Ішли роки. Дмитро марив про власну сім’ю, знов і знов з головою поринав у роботу, щоб більше заробити. Для кого? Жодної жінки ще не вподобав. І взагалі мав звичку придивлятися до людей, пересвідчуватися в щирості їхніх думок, а вже потім розкривати своє серце для щирого спілкування.

Він жив мріями про сина, якому не було звідки взятися, піклувався про Ірину з дочкою, ніс усе в дім — аби вони ні в чому не відчували потреби. Тільки він з-поміж усіх чоловіків знімальної групи, що їхали без сім’ї, повертався звідкись з відрядження, геть обвішавшись сумками, валізами й пакунками, де можна було знайти все — від наборів швацьких голок до незвичайних сковорідок і каструль, від дитячих іграшок до поставів дорогих вишуканих тканин. А ще вирізнявся тим, що був уродливий і поставний, товариський і щирий — з ним завжди було надійно і затишно. Проте його очі завжди виявляли стільки суму…

Він усе чекав, коли почне відлік нового життя з турботливою і ласкавою жінкою, з дітьми, яких буде не менш ніж п’ятеро. Коло нього завжди крутилися гарні жінки, але тої, єдиної, не було. Він не вдавався до женихання та флірту — таке однолюбство дісталося йому, мабуть, від дідів-прадідів. Хоч він і був виняток серед своїх колег, проте з нього не потішалися. Він ніколи і ні в кого не закохувався, брутальні думки та вчинки були йому чужі. Він був чистий.

Улюблива людина, маючи дитячий розум, жадає, щоб її любили й віддавали їй емоції. Люди дорослішають не тоді, коли їхні тіла старіють: можна дійти літ тілесно, а в душі лишатися дитиною. Влюбливість — це незакінчене дитинство, якого насправді в Дмитра не було. Він піклувався й опікувався тими, хто йому був близький, він спочував усім, хто цього потребував. Це для нього і була любов. Він, молодий тілом, мав душу, що не чекала любові до себе, а прагнула любити інших, дарувати близьким захист, спокій, тепло і доброту.

Коли Дмитро випадково довідався, що Ірина не раз позбувалася вагітності, він нібито відірвав її від себе. Це до роботи на кіностудії він залежав від свого бажання довести щось цій амбітній жінці, яка зверхньо дивилася на своє оточення, на знайомих і колег. А тепер він не хоче від неї нічого. Він віддає їй усю зарплату. Йому вистачає грошей за постановки та відрядження.

Дмитро майже весь час у роз’їздах, і, щоб Ірині не було страшно, в них щоліта оселяються її родичі з міста. Він раз у раз приводить додому акторів, зайнятих у його фільмах. Живуть у нього й квартиранти. Його будинок — мов та рукавичка. От тільки не чути в ньому дитячих пустощів та сміху.

Дочка у вільний від школи час здебільшого буває в діда з бабою — ті її пестять, балують, та й вона призвичаїлася підлещуватися, щоб мати гроші чи ласощі.

— Лялю! А йди-но сюди, — гукає дід і, трохи розпитавши про успіхи в школі, дає їй гроші.

Так вона і живе, наче та лялька, яку час від часу беруть до рук, щоб погратись, убираючи в усякі сукенки. Дівчинка з природи дуже кмітлива, спостережлива, вона буває в родинах своїх подруг, переглядає багато кінофільмів — звідси й потяг до того, щоб бути у своїй сім’ї центром уваги. Але ж центр уваги — то мама: вона ніколи не вийде з дому, не нафарбувавши губ, завжди говорить голосно й безапеляційно.

Ольгу зазвичай балували всілякими подарунками, не примушували до будь-якої роботи. Вона не вимагала, щоб з нею робили уроки, але їй дуже хотілося відчути себе любленою, потрібною батькам. А в тата щодня — картини. Його майже ніколи нема вдома, а як і є, — зрідка таке трапляється, — то він весь час цюкає чимось у своїй майстерні.

У мами — студенти, учні, конкурси, олімпіади. Цей загадковий світ захоплень Лялю не цікавить — вона коли-небудь відкриє для себе свій. Дівчина хоче розібратись у стосунках батьків — чому мамі можна все? І вона їй заздрить. Чому тато нібито не помічає, що мама байдужа до нього? З іншими вона кокетна й весела, а з ним завжди невдоволено напускає брови? Мати не поважає батька, бо той не хоче нічого помічати й дозволяє себе не шанувати.

Усе бачить Ляля, розуміє, що батьки були б раді, якби хтось з них першим розірвав цю оману. Сім’ї нема.

Ольга весь час просиджує в сусідів — і це так само нікого не обходить. Коли Ірина похопилася, то було вже пізно: дочка з’їхала на трійки, нічого її не цікавило — самі лише сумнівні розваги, подружки… Щораз важче було примусити її сісти за фортепіано — це єдине, чого Ірина вимагала від дочки. Ольга перейняла в мами зневажливе ставлення до батькового господарства, і той сам усе доглядав, саджав, копав, діставав якийсь рідкісний реманент. Аби до столу в сім’ї були і яйця, і кури, і кролі. Він привозив з відряджень розсаду і гусей, прищепи й зерно: йому все хотілося мати. А вдома, крім нього, нікому нічого не було треба, бо все можна ж купити — були б гроші. Мабуть, саме цей клопіт заповнює порожнечу в його душі, що прагне тепла й удячності. Його життя обтяжене безліччю сімейних обов’язків, а він вважає себе за холостяка, бо не має штампа в паспорті. І дуже хоче дітей. А де їх узяти без жінки, адже час іде. Він заробляє, заробляє, заробляє, щоб тільки забезпечити майбутню сім’ю. Він ніби живе, створюючи чернетку свого життя, а згодом почне жити по-справжньому, але не з нуля, бо матиме певні підвалини. Він жодного разу не відпочивав у санаторіях, не марнував грошей на розважальні подорожі. Усе заощаджував на потім. У нього назбиралася чимала купа відкладених планів, задумів, бажань. Натомість усього себе присвячував роботі — і все заради отого майбутнього «потім».

Уже Ольга закінчила інститут, куди через знайомих її влаштувала Ірина, вийшла заміж і оселилася в гуртожитку. Уже Ірина стала директоркою студії вокалу при знаменитому хорі, де готують співаків і майбутніх хористів країни, а між нею й Дмитром — та сама порожнеча: живуть поряд, чекаючи дива, віддаючись роботі. Часом Ірина ділиться з Дмитром своїми думками й нарікає на те, що багато здібних дітей не мають змоги навчатися. Приміром, приходить до неї в студію мати з дочкою і просить зробити з її дитини співачку. Ірина, послухавши дівчину, мовчить, бо не знає, як пояснити цій самовпевненій жінці, що таке голос. Потім просить дівчинку, що пробігає повз них:

— Галю, будь ласка, погукай мені Марину з першого курсу. Вона виконує вправи на другому поверсі.

Мати чекає відповіді. Ірина спокійно сидить і дивиться у вікно. Заходить дівчинка.

— Мариночко, заспівай нам.

Дівчинка заспівала. Жінка з дочкою так заслухалися, що й забули, навіщо сюди прийшли. Чисті срібні звуки заповнили клас, хвилею котилися кудись за вікно, викликаючи в серці солодкий щем і ніжність до світу. Коли пісня закінчилася, то мати взяла сумку з поросям, дочку, щиро вибачилася й пішла. Мовляв, нічого, викладачів багато.

Дмитрові теж знайомі такі ситуації. Студенти-стажери завжди намагалися потрапити до нього. Майже з перших днів своєї роботи він навчав дипломників, передаючи їм не тільки знання, а й свій досвід. А ще він голова тарифікаційної щорічної комісії, через яку намагаються пролізти в кіно. І дарма, той пролаза не актор. Зате він зніматиметься в епізодах і одержуватиме по сорок карбованців на місяць. Виходило так, що приймали на зйомки за пляшку, а згодом усе лягало на кошторис картини. Режисери не втручалися, бо були зацікавлені в тому, щоб одержати премію.

Одного разу Ірина попросила Дмитра розписатися — так було треба для якоїсь справи.

— Як хочеш, але мені нема коли вештатися по загсах, — відказав він.

— Я домовилась. Усе зроблять без тебе. Це тільки формальність.

За якийсь час принесла свідоцтво про одруження. Воно, певна річ, нічого не гарантувало й ні до чого їх не зобов’язувало. Тільки тоді, коли люди, укладаючи шлюб, дають слово честі додержуватися певного кодексу і неухильно виконують його, той папірець незримими путами поєднує їх в одне ціле, і чоловік, даючи жінці своє прізвище, бере за неї величезну відповідальність.