— За якийсь час прибуде прямий санітарний поїзд на Німеччину через Шепетівку. Паровоз відчеплять, щоб заправити, підійдете до караульного в останній вагон і скажете: «Шепетовка. Шнапс».

— А в поїзді німці?

— Німці, німці.

— Поранені?

— Обморожені.

Останній вагон біля кочегарки. У поїзді дві кочегарки: одна — спереду, друга — ззаду, запасна. Вартовий танцює від холоду.

Дівчата нерішуче простягли німцеві пляшку:

— Шепетовка. Шнапс.

Той озирається навкруги, швидко ховає за пазуху пляшку і впускає їх до кочегарки, а сам біжить до вагона, де топиться.

Холод страшенний. Поїзд їде без зупинок, і здається, що нічого в світі нема — тільки перестук коліс у темені й мороз… Але Митькові вчувається ще стогін. Йому здається, що стогне весь поїзд, який везе обморожених людей. Хлопцеві було їх шкода — не поранені ж. Коли Митько на мить змикав очі, його охоплювали жах і зловтіха. Перед очима з’являлися примари з обмерзлими руками й ногами, без вух і носів… Їх послали з війною — і це все вони заробили.

Перед світом німець відчинив двері:

— Век, век!!! Шепетовка.

Одне за одним не злазили з приступок, а випадали на задубілих ногах. Самі собі не вірили, що надвечір пішки добулися до села.

Мамине рідне село…

За ті два тижні, що вони гостювали, їм здалося, ніби ніякої війни немає. Батькова молодша сестра Євгена, батькова середульша сестра Анька і він, їхній племінник, уперше в житті були в центрі уваги. Два тижні тітка частувала своїх гостей. Її чоловік — коваль на три села. На початку війни його не забрали. Усі думали, що війна невдовзі скінчиться, і, щоб не залишити сіл без майстра, дядька не чіпали. А дядько — коваль славетний. Ось і тепер ідуть до нього селяни. Колись прийшов у село поляк і зостався в приймах. І досі всі звуть його приймаком, хоч перед самісінькою війною перебрався з дружиною й маленькою дочкою в свою хату. Митько пропадає в кузні з дядьком, а сестри вдвох про щось шепочуться. Євгена вмовляє, а Анька весь час плаче або блукає десь селом, удивляючись у біле марево, ніби шукає чиїхось слідів чи виглядає когось.

Коли надійшла пора прощатися, тітка напекла й наварила всього в дорогу, та Митько найбільше тримався за сокиру, що її викував йому коваль. Увечері довго обговорювали, як повертатимуться до Табору. Вирішили, як трохи розгодиниться, іти до одноколійки, що пролягала недалеко від села. Поїзди там не зупиняються, проте можна стрибнути в якийсь товарняк і поїхати до Білої Церкви.

Уранці трійця, розчулена прощанням з родичами, мовчки спішила полем до залізниці. Чекали на узвозі, де поїзд уповільнює хід. Коли з’явився товарняк, дівчата вчепилися, а Митько відстав. Довелося й дівчатам зіскакувати і далі йти по рейках.

Ішли до самісінького вечора, аж поки побачили, що ліворуч темніє село. Тільки в третій хаті допросилися, щоб пустили переночувати. Зайшли і зразу посідали на долівку. Доки хазяйка стелила їм на полу, вони поснули. А вночі пішов такий сніг, що хати замело по самі стріхи. Дві доби вила завірюха. Поїли все, що наготувала тітка, і весь час вичитували Митька:

— Нащо ти відклав харчі й узяв сокиру? Хазяїн вирискався.

А коли скінчилися всі теми для розмов, Анька раптом почала розказувати про себе. Їй треба було виговоритися. І в цьому полоні снігів її оповідь усі слухали, як легенду, як історію її кохання, як казку мирного часу.

…Неподалік села, що стояло на самому кордоні, проходила лінія укріплень з бункерами та дзотами, що їх будували військові перед самою війною. Старі з тривогою поглядали на це будівництво, а молодим дівчатам — утіха. У селі повно молодих військових, щовечора — танці, пісні, чекання. Приходив на танці й молодий, тільки-но після училища, командир, якого всі називали комісаром. Дівчата соромилися його. Він не танцював, але після танців завжди проводжав Аньку додому. Дівчина, сама перебиваючись із братом, без матері, без батька, якого забрали невідь-куди, мала лише одне багатство — вроду. Не помічав командир бідної одежі, якої соромилася дівчина, а чув тільки радісний стукіт свого серця. Біля хвіртки обережно брав у свою долоню протягнену дівочу руку й говорив ласкаво:

— До свидания, Аннушка.

Вони ніколи не вели розмов про любов, а їм здавалося, що вони все знають одне про одного. Слів не треба. Запала в душу хлопцеві та дівчина, покохав її щиро — і пише про це батькам на Урал. Летить у далеку Україну благословення: «Мы не возражаем, в случае чего присылай свою хохлушку Аню, мы досмотрим». Батько хлопця працював на військовому заводі, тож добре розумів сина і заспокоював його. Хлопець одержав листа, а назавтра йому треба було їхати у відрядження на завод по нову техніку для дзотів. Кинулися до загсу. Там довго розглядали їхні документи. Дівчині було лише сімнадцять.

— Не можна. Якби було між вами щось, то розписали б.

— Нічого не було…

— Есть между нами — любим мы друг друга.

— Приїдеш, тоді говоритимемо.

Він залишає їй адресу батьків, їхнє фото, їхнього листа:

— До свидания, Аннушка, я скоро вернусь. Ты жди меня.

І поїхав.

А за два дні почалася війна.

Усі ці дні ходила Анька селом, намагалась уявити ту лінію оборони з нікому не потрібними пустими дзотами і, мов закляття, шепотіла нишком: «До свидания, Аннушка», — вимолюючи в долі хоч обіцянку на побачення. Плакала й раділа, чекала й чекатиме все життя.

Це вперше хлопчик чує про любов, і його душа завмирає в урочистості та хвилюванні. Він бажає своїй молоденькій тітці щастя і, засинаючи, шепоче:

— До свидания, Аннушка.

Роботи було багато, але не це непокоїло Митька. Він звик до думки, що треба працювати, щоб бодай щось мати. Проте раніше він мав мрію. Він мріяв, що коли-небудь стане музикантом, чи художником, чи ще кимось. Тепер усе майбутнє бачилося йому одним замкнутим колом. Робота в економії й хатня робота. І більше нічого. Ніяких відносин зі світом не мав. Хіба що іноді носив у Гребінку ті три літри молока, що їх треба було здавати з корови. Корову жалів, а себе — ні аби забезпечити кормами свою улюбленицю. Трави вистачало. Для всіх хлопець залишався тим самим непосидючим, невтомним трудівником, лише мати помічала ту відгородженість від людей. Усі йому видавалися нещирими. Навіть мати. Надто після того, як узимку, повернувшись від тітки, застав удома військовополоненого, якого мати пустила в хату. А щоб сховати від старшого сина свій жіночий гріх, відпровадила його в чуже село, у сніги, у війну.

За друзів Митькові були тільки кінь і корова. Коло них він знаходив притулок у цьому незрозумілому світі, де нікому не можна було довіряти. Хлопцеві здавалося, що вони вдячні йому за турботу про них, і часом, обнявши коня за шию, він переповідав йому свої сумніви й болі.

В економії давно звикли до цієї дивної пари — мускулястий здоровенний возовик і високий тоненький хлопчик у латках. Завжди вдвох. Цілісінький день на току хлопець підтягав до молотарки полукіпки снопів, а після роботи їхав додому, поклавши на спину коневі порожній мішок з кількома пригорщами зерна.

Одного разу на тік приїхав управитель з поліцаями й перекладачем. Побачивши, як Митько повертається від молотарки, стоячи на порожніх піддонах і держачи коня за хвоста, він вибухнув люттю. Як сміє він, свиня, знущатися з німецького коня? І замахнувся міцним нагаєм, щоб з усієї сили оперіщити хлопця. Та кінь, вишкіривши здоровенні жовті зуби, вивернувся люто й ухопив німця за плече. Усі завмерли. Дивом зірвав тільки френч, а німець тремтючою рукою показував на Митька й викрикував: «Розстріляти!» Кинулися до перекладача староста й поліцай, пояснюючи, що це єдиний кінь на все господарство і що з конем може працювати тільки Митько, бо кінь більше нікого не підпускає до себе. Якось усе владнали; хлопчик рушив з конем по снопи. Обидва тремтіли, і крізь затамоване схлипування вилітали ніжні слова, змішані з гіркими сльозами.