— Стійте, мамо, ви нічого не бачили.

— Та в неї ж кров проступила!

— Хай іде, — відповіла твердо.

Оринині діти… Вразлива й сором’язлива Лариса — найстарша, вона б горнулася до кожного, прагнучи любові. Уже доросла, а є менші діти, що їх треба допомагати няньчити бабі. Убирали дітей бідно, проте чисто. Ходили й босі, а Ларисі хотілося стрічечок, яких так багато мала сусідська дівчинка. Це бажання було таким сильним, що навіть за голодних часів відмовляла собі в шматочкові хліба, ховала в рукав, а потім у кущах бузини вимінювала на таку бажану стрічку. Тоді кілька днів поспіль бігала в ті кущі кожної вільної хвилинки, діставала стрічку зі схованки, розгортала і кружляла з нею, пригортаючи до стриженої голівки та грудей. Однак із жалем повертала сусідці, бо в хаті відразу запитають: «Звідки дістала?» Була надзвичайно полохлива, а обернулася на таку красуню. Прибіжить, було, до бабусі, поцілує й заспіває, а потім гірко заплаче: у самої вже двійко дівчат, а вона чомусь страждає і бабі не каже.

— Нічого, нічого, — пестить бабуня онуку по голові і хрестить.

Оринині діти жили дружно. Лариса товаришувала з братом Миколою, молодшим за неї на два роки. Дуже вродливий, схожий на Орину. І любив її більше за інших дітей. Тільки скривиться, було, Орина від болю, а він одразу поспішає втішити, намагається полегшити біль, зняти тягар турбот і думок. Немає вже Миколи: вбили на війні…

Одарочка — дівчинка без матері, дарма що в неї їх аж дві. Батьком вона звала сестриного чоловіка. Племінники іменували її сестрою, а вона куркульська дочка. У неї все несправжнє: ім’я по батькові, мати, баба, сестри, племінники, але їхня сім’я — це єдине місце на землі, де Одарка всім рідна і своя, як не крути. Іншого дому вона не має, тому вчепилася за цей, мов кішка. Пробивалася в житті ліктями вперед, не боялася зайняти чужого місця, а може, і прагнула цього. Після того, що сталося, не покинула домівки, як варто було б зробити, а лишилася. Не хотіла бачити жодної дороги, крім тієї, що вела до цього будинку, бо в ньому мешкала її родина, а більше вона нікого не мала.

Був час, коли Іван працював у приміській середній школі вчителем хімії та біології. Переїхали в передмістя. Жили вчотирьох — Іван, Одарка, Лариса і баба Марія.

Скільки сліз Лариса пролила через перше кохання, а Дарина — через сестриного чоловіка!.. Закортіло мати сім’ю, дім — не вигадала нічого кращого, як спокуситися на сестрине подружнє ліжко. Заздрила сестрі. Кому вона потрібна, бідна сиротина, без батьків, без посагу? От і тулилася до рідних. Щойно Орина дізналася про це, кинулася до Івана з лайкою, а той її відлупцював. Бив, бо був винуватий. Бо сидів у жінки на шиї. Знав тільки свою роботу і навчання. Бив ніби неживе тіло, а свою провину перед жінкою, що несла на собі весь тягар великої родини, живучи без любові й ласки.

Коли почалася війна, Одарка пішла на фронт. Пройшла з боями, захищаючи від ворога власною кров’ю всю країну — ту саму, що колись відібрала в неї ім’я й родину. Ні на кого не таїла образи. Після шпиталю повернулася додому, до своєї родини бойовим офіцером, лейтенантом, з військовими нагородами та командирськими нотками в голосі, навчилася хапати за барки зятя й одягатися по-модному. Проте, коли її викликали до військкомату і звеліли підписати папери, згідно з якими вона зобов’язувалася доносити все, що почує про найменшу підозру в нелояльності до політики партії, злякалася. Було легше загинути в бою, ніж бути сексотом. Тому, дізнавшись, що з переселенців формується поїзд на Сахалін, завербувалася й собі.

Строчить машинка в хаті цілими днями — то Орина ладнає сестру в дорогу, наділяє її придбаними в нічних чергах ковдрами та білизною, перебирає подушки; стоять у коридорі відра з яйцями та борошном. Плаче стара Марія: знає, що на цім світі вони вже не побачаться. Поїхала Одарка, покинувши по собі тінь, яка весь час затьмарювала стосунки в сім’ї, стирала з пам’яті найкращі дні й години життя. Але з часом та мара зникла… Хоч іноді Іван казав Орині:

— Поговорімо.

— Нам нема про що говорити, — промовляла твердо.

Як так трапилося, що їй не було про що говорити з чоловіком, разом з яким вони пройшли такий довгий життєвий шлях. Іван розмірковував над своїм життям. Що він намагався знайти в забутих чи загублених роках? Шукав собі виправдання — і не знаходив.

Хіба можуть його неабиякі здібності й неординарність виправдати те, що поряд з ним страждала дружина — мати його дітей? Страждала і мовчки несла свій хрест задля родини: задля нього, задля матері, задля сестри та дітей, — забуваючи про себе, гублячи себе. Він усе вчився, вчився…

Ще 1913 року, бувши в першому класі земської школи, виявив хист до наук. Тоді мало хто вчив своїх дітей, а батько відвів його до школи. Класи були комбіновані: зазвичай об’єднували перший з третім, а другий з четвертим класами. Навчала дітей лише одна вчителька. Якось, загадавши учням першого класу виконати завдання з письма, вчителька заходилася проводити урок математики з третім класом. Коло дошки розв’язували задачу, якій діти не дали ради вдома. Наставниця викликала одного учня, другого, третього — ніхто не міг розв’язати. Почала була розв’язувати сама, проте заплуталася. А Іван та його товариш, теж першокласник, піднесли руки. Тоді вчителька звернулася до учнів першого класу:

— Якщо хтось з вас розв’яже цю задачу, то я відразу переведу його до третього класу.

Викликала спочатку Іванового товариша — той теж не впорався. А Іван розв’язав, тож його пересадили до старшеньких учнів і безплатно видали підручники. Закінчивши школу, Іван навчався в реальному училищі в Саксагані, здобував професію агронома, однак по смерті батька, коли родину обікрали і платити за навчання не стало чим, він повернувся додому. Згодом закінчив учительську семінарію.

Уже працюючи в початковій школі, одружився. Узяв найкращу з Орлівен та й повісив на неї цілу ватагу хлопців. І Орина все порала сама. Хотів, щоб вона, така молоденька, заступила його братам батьків… Та хіба можна заступити батьків? Вона старалася. Чи любилися? Він уже не пригадує. Пам’ятає, як весь час працював, намагаючись принести якнайбільше грошей у сім’ю. А такого садка, що його він посадив біля хати тітки Явдохи, не було ні в кого в селі: у ньому — сливи, груші, яблуні, абрикоси, черешні та виноград…

За два роки повернулися до свого села. Іван став завідувачем школи замість заарештованого за націоналізм колеги.

Весь клопіт, пов’язаний з переїздами та облагодженням помешкань, ліг на Оринині плечі. У кімнатах завжди було дуже охайно та красиво. Діти — нагодовані й чисті. Вона ніколи не нарікала. Навіть тоді, коли він запрошував додому мужиків, щоб почитати їм книжки й газети. Була йому за справжню помічницю. Особливо запам’яталися Іванові роки роботи завідувачем школи колгоспної молоді з 1931 до 1935 року в селі Василівці. Дорога йому ця школа, дорогі учні — ніби його рідні діти. Боровся за життя кожного, виривав у смерті, а йому протистояв голод. Земська школа була збудована на совість. Простора, з високою стелею та великими вікнами, поділена дерев’яною розсувною перегородкою на два великі класи. Тут навчались учні п’ятих-сьомих класів, а перші й десяті класи навчалися в іншому будинку, що стояв поряд із церквою, за один кілометр від великої школи, при якій, до речі, була й квартира директора. Ще й яка квартира! Три кімнати, кухня, комірчина!.. За церквою тяглися гори, що навесні вкривались пролісками. Діти швидко звикли до зруйнованої церкви. Красива цегляна будівля з вибитими вікнами та мовчазними дзвонами, з якої винесли все, що тільки можна було взяти, а зі стін, розписаних ликами святих, досі дивились очі дивом уцілілих апостолів та угодників. Дорослі не помічали, як малеча притишувала ходу коло церкви: дітям казали, що Бога нема, та хтось же стежить за ними. Тож, проминаючи колишній храм, вони згадували всі свої провини й обіцяли, що більше не будуть… собі обіцяти. Маленькі діти… Вони все винесуть з дитинства: і школу, і цю сплюндровану церкву, і шкільний садок з пасікою, і пришкільні ділянки, де Іван учив їх азів агрономії, учив любити землю. Коли-небудь вони все згадають, побачать істину і, може, любитимуть Україну над усе…