Побачив учнів, які вертали зі школи. Була, певно, перша година дня. З Їстівців не пішов — полетів у Лохвицю. Сутеніло. Я клацав своїми дерев’яниками, коли-не-коли зустрічаючи перехожих. Після того як місяць перебув у в’язниці, я йшов здоровий, розчервонілий і боявся будь-кого про щось спитати. Мені здавалося, що десь коло дому можуть затримати й послати будь-куди. Ніякий заєць так не біг, як я біг через місто.

Коли я опинився біля хутора Петричівського, надворі зовсім споночіло. Ніде не було ані душі, ані світла, ані звуків. Я звернув на Мелехівську дорогу і вдалині помітив вогник у хаті. Раптом почулося: «Гей! Гей!» Пройшли воли, впряжені в санки, а по обидва боки — силуети жінок.

Мовчки, як вовк, спішив уперед.

Темно, грузько…

Часто в кіно й гостроцікавих книжках людина, добравшись до мети чи до місця свого порятунку, непритомніє, її покидають сили. Ніколи в це не вірив. Був певен, що то вигадки тих, хто ніколи сам не потрапляв у такі ситуації. Та от біда. Залишалось якихось півкілометра, а я й справді відчув страшенну знемогу. Через підмети на сніжному полі простяглися силуети дерев. Квапився, хвилювався. Нарешті ступив через тин і опинився на подвір’ї. Постукав у двері:

— Мамо, відчиніть. Це ваш блудний син.

Двері відчинилися — і мати, непритомна, схилилася мені на руки.

Двоє виснажених людей насилу доволоклися до печі. Мати спітніла, сіла на полу, а я поряд — на стільці, підібгавши під себе ноги. І сиділи ми так з півгодини, аж поки прийшов батько:

— Де Шура?

Мати мені встигла розказати, що Шурі дали роботу в школі й що там-таки, при школі, вона й жила.

Було близько півночі. Батько пішов по Шуру.

— Шуро, там прийшла заночувати жінка з чужого села. Каже, що йде з Німеччини й бачила нашого Павла.

Зачув це й Льоня, почав проситися піти з мамою. Шура спокійно сприйняла звістку, бо в окрузі ще не було чути, щоб хтось повернувся з Німеччини. «А що як ця жінка скаже, що десь бачила Павла вбитим?» — майнула в неї думка, коли йшла через двори за батьком. І її аж морозом усипало.

Зустрілися ми з Шурою, обнялися, а після короткої вечері я сказав їй:

— Іди додому. Я тут залишуся ночувати, бо не маю сил іти.

Не бачилися ми з нею майже два роки, а в мене, хоч як дивно, тільки одне бажання — поспати.

Прокинувся вранці, а в хаті вже повно людей. І посипалися питання.

— Чи не бачив наших рідних у Німеччині?

— Як добрався звідти?

— Чи не розстрілюють таких, як ти, невільників?

Сказав, що односельців у Німеччині не зустрічав. Наші війська женуть німців так, що їм не до невільників. Німці тікають поодинці, кожний хоче врятувати свою шкуру.

— Хто тут з Німеччини прибув? — зайшов до хати чоловік, якого прислав по мене голова сільської ради.

Я пообіцяв прийти відразу після сніданку. Дивина! Я пройшов тисячу кілометрів, і ніхто не затримав мене. А тут… За кілька хвилин знову з’явився той самий виконавець, і я рушив з ним, щоб постати перед грізні очі голови сільради. Розповів йому про себе. Той у відповідь брехав, що допомагав моїй сім’ї, а тоді сказав, що мені завтра треба їхати в район у НКВС.

За три дні я знову відбув бесіду в сільській раді з начальником НКВС — приємним військовим. Після розмови він сказав, що це перший випадок повернення з рабства і що за муки мені дозволено ще три дні погостювати, а потім — до армії.

Мене супроводили до Полтави в запасний полк, де я був до перших весняних днів. Там нас учили стріляти й маршувати.

Коли приїхав вербувальник, то помітив, що я якийсь дивний. А мені було соромно сказати йому, що в мене температура під сорок. Так я опинився в харківському шпиталі.

Минуло кілька днів, і я одужав. Здоровий, з іншими майбутніми солдатами, пройшов третю перевірку. Молодий запальний тиловик спитав мене:

— Воював?

— Ні, — сказав йому. — Я повернувся з Німеччини, куди мене забрали.

Молодика ніби бджола вкусила і він зняв крик:

— Як з Німеччини? Та я тебе згною в Донбасі!

— Слухайте, я не військовий, не злочинець. Я перейшов крізь горнило мук. Не пішов у партизани тому, що їх не було. Не застрелився тому, що не було чим, та й уважав це за дурощі.

Хотів був ще додати, що молодик старається, очевидно, для того, щоб самому не потрапити на фронт, але змовчав.

На фронт нас повезли в товарняках. Уже на другий день ми були в прифронтовій смузі. Залізниця заходила в ліс. Зупинилися, а на паралельній колії два вагони чекали на зворотний рейс. У тих вагонах — поранені, в закривавлених бинтах, однак веселі бійці, що вже відвоювались і сподівались лишитися живими, хоч не кожному випадало таке щастя.

5 травня 1945 року ми прибули в піхотний стрілецький полк. Сиділи в окопах, а ворог отаборився за улоговиною. За ворожим табором бігла якась річка — притока Німану, а далі розкидалося місто Шауляй. Нам казали, що ворог задихається без боєприпасів та харчів. І ми нічого не боялися. Дні минали якось тихо, чулися хіба що поодинокі постріли. Та ось 8 травня надвечір повітря розітнула незрозуміла тріскотнява. У небо знялися трасери. Що це? Ми в траншеях нічого не могли второпати. Командири зникли. Коли це до нас долинуло:

— Ура!!! Кінець війні!

Зчинився безлад. Повз нас рушили перші полонені німці, нав’ючені, як віслюки, клунками, торбами, ковдрами й сітками. До них безцеремонно підступали наші солдати й вимагали годинників, шукаючи їх навіть у шевелюрах. Дивитися на це було гидко.

Я сидів над канавою, що простягалася вздовж дороги, якою йшли полонені. Солдат Рукавін, з безпритульних, вирвав в одного німця солдатську ковдру й кинув мені. А тоді підійшов, розгорнув — аж там невеличкий годинник.

Отак збігло кілька днів. Без командирів, без дисципліни. У «промислі». Та ось нарешті надійшов наказ робити землянки з наметами в одному литовському селі. Потім нас послали прочісувати ліси й виловлювати тих, хто не здався нашим військам.

Охороняли табір німецьких полонених. Ночами частенько оголошували тривогу. Трусили нас старшини, щоб не було нічого зайвого. Тільки те, що у військовій книжці. Мовляв, Литовська республіка — наш друг. Це не Німеччина. Тут суворо заборонено щось брати у місцевого населення. А хто брав, тих карали за законами воєнного часу.

Якось, прочісуючи ліс, я натрапив на нову шинель, її, певно, залишив хтось із солдатів. В окопах валялося багато хутряних цигейкових жилеток. Я взяв одну. А ще в полоненого німця виміняв на цигарки годинника з одинадцятиденним накрутом. Друзі допомогли переслати ці речі Шурі, бо вона й діти були напівголі. Згодом Шура пошила з шинелі костюм.

За якийсь час одержав від Шури тривожного листа, що Людочку вкусив пацюк. Хотів відписати їй, заспокоїти. У мертву годину, коли всі спали, дістав блокнота й почав писати листа. Дуже хвилювався й так захопився, що не помітив, як командир ланки забрав у мене все з-під рук. У блокноті лежали військовий квиток і трудова книжка, а ще вісімсот карбованців. Так мене обікрали. Лише випадковість повернула мені документи: вони були засунуті під одвірок у нужнику, що його солдати розбирали на дрова.

Одного літнього дня на світанку пролунав наказ командира:

— У похід! Нічого зайвого не бери!

І ми вирушили в путь. Пройшли близько двадцяти п’яти кілометрів і сіли просто на шляху, щоб перепочити. А коли встали, то побачили колун без сокирища. Довго ще колоною котився сміх. Це ж треба! Хтось усе-таки прихопив його з собою, мріючи принести бодай щось у зруйноване господарство.

Прийшли на станцію й сіли у вагони. Наш курс пролягав тепер на японський фронт, проте доїхали ми тільки до Уфи. З японцями покінчено. Ми зупинилися в запасному полку. Там стояли напівземляні бараки з триярусними нарами. Почали були ми їх ремонтувати, але незабаром усіх послали збирати картоплю й моркву.