Він помер наприкінці ХІХ століття, і його, як шанованого члена громади, першим поховали на новому кладовищі, що нині вже все «заселене». Відтоді рід і прозвали Анниченками.

Напишу за своїх дідів — Анькових синів. Не знаю, хто з них був старший.

Роман… Цей помер рано, залишивши сина Григорія. Неповнолітній Григорій жив у Павла, свого дядька, женився, а коли настав 1905 рік, разом з іншими долучився до боротьби проти царату. Під час повстання був зброярем. За це й потрапив до Сибіру на золоті копальні.

Повернувшись до села, відчув, що жити в тісноті й опалі не зможе. Тому, забравши сім’ю, він знову поїхав до Сибіру, де завів своє господарство. Працював здебільшого гуртоправом: закуповував артіллю худобу (корови, вівці) і переправляв її до Китаю та Монголії. У революцію сімнадцятого року партизанив, потім працював начальником факторії, де приймали хутро, але зрозумів, що його власне господарство (а воно було немале) може йому серйозно зашкодити в подальшому житті. Тому «саморозкуркулився» й переїхав до Киргизії, де був директором консервного заводу. Мав чималий власний капітал; сини інженери працювали в Україні.

Іван… Мій рідний дід. Зовні він був схожий на свого батька Анька. Навіть опанував професію коновала. Щовесни він сідав верхи на коня і виїздив у Хітці, Халенці та Вовчок з цурками та розтертим синім каменем холостити тварин. Дід любив випити, посидіти в шинку, пропивав зароблене, а коли 1906 року довелося женитися моєму батькові, то в діда було аж сімсот карбованців боргу. Це значить, що більша частина землі — три десятини з гаком — була вже не його.

Дід, як усі «порядні» чоловіки, бив бабу Марію, що була досить працьовита й до педантичності охайна. З великого числа дітей повноліття досягли четверо: Маруся, Ганна, Марфа і Василь.

Маруся з чоловіком Степаном мали велику сім’ю, але після революції переїхали з Вільна в село. У Вільні вони жили добре. Чоловік був старшим кондуктором на поїзді Вільно — Варшава. У селі наділили його землею. На знецінені катеринки він купив клишоногого коня. Орати не вмів, бо понад двадцять років був на службі, яка достатньо забезпечувала сім’ю з семи осіб. По приїзді в село померло від туберкульозу двоє їхніх дітей. Тітка Маруся померла в нужді, а дядько Степан — з голоду в 1933 році.

Менша, Ганна, рано овдовіла й залишилася з трьома дітьми. Усе життя брат Василь допомагав їй. Ганна трудилася скрізь, на всіх ділянках — від ворожіння до мочіння конопель у холодній осінній воді. Останні роки, зігнута, з гемороєм від тяжкої роботи, мала старечу недугу — збирала на дорозі папірці.

Найменша, Марфа, чомусь засиділася довго в дівках. Після революції вийшла заміж за колишнього військового фельдшера. Жили без дітей. Тітка господарювала, а чоловік пив за те, що мав з лікування, а потім за те, що крав з тітчиної скрині (а скриню за своє дівування тітка мала багату). Довів тітку до того, що вона збожеволіла, а незабаром повісилася. Чи сам її повісив. Мали вони хату, збудовану з батьківською допомогою, та все пішло за вітром.

Отроній… Цей син Анька, спираючись, очевидно, на батьків авторитет, теж був не останній чоловік у громаді. Коновалив, як і батько. Любив випити й тероризував свою сім’ю. Бив жінку, хоч та була хороша і з природи розумніша за багатьох своїх ровесниць. Її брат, Сокирко, був знаменитий революціонер-агітатор, за наказом В. І. Леніна їздив країною в справах партії.

Маючи серед усіх братів найбільшу сім’ю, він не дуже дбав про неї. Тому його старший син Петро подався в монахи.

Син Іван, теж якийсь неврівноважений, служив солдатом у царській армії. Довгий час був в австрійському полоні. Працював у місті в заготовчих конторах. Такий самий диктатор щодо своєї жінки, як і його батько. Узагалі багато в чому схожий на батька.

Антін і Яким, які зазнали від батька найбільшого терору, потрапили у вир революції й загинули в її полум’ї хтозна-де. Один з них був офіцером.

Михайло, стриманий і розумний, закінчив київський інститут. Працював викладачем.

Дочка Ганна трудилася в колгоспі.

Катерина, найменша з дочок, була розумна, як її мати. Вісім років доглядала спаралізованого батька, а потім і хвору матір.

Іван… За цього сина Анька знаю найменше. Не маючи перспектив у житті, він вирішив переселитися в Саратов. Одного з синів, Ананія, віддав у прийми, другого, Івана, — до брата Овсія. Ще два сини, Микола і Дмитро, ділять навпіл хазяйство і землю. У Саратові без капіталів теж не розживешся. До того ж Дмитро щось там схитрував, тому з батьком мусив повернутися в село. Микола ж залишився в місті. У війну 1914 року Миколі відбило руку, а Дмитро втратив усі родинні почуття.

Овсій… Був грамотніший від своїх братів (хоч усі вони були грамотні). Продав свою частину землі (знаю, що півдесятини цієї землі перед війною 1914 року купив і мій батько, Василь, в урочищі по той бік річки). У пошуках точки опори опинився в місті Гатчині. Працював там якимось службовцем. Одружився з міською жінкою Анночкою, що мала хтозна від кого дочку Льолю, яку пізніше віддав заміж за свого племінника. Своїх дітей дід не мав. У революцію й голод дід Овсій з жінкою, дочкою і трьома онуками повернувся в рідне село, де працював у сільревкомі секретарем. Його всі звали першим радянським попом, бо записував у документи відомості про шлюби, народження та смерті (це все перше робив піп). Згодом із сім’єю переїхав до Харкова, де його брат працював на залізниці. Залишив синам власну садибу, наділив їх непоганим розумом.

Павло… Найменший Аньків син. Саме в нього і доживав свої останні дні Анько. Був працьовитий, найбільше вирізнявся любов’ю до землі.

Крім синів, мав дід Анько й двох дочок — Марію і Мавру.

Племінник Григорій, з усього видно, був бідовий і відчайдушний. Він настирливо запрошував до себе й мого батька, Василя, обіцяючи власним коштом купити йому будівлю. «А цю перехрестись і спали!» — казав він.

А тепер про прямих родичів…

В Івана Анниченка лишився тільки один син, Василь, — мій батько, який, на відміну від мого діда, ще змолоду був дуже працьовитий. В армію його, як одинака, не взяли. Тому жив удома і трудився тяжко, бо його батько (мій дід) пив і мав на шиї борги. Одного разу дід Іван побився в шинку, а повернувшись додому, сказав: «Як у людей сини, то пішли б боронити батька». На що син відказав: «Не ходіть до шинку, то ніхто й не кривдитиме». За це дістав від мого діда кару.

Коли моя мати вперше зустріла батька, то він їй не сподобався. Виглядала інших, проте дуже хотілося вирватися з гнізда, де було тісно, ще й роботи багато. Батько спішив з весіллям. Коли вони обвінчалися в церкві, то в дім до діда Василя (материного батька) прийшов кредитор і сповістив про борги діда Івана. Дід Василь жахнувся, проте було вже пізно. Він заплакав, а тоді скрикнув: «Коли б знав, то ще в церкві припинив би шлюб!»

Невістка до діда Івана прийшла хороша: у посаг дали їй три чверті десятини землі. Але жилося їй недобре. Крім батька, в сім’ї жила ще тітка Марфа. 1908 року народився первісток — Гришко. Почали ставити нову хату-мазанку. Не вистачало місця, та дід Рябий, що жив поруч, дозволив посунутися на його двір, залишивши виїзд на вулицю. Сам дід Рябий був бездітний, прослужив в армії двадцять п’ять років. Після смерті баби Рябихи, 1922 року, цілком відписав город батькові. Хату закінчили будувати 1910 року, а тут і я з’явився на світ. Якщо первісток був улюбленцем, то мене не любили. Мабуть, тому, що поспішив народитись, адже діти забирали час, такий потрібний у господарстві.