В обох у коси вплелося срібло, обидві жартують, що тепер срібло в моді. Уже вкотре Лариса повторює, нарікаючи на долю, слова Павла Васильовича про ті п’ять років. Чому не випросив у долі більшого?

Поспішає домовитися з вічністю і Наталя. А вічність — це Бог, про якого вона чула і читала все доступне кожному смертному і водночас не знає нічого.

Почала ходити в церкву — слухала молитви, сама не молилась, боялась власної нещирості. У піст теж відчувала незручності, фальш, бо йшло від власного примусу над собою, але… сідаючи до столу, м’яса не їла, дотримуючись посту чи ні, весь час перебувала в думках про Бога.

Підходячи до церкви, Наталя завжди почувається маленькою дівчинкою: кудись зникає її вроджений оптимізм, набутий досвід; їй здається, що це за руку її привела прабабуся Марія і залишила сам на сам. Наталя вслухається в слова молитви, вдивляється в лики святих, довго сидить після закінчення служби, вона нічого не просить — не сміє; вона приходить сюди так, як раніше приходила в ліс, — колись дід Хома казав, що Бог — то природа. І відгородившись від сьогодення, стоїть у церкві, поки її душу не огорне спокій, поки не забуде образи й негаразди, поки не згадає себе, починаючи з того віку, коли почала в чомусь розумітись, до сьогоднішнього дня. Що втратила? Що знайшла? Поки не ходила до церкви, вважала, що на ній немає жодного гріха… Почала сповідатись.

— Наталіє Сергіївно, ви миєте руки, коли випадково забрудните, а хто ж помиє душу? Згадуйте все і приходьте, — наставляє священик.

Довго роздумувала, навіщо добрий Бог прощає їй те, чого вона собі не може простити, поки не зрозуміла, що людина, яка несе тягар гріхів, не вміє радіти і творити, нікому нічого не дасть. І якщо раніше ототожнювала церкву з печаллю, то пізніше — з надією і рівновагою. Найважливішим було те, що під час сповіді чула себе і своє бажання нести у світ добро.

Коли Наталя сказала Ларисі, що хоче поїхати в Дуби, та зраділа, ніби це сама побачить ту хату в ясенах, величні дуби, пробіжить стежкою, якою разом із Сергієм спішили з інституту на канікулах до маленької донечки, згадає турботливих свекрів і провідає їхні могили.

Ця поїздка, де Наталю ніхто вже не впізнав, де вона пригадувала стежки, та не пригадувала спорожнілих вулиць, хат з позабиваними вікнами і дверима, забур’янених полів, ферм, де стояли тільки арки воріт, а самі будівлі були розібрані — їх розібрали, коли ліквідували колгосп, щоб розплатитися з селянами, бо заборгували за роки. Так розтеклося по дворах господарство залізобетонними плитами, блоками старого саману, листами шиферу — все до решти. Ніби й не було того поголів’я чорнорябих корів, надоями яких і смаком молока хвалились при кожній нагоді, немає посівної, немає жнив. Воно десь є, якісь відважні фермери намагаються запустити механізм господарювання, та їхнє намагання залежить від ризиків банків.

Тужною піснею омиває серце сум… І серед цього суму радість. Кожного разу, читаючи публікації про голодомор, де керівникам господарств погрожували смертю через невиконання планів поставок другої хвилі, Наталя відчувала страх. Невже ці голодні смерті були потрібні, щоб урятувати чиєсь керівне життя? Вона бачила себе співучасницею цього злочинного заходу вилучення хліба в голодних людей. Та після того, як проїхали Яреськи, якийсь чоловік розповідає про події 1933 року в цьому селі. Село, що служило Довженкові за натуру для зйомок фільму «Земля», залишило по собі слід гілками розлогих яблунь, обтяжених налитими плодами, золотистим усміхом на головках соняшників, співучою хвилею нескошеної пшениці, голодувало. З жахом дивились батьки на дітей, що танули на очах — гірким докором на блідих личках світились голодні очі. Наталя не почула, хто саме з сільського керівництва (чи голова колгоспу, чи голова сільської ради), повернувшись зі столиці, де доводив, що не можна в людей більше нічого брати, бо село пропаде, а йому і його родині в іншому разі погрожували розстрілом, звернувся до людей:

— Люди! Розбирайте зерно і рятуйте дітей.

А це зерно лежало зсипане уздовж залізничного насипу, пропадало під дощами. Доля цього чоловіка Наталі невідома, та кожного разу в згадці про голод вона уявляє його і його родину, дякує, що зняли з неї ту пляму ганьби, яка лягала на тих, хто вижив. Наталя розуміє, що він був не одинокий — просто про це ніхто не писав. Голоду ж не було… Чому багато хто хоче повірити в ці жорстокі слова, щоб не відновити в пам’яті невинно закатованих голодом, не дати для них копійку на пам’ятник, свічечку на пам’ять?

Наталя їде на свою батьківщину, і це не тільки дідова хата, село, це і місце, де жив дід Іван. От якби всі, кого село виростило, вигодувало, вивчило, повернулись до нього вчителями, лікарями, будівельниками, художниками, механізаторами — яке б село вони створили, з якою любов’ю розбудовували і працювали в ньому! Як би віддячила рідна земля, як би дихалось повітрям, що його вдихнули з першим своїм криком, прийшовши в білий світ. Якщо місто приваблює комфортом, то його можна створити вдома разом, а не шукати на чужині. Було б так багато родичів, а як би співалось «Ой там їдуть славні козаченьки на конях вороних»; як давно вона не співала! «Утопія», — зупиняє свою фантазію жінка. А ще «чужа сторона ні очей, ні вух не має».

Наталя не спішить у дитинство, вона шукає в ньому причини своїх тривог. Чомусь вважала, що поряд з чоловіком має бути надійно, як з дідом Іваном чи Хомою. Часом вона вбачає в ставленні чоловіка до себе професійні ревнощі. Робота в неї така — працюючи дільничним лікарем, хотіла вона цього чи ні, входила майже в кожну сім’ю з її проблемами, була тим лікарем, з яким навіть після розмови ставало легше, і люди тягнулися до неї. Часом замислювалась, що Анатолій турбується про жінок професійно; коли чує про факт насильства над жінкою, довго роздумує на цю тему — хотів би захистити жінок від усього того, що загрожує материнству. Наталя теж хоче, щоб він захищав її… Це вона сама привчила свого чоловіка, що вона все зможе своїми силами, хотілось, щоб він побачив її через турботу про нього, звільнив від хатньої роботи. Вона любила його, тягнулась до нього, як сонячний промінчик, і сама заплющувала очі під його світлом на те, що в житті було все не так, як колись намалювала її уява, Наталя тягнеться до чоловіка, наче пагінчик до сонця, вона любить його, але цю любов вона оберігає від себе самої, щоб не згубити, тримає її обома руками, дивиться на чоловіка крізь рожеві окуляри.

Уперше в житті Наталя, згадуючи й аналізуючи ті конфліктні ситуації, які найбільше впливали на їхні сімейні стосунки та в яких уважала винним чоловіка, бере провину на себе і жахається. Невже вона справді в усьому винна? Сама? Навіщо тягнула через усе життя той прикрий випадок на весіллі? Його давно треба було забути. А хіба вона забула? Вона навіть не подумала, що його тодішній гнів — то страх утратити ту єдину, яку вибрав і якою пишався, адже з абиким він не одружиться.

Чому він так часто звинувачує її в зраді? І серед слів і підозр вражає думка: «Він каже правду, це я не погоджуюся з ним. Я себе зраджую. Але ж зраджую». Це вона змінилась і вже боїться стати собою. А він залишився тим же серйозним і стриманим на слова й почуття Анатолієм, як і в день знайомства. Тільки молодість і студентське буйство мрій та планів надавали емоційності їхнім стосункам, прикрашали їх собою, своєю любов’ю.

Чому жодного разу не сказала йому, що захоплюється його внутрішнім світом, що поважає його? Наталя не відчуває ні його опіки, ні захисту — вона все робить сама.

Може, він ревнує тому, що відчуває: жінка йому не належить? Не належить. Чому вона мусить йому належати? Йому і в голову це не приходить — хвалити жінку за те, що вона готує обід і прибирає у квартирі. Він ніколи не каже, що любить її. Навіщо? Він же живе з нею. Чому не скаже?