Викликали Тимофія.

— Чому не здав нагород?

— А ви мені їх давали? Щоб їх держати в руках, треба кров пролити.

Тимофія — у в’язницю, там і добили, як білогвардійця. Написав з тюрми до Івана батьків друг: «Твій батько помер. Домучили».

Потім надійшла й Іванова черга. Викликали в органи 1933 року й наказали віддати долари, яких уже не було — поставив хату. Посадили, дали два роки з конфіскацією майна. Хату, на яку так ризиковано заробляв гроші, на яку віддав останні заощадження тесть, яку будували за планом Семена, розібрали, вивезли і десь у центрі села звели сільську раду.

Хата… Ганну з малими дітьми викинули з неї. Жила в своєму дворі, в курені. Земля своя, город свій. А коли вона виїхала з того дворища, ніхто там не будувався: чекали, що за два роки Іван повернеться.

А ті роки росли й росли.

Утік Іван з тюрми, влаштувався на торфорозробках; піймали й додали ще два роки. Знову втік, улаштувався на цукровому заводі в Гребінках. Найняв кімнату, повідомив Ганну. Ганна приїхала відразу зі старшим сином, не боялася поряд з чоловіком нічого, та й що їй було кидати — курінь? Це був, певно, найщасливіший місяць у її житті. Завжди знала, де її коханий чоловік і що, коли він прийде додому, маленька кімната наповниться пахощами свіжоспеченого хліба. Віддали сина до школи — в нульовий клас. Ніби все тихо, хоч і насторожував кожний випадковий стукіт у двері. Можна їхати по меншенького. Спішить Ганна по синочка — нарешті вони будуть разом усією сім’єю. А коли привезла Петруся, вночі постукали в двері — і батька забрали: хтось простежив за нею. Дали Іванові ще чотири роки і спровадили на будівництво Біломорканалу — звідти не втечеш. З Біломорканалу етапом терміново погнали на будівництво дороги Хабаровськ — Комсомольськ, де працювали переважно політв’язні. Хто був із села, той порався коло возів і коней. Ладували повні підводи. Треба відвезти й розвантажити, а щоб швидше — впиралися ногами, штовхали спинами воза й перекидали його. За виконання плану краще годували. А що заробляли собі грижі, то нічого не вдієш. Бідолашні інтелігенти вивозили землю грабарками, норм не виконували. Зменшувалася пайка — помирали від виснаження. Найбільше курці, що вимінювали хліб на цигарки. Але й у цих жахливих умовах вони звертались один до одного на ім’я й по батькові. І, певна річ, на «ви».

Поки мати збирала вузлика Іванові в дорогу, він став перед старшим сином і глянув серйозно в перелякані очі:

— Сину, ти залишаєшся за старшого, бо ти мужчина. Зрозумів? Зрозумів?

— Зрозумів, — промовив той через гірке схлипування.

Мабуть, це тоді закінчилося коротке дитинство хлопчика — старшого сина Івана й Ганни; і хоч він ще не доріс літ, проте дорослі обов’язки лягли на нього.

Батька забрали, мама, сподіваючись дитини, теж улаштувалася на цукроварні. Батькові товариші давали їй хліб, що його вона розвозила візочком і продавала. Навіть за такий короткий час Іван здобув собі в пекарні авторитет працьовитістю, розважливістю, а ще — любов’ю до хліба. Звідки це в нього, не знав ніхто. Він так тонко відчував тісто, знав, скільки в борошно треба додати опари, скільки разів вимісити, щоб хліби виходили високі й духмяні. Чоловіки як могли допомагали Івановій родині; серед чужих людей, без житла, без будь-яких заощаджень — молода жінка при надії. До рідного села Ганна повертатися не схотіла: зненавиділа і викреслила його зі своєї пам’яті — чому продали свекра, виказали чоловіка, зрозуміти не могла. Ще в голод, як жила в селі, поїхала до райцентру міняти рештки свого багатого колись приданого на харчі й надвечір поверталася з односельцем, стомлена, а той обікрав її. Не могла забути тих поцуплених харчів, які, може, врятували б батька від голодної смерті. Прокляла село, залишилася жити в тій самій кімнаті, що її найняв Іван. Поряд — церква, базар.

У базарний день, тільки-но починало пригрівати сонечко, Митько брав залізного кухля, піввідра води й біг на торг:

— Кому води? Кому води?

— Хлопче, сюди! — гукають звідусюди.

Продавши воду, він біжить по свіжу порцію. І так, аж поки розійдуться люди. Від колодязя до базару, від базару до колодязя, а ввечері викладав перед мамою зароблені п’ятаки, всі до одного.

Коло базару стояла церква, що її збудував колишній хазяїн цукроварні ще перед революцією. Одного разу хлопчик побачив, як на дзвіниці вовтузилися з мотузками люди, стягаючи з церкви дзвони. Тихо-тихо було на базарі, жах скував усім серця, тільки гірко тужила під брамою стара жінка і стогнала церква, ніби мати, що любила своїх дітей, даючи їм розраду й захист. А діти її вбивали. Ще довго над обезголовленою церквою висів цей жах, стогін і нечутне голосіння.

Митько довго морочив собі голову тими невідомими словами, що їх вигукували чоловіки, перш ніж вилізти на дзвіницю: «Релігія — опіум для народу». І тільки одна жінка, як уміла, пояснювала:

— Хто його знає. Це «косомольці» вигадали.

— А «косомольці» хто такі?

Нарешті, може, Митько почує велику таємницю.

— Та хто ж його знає, — замовкає стара. Це ті, що скидали дзвони, чоловіки не захотіли лізти.

Новонароджений хлопчик жив недовго. Залишить мати дитині молоко й біжить на роботу, а старші сини вип’ють половину, доллють туди води — от він і помер. А тут ще хлопці підпалили якесь сміття, і хазяйка викинула родину на вулицю. Знову допомогли батькові товариші: попросили директора цукрового заводу, щоб той зарадив Івановій сім’ї.

Цукроварня на площі чотириста гектарів вирощувала цукрові буряки на насіння, що його потім розподіляли між тими, хто здавав буряки на завод. З цукрового заводу для обслуговування насінного виробництва була виділена бригада з приміщеннями для техніки, стайнями, будинками для сезонних робітників — так званими бараками. Охрестили цю бригаду Табором. З наказу директора цукроварні управитель Табору дав сім’ї невеличку кімнатку, а мама почала працювати на буряках.

Ніхто тепер у цій мовчазній жінці не впізнав би щасливого дівчати, що виростало в любові й достатку. Вона не постаріла передчасно. Вона змужніла в тій боротьбі з негараздами. Зболіле серце навчилося помічати чуже горе й допомагати іншим. Вона була уважна до тих, хто працював поряд з нею, і дуже старанна. Тільки всміхалася нечасто. Скромно несла ту красу, що її не батьки дали, а накладало саме життя за терпіння, лагідність і душевне тепло. І це все світилося в очах, виявлялося в рухах, пестило голосом.

— Ганю, поїдь у село, набери там дівчат на постійну роботу.

І вона їздила в село вербувати племінниць у радгосп. І привозила.

У Таборі жили й працювали люди, не обтяжені родинними зв’язками. Усі прийшли сюди зі свого минулого, яке й не згадували. Постійних робітників було небагато. Серед них — конюх — перший Митьків учитель. У чотирнадцятому році був в Угорщині, в полоні, — грав там в оркестрі, — а коли повернувся, то випадково потрапив до Табору та так і залишився там за нічного конюха. Одного разу почув, як Митько бренькав на саморобній балалайці. Підійшов, зацікавлений:

— Ану, потягни… Прийдеш до мене ввечері на стайню.

На смерку стояв Митько з двома хлопчиками під стайнею й чекав, що скаже їм цей дивакуватий дід. Що йому від них треба.

Коли Митько зайшов, той без зайвих розмов простяг йому трубу.

— Ану, дунь у трубу.

Хлопчик подув.

— Не так. Ще. Тепер так. Приходь.

А тим двом зразу відмовив:

— Нема в мене часу з недотепами возитися, — і знову до Митька: — А ти залишайся.

З цього дня щовечора прибігав Митько до старого конюха, і той його вчив музики, показував ноти, давав вправи й вимагав чистоти звуку, відчуття ритму. Прийняв до оркестру. Цей сільський оркестр їздив по похоронах та весіллях. Малий музикант привертав до себе неабияку увагу.

— Дивись, дивись, який хлопчик, а вже музикант, — сміялись і дівки, і дівчатка.