Після того як розійшлися гості, Іван залишився в Люби, ліг поряд на ліжко, повернувся до стіни й захропів. Люба мовчки розглядала його й дивувалася: «Невже треба було аж так страждати, щоб вийти за такого заміж?! Крокодил!»

За місяць вони переїхали до Івана, бо той не міг зустрічатися на подвір’ї з дідом Хомою, не витримував його дещо іронічного, осудливого погляду. Вся хатня робота лягла на Любині плечі. Свекруха поставилася до неї трохи прохолодно, а от молодша Іванова сестра горнулася до невістки, ніби відчувала вину за брата, бачивши у їхніх стосунках відчуженість і незлагоду. Але Люба жила, наче один з тих шовковиків у коконі, що їх вона вирощувала в школі. Ні, вона сама, як кокон, бо в неї під серцем оселилося диво. Тільки-но вона заплаче, як дитя починає битися в животі. Тому Люба спокійна, уся її увага прикута до дитини. Треба жити, треба миритися з Іваном, бо він батько. Пологів не страхалася.

Дід Хома приходив у гості, вона підстригала його й тихенько сідала поряд. Не жалілась, а слухала, як повчав дід.

— Дитину родити — не те саме, що курці яйце знести. Тільки не бійся. Ти молода, сильна. Родиш мені правнуків.

А Люба трималася за рукав дідової сорочки й думала, що вона теж чиясь дитина, і їй так хотілося, щоб її також любили.

Коли народився синочок Толик, відчула себе такою щасливою. Байдуже, який чоловік. Щастя — ось воно — лисеньке, з жовтим від йоду волоссячком, з ладненьким тільцем і сонним спокоєм в очах. Їй подобалося годувати його, прати йому пелюшки, сповивати. Та й у господарстві вона все встигала. І лагідніше дивилася на чоловіка.

Коли на хрестини приїхала Іванова старша сестра з чоловіком, той, зайшовши у двір, весело заіржав:

— Що? Хто б не плигав, а телятко наше? Чужого синочка виховуєш?

Іван промовчав, а сусідка, почувши це, напустилася:

— Та що ви кажете? Ви гляньте на дитину. Будь-хто скаже, що вона Іванова.

Люба чекала чоловікових слів, проте Іван німував.

Якось іще протягла два роки, а коли почула, що злягла баба, то взяла дитину й повернулася в рідне село.

Стара Оляна померла на світанку, коли стомлена Люба на хвильку відпустила її руку й вийшла напитися води. Відпустила… Кажуть, смерть чекає, поки людина залишиться на самоті. Хома, який останніми днями також не відходив від дружини, пішов заспокоїти собаку, що раптом почала вити. Коли вдвох повернулися до кімнати й побачили мертву жінку, то заніміли. Ще мить тому була жива, дивилася на Хому й жаліла, що так змарнів, сидячи коло неї. Відійшла… Заридала Любочка, а Хома став навколішки перед ліжком і попросив Любу вийти з кімнати. Довго дивився на дружину, з якою так і не нажився, не надивився, не надихався, до якої спішив із солдатських доріг, яка й тепер знову чекатиме на нього десь там, звідки ніхто не повертається. Держав дружину за руку і весь час повторював її останні слова, що їх вона сказала з ніжним сумом, немовби вибачаючись: «Жити хочеться…»

Після похорону баби Люба залишилася в маминій хаті. На Великдень приїхав велосипедом Іван. Був п’яний, хотів узяти Толика й повезти до матері. Не дала. Розлютувався, вдарив з усієї сили. Люба впала на купу дров, ледь устигши поставити на землю відро, що його несла поросятам. Почула мати й кинулася розбороняти. Люба, добряче забившись, плакала, проте, коли побачила, що Іван ударив маму, схопила відро з мішанкою, наділа йому на голову й поводила за дужку. Хай порохкає. Зняв мовчки. Очі й вуха були заліплені, новий костюм — задрипаний. Пішов до умивальника. Люба сховалася в хаті й замкнулася на защіпку.

Люди вже розговілися й сиділи під дворами на колодах. Іван обтрусився, прихорошився й пішов до них виливати на Любу все найгірше на білому світі. Люба перебігла в дідову хату, боялася бути вдома. Іван прийшов туди й знову хотів бити, Хома не дав, сказавши:

— Бий краще мене. Її не бий. Виросла майже без батька, ми її всі жаліли.

Іван поїхав до матері, а потім — у Запоріжжя.

Залишилася Люба з дитиною на руках. Працювала на двох роботах. Голова сільради не раз просив:

— Подай на аліменти.

— Ні, може, будемо жити.

Повернувся Іван за три місяці — і до матері. Не підійшов йому запорізький клімат: обкидало чиряками. Але до Люби не приходив. Одного разу, випивши, наздогнав її велосипедом, коли вона йшла з ланки дуже зморена, й запропонував поговорити. Та Люба не схотіла. Він розвернувся й поїхав.

А за два дні до неї навідалася свекруха. Умовляла, обіцяла щось, і Люба погодилася ще раз спробувати налагодити стосунки.

Десь у душі вона добре розуміла, що нічого путнього з того не вийде. А проте…

Якось усі поїхали до храму. Лишилася вона вдома вдвох із сином. Стояла коло колодязя й дивилася на воду — десь глибоко хлюпали чорні кола по чорній товщі води, навіюючи всякі думки. Спам’ятавшись, рвучко відсахнулася, витягла повне відро срібної води, що вигравала на сонці веселковими зайчиками, вмила заплакані очі, хотіла змусити себе всміхнутись і не змогла.

— Дівчино, — почула вона раптом від воріт, — можна відро води набрати. Мені в мотор треба залити.

— Беріть.

Молодик — такий, як і вона, високий — неквапом узяв з її рук відро і побачив очі, що від сліз горіли синім полум’ям.

— Чим можу допомогти?

— Нічим…

— То чого так гірко плачеш?

І вона розповіла, не знати чого. Розповіла, не виправдовуючи себе, усе до крихти. Уперше в житті пожалілася чужому чоловікові. Цьому можна, бо він зараз поїде назавжди. Наступного дня, коли всі розійшлися, Люба зачула, як коло воріт зупинилася машина. До хати зайшов уже знайомий хлопець і скомандував:

— Бери дитину, молоко і їдьмо хутчіш звідси.

— Куди?

— Зі мною. За дружину мені будеш.

— У мене ж син.

— Виховаємо. І свої діти в нас ще будуть. Не йдеш ти мені з голови. Тільки про тебе й думаю. Я лише так зможу тобі допомогти.

Вони швиденько почали збирати дитячі речі, а Любі все падало з рук.

— Не бери більше нічого. Я тобі все куплю.

Побігли до машини. Люба була в старенькій домашній сукні, та хлопець не дав їй переодягтися.

Уже за селом вона спитала:

— Як тебе звати?

— Василь. А тебе?

— Люба.

Василь усміхнувся:

— Люба — це любов. Я так і знав.

Увечері до Хоми прибула ціла делегація. Почувши від сусідів, як уранці Люба з дитиною сіла в кабіну вантажівки й поїхала невідь-куди, Іван з родичами приїхали не так дізнатися, що з невісткою, як полаятися. Хома слухав їх і радів за онуку. Був упевнений, що гіршого вже не буде, і сказав:

— Добра добувши, кращого не шукають.

А за якийсь час одержав дід листа від онуки. Вибачалася перед ним, що так утекла, дякувала за любов і обіцяла приїхати.

Ох, ці обіцянки… Обіцяє Люба, обіцяє Наталя, а Хома нічого вже не чекає. Він щодня спішить на могилу своєї дружини й довго сидить біля могили, ніби пориваючи з сьогоденням, у якому розбирається дедалі менше. Провідує також могили сина, двох перших дітей, батьків, сестер та ровесників. І вони постають перед ним, мов живі.

Недавно поховали й Настю Жадан — Олянину подругу. Який же то похорон був! Приїхав з міста син, що служив у міськкомі, поставив ковану огорожу, привезену з собою, накрив людям столи та й сказав: «Їжте, дорогі сусіди. Попрощайтеся з моєю мамою. Кращої, мабуть, не було на світі».

І справді, не було. Сама після війни виховала сина й вивела в люди. І він упадав коло матері.

За якийсь місяць син приїхав машиною і зняв із могили огорожу. Здивовані односельці зачудовано спитали:

— Навіщо?

— Мама просила. Щоночі сниться й сумно нарікає: «Що ж ти наробив, синочку? Я весь вік прожила серед людей, а ти мене взяв і відгородив».

— Ти ж у Бога не віриш!?

— То й що. Мама просила.

Так і лишилася Настина могила невеличким горбочком — таким, як усі на цьому кладовищі серед берізок, дубів та бузку, з дерев’яним хрестом і табличкою. Як в усіх тих, що жили поряд з нею і відійшли у вічність.