У відрядження до міністерства будівництва в Москву Варя поїхала з власної ініціативи, не знаючи, що туди прибувають тільки на виклик самого міністерства. Проте, довідавшись, у якій вона справі, їй усе ж таки виписали перепустку. Працівник відділу здивовано вислухав її, але Варин подив був іще більший: чому він сам не поцікавився раніше проектом?

Під час другого відрядження Варі так само дали перепустку, і цілий день минув у діловій співпраці. В обідню перерву один з працівників міністерства попросив її привітно:

— Говоріть українською мовою. Нам дуже подобається.

А потім розповів, що в нього народилася донечка і що лікарі чудувалися з такої здорової дівчинки, а все тому, що вирядив вагітну дружину в село.

— А що, діти народжуються хворими? — спитала Варя.

— Усі з якимись вадами. У Москві дуже мало здорових дітей.

У третє відрядження вона приїхала по листа, яким заводові мали скоротити асортимент. Дізналася від куратора, що такого листа можна одержати лише в міністерстві суднобудування, але без письмового дозволу її туди не впустять. А потім подумала: «Ну, і що з того? Вийдуть до мене у вестибюль».

Тільки підійшовши до міністерства, Варя зрозуміла, чому куратор так докладно пояснював, як його знайти. Будинок стояв без жодної вивіски. Лише з номером. Вона зателефонувала працівникові, до якого її послали з міністерства будівництва. Той дуже швидко вийшов до неї. Почувши від Варі, що цех не тільки не будують, а навіть не розпочато фінансування того будівництва, замислено констатував:

— За це когось з роботи звільнять.

— Можливо, — погодилася Варя. — Хай там що, але виробництво плит треба налагодити.

І додала подумки: «На свої сто п’ятдесят карбованців я роботу завжди знайду».

Одержавши потрібного листа з усіма підписами, Варя з повним набором документів знову пішла в міністерство будівництва, щоб розпочати фінансування проекту.

Коли вона поклала документи на стіл начальникові управління, той, переглянувши їх, спитав:

— А де документи інших заводів?

— Я маю лише ці.

— А ви хіба не з міністерства суднобудування?

— Ні.

— З управління?

— Я із заводу.

— Та хто вам дав право приїздити сюди із заводу? Ми із заводами не працюємо!

— Таж сьогодні вам мали привезти з України документи інших заводів!

— Ніхто нічого ще не привіз.

— То ви мої документи прийміть, — не здавалася Варя, — а тих покарайте.

Чоловік мовчки дивився поперед себе й не знав, що відповісти.

— Я не вийду звідси, поки ви в мене не приймете документів, — попередила Варя. — І з кабінету ви мене не винесете.

Начальник управління уявив собі ту картину і погодився:

— Добре, кладіть документи на стіл.

— А до кого вони потраплять?

— Я ще не знаю.

— Тоді я зачекаю.

Виявилося, що з цими документами працювати нема кому. І тоді Варя сказала начальникові, що сама збере погоджувальні підписи в усіх відділах. Той був просто ошелешений:

— Та це ж неможливо! Ви розумієте, як це складно?!

Але Варя подолала всі труднощі. Вона сперечалася, гнула свою лінію і доводила всім надважливість проекту. Чиновник, що підписував електротехнічний розділ документації, вдоволено заявив їй:

— Ну що? Добре вас попоганяли?

— Нічого. Дуже сподіваюсь, що іншим разом ганятиму вже я.

Лишилося поставити тільки один підпис — у міністра. Та в приймальні помічник пояснив Варі, що документи має право здавати лише начальник управління. Варя має його підпис, самого ж начальника якраз тоді поздоровляли з ювілеєм. Годинник показував шосту годину. Завтра буде вже запізно. І, хапаючись за соломинку, Варя спитала:

— А чому ви мене не можете прийняти?

— У міністра можуть виникнути питання, а я не зможу дати на них відповіді.

— Тут усе дуже просто. Я вам напишу список можливих питань і відповіді на них.

Чоловік шанобливо дивиться на Варю.

— Я візьму у вас документи, бо ви патріотка свого заводу.

— Таж гроші на реконструкцію заводу дає військове відомство! — пояснила свою любов звеселіла Варя.

Назавтра в московському банку відкрили фінансування будівництва на наступний рік.

Чи багато треба для щастя? Ні. Головне — повірити в себе.

Прийшла ще одна осінь. У кожній порі року Варя шукає краси. Вона не сумує, що одна пора року змінює іншу. Так і має бути. У голові народжуються рядки:

Незабаром піде сніг… Він уповільнить темп життя, порозганяє людей по домівках, подарує час на роздуми й чекання тої миті, коли знову пробудишся зі сну з вірою в життя. А диво… Диво в кожному дні нашого буття.

Диво в сім’ю приносять діти. У прямому й переносному розумінні цього слова. Вже давно минув той час, коли вбігав на кухню трирічний Ігорьок і просив:

— Мамочко, гаси борщ. Там діти давлять мурашок. Біжімо рятувати!

Мчать удвох, і Варя, втихомиривши дітей, що приїхали з батьками на базу відпочинку над мальовничою Десною, починає розповідати їм про ліс, про звірів. Відтоді до її будиночка діти приносять то лелеку з перебитим крилом, то покинуте кошеня. У дитячих очах спалахує доброта і спочуття.

Якось Варя чекала сім’ю до столу. Десь загулявся Ігор. Вона його виглядала-виглядала й почала тривожитися. Аж раптом почула від хвіртки його розпачливе:

— Мамочко, допоможи!

У руках син держав якусь тваринку, схожу на білку з облізлим хвостом, а та вчепилася йому гострими зубами в руки і дряпала тоненькими кігтиками.

— Хто це?

— Хлопці били її палицями, а я її піймав, — сльози бігли по личку хлопчика, але в словах чулися радість і жаль.

Вивільнивши закривавлену руку, Варя зачинила тваринку на веранді. Ігор поставив туди тарілочку з молоком, хліб і розбите яйце. Перелякане звірятко забилося в куток. Після обіду вони обережно зазирнули на веранду — їжі немає, а звіринка дряпається по вікнах, шукаючи найменшої шпаринки, щоб утекти. За якийсь час вона заспокоїлась і принишкла.

Назавтра сім’я побачила на веранді намощене кубельце, а в ньому — дев’ятеро малят завбільшки з мізинчик, подібних до хробачків. Облізла самичка вже не тремтіла й навіть давала себе погладити, лежачи поряд зі своїм виводком.

Отак розпочалося звірине господарство. Борис із хлопцями змайстрували клітку з будиночком, і кожний біг у повітку, щоб подивитися, чи розплющили очка, чи вкрилися пушком маленькі фретки.

Самичку назвали Матильдою.

Одного разу взимку знайома запропонувала Варі собаку:

— Приходьте! Може, сподобається.

Варя взяла з собою Бориса й Ігорка. Пішли. Коло хвіртки садиби на короткому ланцюгу рветься вівчарка, викликаючи господарів.

— Це що? Оцього собаку нам дадуть?

— Ти що? — заспокоює Варя Ігорка. — Це ж породиста вівчарка.

Вийшла господиня, зняла з карабіна ланцюг, на якому сиділа вівчарка, і простягла Борисові.

— Що ви, що ви! Це її собака! — вигукнув Борис і передав ланцюга Варі.

— Не бійтеся, це Аза.

Борис везе конуру на санчатах, Аза теліпає за собою з боку в бік Варю, поки та випадково не дала команду «Поряд!». Далі вівчарка побігла вже спокійно. Зайшовши у двір, Варя зняла з нашийника ланцюг і відпустила Азу.

Розумниця… Вона все розуміє й обережно лиже всім руки. Більше її ніхто не прив’язував. Господині Аза дісталася після смерті брата, просиділа на ланцюгу зо два тижні, а потрапивши в новий двір, стала членом родини, яка навіть не знає тих усіх команд, що їх вона може виконувати. Азочка всіх зустрічає, іноді клацає зубами, підстрибуючи перед самим носом.

— Ну, Азо, — відштовхують собаку. — А що, як схибиш?

Повалить, було, вона когось з розгону в сніговий намет, а потім допомагає звестися, тягнучи за поли пальта. Проте всі її люблять.