— І що я скажу на це? — нітився він, показуючи подряпані руки.

— Скажіть, що я боронилася.

— Я хохол, а хохли — народ упертий. Я домагатимуся свого.

— Я теж хохлушка. Де сядеш — там і злізеш, — відповіла Варя спокійно.

Та сісти довелося їй. Жодного підвищення, жодного преміального об’єкта, а вона й знаку не подала, що відчуває цю дискримінацію. Та й жінки більше влесливо не запобігали перед Варею, тільки-но начальник збайдужів до неї.

Працювала чітко, професійно й відповідально, підтягала терміни здачі об’єктів, обстоювала свої рішення…

Неродичів високопосадовців у відділі було четверо: Анна Соломонівна, якій залишилося кілька років до пенсії, Люда, Леся і Варя. Найнеординарнішою з них була Люда, що виросла без батька, бо той загинув на війні, і мала ваду кульшових суглобів. Але мати виховала в дівчині незалежний характер. Це від неї Варя навчилася казати «ні» й нічого не обіцяти. А ще на все життя засвоїла ту науку гідності, яку Людмила дала всім. Усе почалося з Анни Соломонівни. Жінка, що пережила Ленінградську блокаду, ніяк не могла стати в чергу на квартиру. Її чоловік, інвалід війни, хворий на туберкульоз, на всі її вмовляння зібрати потрібні документи відповідав:

— У Києві ще не всі вибралися з підвалів.

Коли ж нарешті їм дали квартиру, радості не було меж. В обідню перерву Анна Соломонівна запросила всіх на свято, а тоді почала розповідати, чим планує частувати гостей і як її чоловік вистоює черги за харчами, не бажаючи користуватися зі свого права інваліда війни.

І от настав день входин. Анна Соломонівна лишилася вдома, накривала на стіл і чекала гостей. А Люду огорнуло незрозуміле хвилювання:

— Спитаймо всіх, хто після роботи піде в гості.

Люда, Варя й Леся пішли по відділах — не збирався ніхто. Навіщо, мовляв, іти до старої хворої єврейки?..

Переконували, соромили, упрошували, записували…

Коли вони підійшли до жінки, що співала на всіх посиденьках, то й та відмовилася йти. Люда її спитала відверто:

— А якщо я тобі дам три карбованці — підеш?

— Піду!

Наприкінці робочого дня Люда знову обійшла всіх, хто здав на подарунок по п’ять карбованців. І от нечисленне товариство вирушило в гості. З начальства не було нікого.

Коли гості натиснули на кнопку дзвінка, то двері ніби самі розчинилися під звуки «Кармен-сюїти». До квартири всіх запрошував сам господар, і здалося, що вони його давно знають. А він, ховаючи за спину ціпка, розглядав привітно кожного, наче намагався впізнати. Квартира майже порожня, а стіл!.. Де навчилася ця маленька жінка так сервувати стіл?.. Був перший день старого нового року, і для гостей у центрі столу стояла багата кутя. Що то було за свято! Усі співали, сміялися, зичили господареві й господині здоров’я, щасливих днів і подій. Варя вдячно поглядала на Люду. Коли б не Людин прагматизм, то хто б сидів за цим столом, що прогинався від страв? Анна Соломонівна вже так давно хотіла запросити гостей, усадовити їх за стіл і пригощати, пригощати, пригощати… І радіти, дивлячись, як ті їдять. Їй довелося пережити блокадний Ленінград, який не давав забути ціну хліба. Коли блокаду прорвали і її вивозили звідти, вона скидалася на неповний мішок з картоплею: стояти була негодна, сиділа як посадять і не могла сама прибрати іншої пози. Вона дивом вижила. Усі, хто помирав від голоду в Ленінграді, знали день своєї смерті. Одного дня Анна, прочуваючи свій кінець, відмовилася їсти і, щоб не переводити харчів, залишила їх подругам-студенткам. Що, як котрійсь із них ті харчі, видані на її картку, допоможуть вижити? Та того дня на картки видали маленькі грудочки рафінаду. Проте ніхто з дівчат пайки цукру не торкнувся. Вони силоміць засували цукор-рафінад Анні в рота, крізь міцно стиснені уста, і це врятувало її. Ось і тепер, на входинах, вона немовби хотіла нагодувати всіх, хто голодував, хто вижив і не вижив… То була не їжа — то була перемога.

Відпрацювавши в інституті п’ять років, Варя знала, що своєю кваліфікацією заслуговує на гіднішу платню й відповідальнішу посаду. Вона день у день холонула до роботи і, не чекаючи, поки хтось піде на пенсію чи когось зіб’є авто, почала шукати іншої. Оформлюючи обхідний лист, чула щирий жаль за тим, що вона звільняється. Багато хто казав їй, що вона одна з найкращих спеціалістів інституту. Невже вони й раніше так вважали? Чому ж її обминали всі підвищення і нагороди?

— Ти ж не захотіла переспати з начальником, а він хотів, — просто в очі сказала їй Людмила.

— А ти звідки знаєш? Ти ж прийшла до нас значно пізніше?

— А це всі в інституті знають.

— Тож, якби переспала, також знали б усі.

Досі Варя вважала, що це тільки її таємниця, а виходить, що схема задоволення своїх сексуальних домагань державним коштом знайома всім. І всі мовчать. І, вже ні за чим не шкодуючи, вона прощається і з установою, і з колективом.

Нова робота їй не подобається. Така нудота — перекладати комплектувальні відомості від замовників і контролювати розміщення та виконання заявок! Ніби й платня задовольняє, та щось не так. І причиною тому сімейні стосунки. На думку сторонніх, у їхній сім’ї було все гаразд. Та де там! Було погано… Варя жила зовсім не тим життям, якого прагнула, і не було кому про це навіть розповісти. Усі тільки сміялися б. Є квартира на Печерську, дитина, робота, чоловік, який не п’є, не б’є, не курить — чого їй ще треба? Варя все розуміє, умовляє себе бути простою жінкою без фанаберії, цінувати добробут і спокій у родині. Але спокою якраз і нема. Варя любить Бориса. І любить не за щось конкретне, а тому, що готувалася любити чоловіка ще змалку, запасалася ніжними словами й піснями, та вийшло так, що ці всі слова — телячі ласки, а пісень у домі ніколи й не чути. Любов виривається з душі піклуванням. Часом Варі здається, що вона всиновила свого чоловіка, бо всі обов’язки в сім’ї взяла на себе. Вона все зможе. Аби близьким було добре. Сили в неї вистачає. А часу… Щораз частіше чує вона чоловікові нарікання: яка, мовляв, з неї мати і яка господиня!.. У кожного був свій світ — вимріяний і той, що його несли з дитинства. Навіть спогади їхні різнилися між собою. Варя виросла в козачому, гетьманському селі, а Борисове село бідувало в кріпацтві довгі роки. Тому у своїх світах вони поводилися по-різному: Борис — шанобливо й обережно, Варя — рішуче й безстрашно. Він наче боявся втратити щось через одне необережне слово чи нерозважливий учинок — вона ж не боялася нічого. Її емоції та розум злилися, переплелися міцно і ніколи одне одного не поборювали. Звісно, було в них і щось спільне: вони обоє відповідально ставилися до роботи, шанували батьків, людей і природу, яку вони відчували в собі… Хоч для Варі всі люди були як родичі. І ставилася вона до всіх, як до родичів: завжди ладна була допомогти в скрутну хвилину й поділитися чимось. А Бориса це лякало: він умів розбиратися в людях, знав, чого від кожного можна чекати, тому й сторонився трохи. Але дивно: люди у спілкуванні з Варею виявляли тільки ті риси й думки, якими вона захоплювалася. Вона з усіма поводилась, як рівна з рівними, проте її завжди було зверху. Певна річ, не в тому жіночому вередливому розумінні. Просто Варя бралася розв’язувати питання, які, здавалося, залежали від обставин, а не від її вміння — і в неї все виходило. І в побуті, і на роботі.

— Дитино, ти така добра, що й сорочку віддаси, — казала вдячна свекруха.

Ні, Варя не була доброю. Вона була доброзичлива. Але Борис часто-густо піддавався її впливу, і його це почало дратувати. Він хотів, щоб хоч щось було по-його. Вона все робила з приємністю, а він не встигав за нею. Борис стомився від почуття чоловічої незреалізованості в сім’ї, проте не помічав, як стомилася дружина.

Якось, під час перепису населення, він розмовляв із переписувачами, а Варя щось робила на кухні. Почувши питання про голову родини, Борис гукнув до жінки голосно: