До снів вона ставиться обережно і щоразу намагається їх забути. Варя дуже не любить, коли в снах їй пропонують чорний одяг.

Неспокій зростає. Містом ширяться чутки про аварію: рибалки, які ловили рибу неподалік Чорнобиля, розповідають, що бачили величезну заграву з дивним сяйвом. Мовчить радіо і телевізор. У повітрі висить тривога, яку всі силкуються перебороти, але марно.

Уранці першого травня Варю почав гризти сумнів, чи відпускати Ігоря на демонстрацію, чи ні. А тоді просить чоловіка:

— Піди подивись, чи дитячі майданчики працюють.

— Працюють.

Місто пишніє у святковому вбранні. Стоїть така теплінь — ні шереху, ні вітру. Всі діти надворі. Звідусіль — музика, співи… Люди ніби намагаються веселощами заглушити якусь біду, а вона не зникає. Коли надвечір прийшов сусід і сказав, що він завтра виряджає своїх онуків у Ялту і може взяти Ігоря, то Варя не вагалась ані хвилини.

— А як же школа? — хвилюється Борис.

— Надолужить!

— А куди вони їдуть?

— До знайомих. Знайдемо.

Другого числа зранку в універмазі Ігореві купили нову одежу, бо вчора цілий день він з іншими дітьми вовтузився в піску. Об одинадцятій приїхали до Києва на вокзал. Де-не-де стояли поодинокі пасажири. Вагони поїзда, що їде на південь, були порожні.

Останні поцілунки — і поїзд рушив.

Борис схвильований, а Варя ніби скинула з плечей якийсь тягар.

Проходячи вестибюлем пустого вокзалу, Варя побачила молоду розгублену й перелякану жінку з трирічним хлопчиком, який заходився плачем:

— Хочу до тата! Я з тобою боюся!

Варі знову стає тривожно. Надвечір люди приносять чутки, що київський вокзал в облозі: все забите охочими виїхати, а на підступах до вокзалу потік людей здержує кінна міліція.

Усі чекають офіційних повідомлень у засобах масової інформації, не сходять з язиків майже не вживані раніше слова «реактор», «радіація», «атом». Розхапали вино: кажуть, що воно захищає від радіації, його п’ють дорослі й молоді люди. Хтось співає частівок. Тепер зовсім інакше звучать знайомі фрази «Мирний атом в кожну хату» чи «Говорить Київ. Передаємо останні вісті…» Але всі розуміють одне — катастрофа. Усі прилавки в Києві переповнені харчами — люди бояться їсти. Усі шукають йодистих пігулок, а хтось просто п’є йод. Згодом з’являється інформація, що пити ті пігулки треба було відразу після аварії.

Скупе телевізійне повідомлення про те, що на Чорнобильській АЕС сталась аварія й загинуло двоє осіб, нікого не заспокоює. Наша держава мовчить. Поради все мити, зачиняти вікна та двері й не випускати дітей надвір пролунали запізно. Ніхто нічого не знає. Усі мають тільки одне бажання — втекти якнайдалі.

Залізницею, ніде не зупиняючись, їдуть поїзди з табличками «Діти». У величезних чергах стоять жінки: хочуть перервати вагітність, дарма що в когось з них то була єдина можливість мати дитину. Збезлюдніли вулиці в містах і селах. Дітвори не видно зовсім. Тільки в аеропортах її повно: відлітають жінки, а при кожній з них — ціла купа дітей… Своїх, родичів, знайомих… Сумно жартують на роботі чоловіки, що на кухнях у гуртожитках тепер чисто, як ніколи, бо всі їдять саму яєчню. А навколо — ні шелесту, ані слабенького повіву вітру. Тільки сонце з висоти ллє на землю розпечені промені зі смаком радіації. Цей незрозумілий присмак металу в роті, це сухе повітря, що не дихає, а тремтить металевим дзвоном, ця невідомість і беззахисність — вони всюди.

У коротких телевізійних передачах показують, як женуть тисячі людей, переважно здорових чоловіків, щоб ті шполами й лопатами збирали шматки розкиданого вибухом урану. Вони працюють по дві хвилини — цього досить. А їх усе везуть і везуть, хоч, правду кажучи, що треба робити і як — ніхто до ладу не знає.

Начинена отруйними речовинами земля несе заражені води річок, стогне під радіоактивним брудом, що все глибше вповзає в її лоно; вона нібито спішить заспокоїти людей, уродивши небачені досі величезні квіти, суниці, ягоди. Але це відтручує і викликає ще більший жах — ніхто нічого не хоче і ніщо нікого не вабить. Життя обернулося на чекання тої невідомої миті, з якої розпочнеться покращення. Де та мить? Кажуть, настане, коли опаде листя… А поки що страшно навіть доторкнутися до куща чи квітки, пройти полем чи парком. Нікому не потрібні ані молоко, ані врожай, що наливається в стеблах.

Люди пожинають страшні плоди людської самовпевненості та нерозважливості, хвалькуватого і зверхнього ставлення до природи… Усім треба було все й відразу. А тепер не треба нічого…

У Бориса відпустка з п’ятого травня. Відпусток без графіка не дають нікому, а тих, хто наважився без відпустки вивезти дітей, звільняють. Борис розгублений.

— Я нікуди без тебе не поїду, — каже він Варі.

— Поїдеш. Треба знайти, де Ігор.

— Квитків на поїзди немає.

— Підеш по шпалах пішки.

— Хіба я можу покинути тебе саму? Це небезпечно. Чекають ще одного вибуху.

— Їдь! Ти хочеш, щоб дитина десь стала сиротою? А так буде хоч батько, — Варя, покладаючись на здоровий глузд, намагається без емоцій переконати чоловіка.

Аж до півночі вони стояли у величезній черзі в аеропорту. Нарешті підійшли до віконечка квиткової каси.

— Будь ласка, квиток до Сімферополя.

— Немає.

— До Одеси.

— Немає.

— До Новоросійська.

— Немає

— Куди є? — з останньою надією питає Варя.

— До Ростова.

— Добре.

Їхнє прощання подібне до тих, що їх можна було побачити тільки в кіно, коли рідні вирушали на фронт. Зникли всілякі непорозуміння, кривди, невдоволеність. Вони міцно тримаються за руки. Вони ще разом, але вже росте туга одне за одним, напливає та нерозтрачена ніжність, яку берегли в душі до якогось часу. І ось цей час настав. Між ними — ні образи, ні рубців. Сама тільки ласка, турбота, а може, й любов.

— Їдь, усе буде добре, — шепоче Варя.

І їй уперше стає страшно без чоловіка.

Дев’ятого травня з’явилася чутка, що загроза повторного вибуху минула. Чи була вона насправді — ніхто не знає. Є тільки одне — подвиг героїв, що врятували не лише Україну, а Європу і світ. Голими руками, у марлевих пов’язках, ціною власного життя.

Кажуть, що від удару чи падіння люди відчувають різкий біль лише перші десять секунд. Так само й після перших днів непевності та паніки вони оговтуються і вчаться жити в нових умовах. З київського водоканалу щодня виїжджають у Чорнобиль аварійні бригади перекривати воду, заварювати люки. У самому Києві всі вулиці раз у раз змивають чистою артезіанською водою. Словосполуки «чисте повітря», «чиста вода», «чисті харчі» набули нового значення.

Життя поверталося начебто в спокійне річище, але той спокій був несправжній. На роботі всі ладналися до профспілкових зборів. Робітники аварійних бригад сподівалися ввести до профспілкового комітету своїх представників, а начальник управління хотів бачити там тільки потрібних йому людей. За два тижні перед зборами найкращі працівники аварійних бригад одержали путівки в санаторії як ліквідатори аварії.

— Варю, — зайшли вони в диспетчерську і стали, мов заціпенілі. — Це ж навмисно зроблено. Ми не можемо не поїхати. Зроби що-небудь.

— Що я можу?

Але почутий колись на лекції в інституті вислів про те, що ставлення до повсталого народу — єдине мірило цінності кожного інтелігента, раптом виринув з пам’яті й підштовхнув її до дії. Варя не знала ще, що вона зробить, але була готова на все.

Настав день профспілкової конференції. Працівників усіх відділів запрошують до зали. Коло дверей стоїть секретар партійної організації, а поряд з ним — Варя. Кожного, хто заходить, вона запитує:

— На яких зборах ви дістали повноваження делегата профспілкової конференції?

Багато хто здивовано озирається на неї, а партійний секретар роздратовано просить: