Це було перше в їхньому житті побачення, вже не треба було ховатись від цікавих очей, божитись перед рідними, що вони забудуть одне одного: він при всіх поцілував її і просто сказав:

— Ось я і приїхав.

Іван витирав сльози.

— Тільки я старий, — говорить серйозно. — Шура померла майже рік тому. Якщо приймеш, я приїду.

— Я ще почекаю, тільки приїжджай назавжди.

Лариса дивиться на Павла, вона не зводить з нього очей. То чому не сміється? Чому одна за одною котяться з очей сльози? Чому шепоче?

— Так не буває, це мені лише сниться.

Тільки б не прокинутись. Хай сниться і сниться.

Увечері залишаються удвох. Лариса нічого не може робити, тільки дивиться, як він прибирає звично зі столу. Він усе вміє робити. І ось вони стоять одне перед одним.

— Я старий, — знову нагадує.

— Це не має жодного значення, — шелестить у відповідь.

— Шура хворіла, я давно не знав жінки, — виправдовується Павло.

Лариса дивиться на нього і нічого не чує, вона не може на нього надивитись і, почувши: «Ти ляжеш зі мною?» — слухняно киває головою.

Павло вийшов з кімнати, а коли повернувся, то побачив, що Лариса лежить у ліжку, закотившись у щілину під стіною, і тремтить. Лягає поруч і обережно обіймає її, а вона, пригорнувшись, раптом усвідомлює, що нарешті вона знайшла притулок для своєї душі поряд з чоловіком, з яким так надійно, спокійно, тепло… і не дихає.

Вранці Павло іде з Ларисою в половину батьків.

— З цього дня ми чоловік і жінка. Благословіть нас.

Ці слова, що заблукали десь у часі, і сьогодні звучать ніби недоречно, зворушують усіх своєю старомодністю та наївністю — їх тепер майже ніхто не вимовляє.

Приходить з Анатолієм Наталя. Павло стоїть біля хвіртки, тисне руку Анатолієві, пригортає жінку до грудей.

— Здрастуй, дочко, — вона теж з того часу, вона дочка жінки, яку він завжди любив, і завжди любив її дітей. І Наталя готова любити його.

— Наступного разу, щоб ви прийшли і порадували нас, що у вас буде маленьке. А то що це, одна дитина!

Вони слухають його, і приблизно за рік у Наталі народжується ще одна донечка.

Анатолій і Наталя… Десять років тому її духовний світ став йому багатством, він легко підкорився її духовному авторитету, і вона завжди була вдячна, що він лише союзник, але з роками чоловік бере на себе роль учителя. Наталя жила тільки тоді, коли боролась, та ніколи не готувалась до боротьби з чоловіком, вважала, що це єдине місце у світі, де можна не боротись.

Робота лікаря, яка вважалась такою романтичною під час навчання, вимагала зусиль, терпіння, знань, а, крім того, постійно крутились якісь перевірки, чиїсь скарги. Та все компенсувалось, коли люди щиро дякували, привітно вітались. Часом Наталі здавалось, що вона знає всіх у своєму місті, і її завдання — усіх рятувати. Спочатку вважала, що її спеціалізація лікаря найважливіша, і навіть часто вагалась у розмові, чи признаватися, що її чоловік лікар-гінеколог. Та з часом повага до духовного світу чоловіка, любов до того, що близьке коханій людині, змінили її погляди. Це, звичайно, високомовно, але її коханий ніби стояв біля колиски людства і боровся за нього.

Людина любить по-різному в різну пору свого віку. Раніше кожний з них вважав іншого кращим за себе. Анатолій з роками почав багато думати про себе, мало про те, що відчуває вона. Наталя, переповнена жагою життя, взяла на себе всі турботи про сім’ю, про чоловіка і дуже довго не помічала прихованого невдоволення. Її бажання всім допомогти, першою бігти назустріч будь-якій небезпеці викликало глухий протест.

— Залиш що-небудь і для нас, — просив наполегливо.

Йому завжди здавалось, що хтось скористається її відкритістю й образить, та її всі любили. Боявся, що вона зробить щось не так, не так скаже і йому буде соромно за неї. Вона не зважувала слів, перш ніж їх промовити, і вони, невиважені і неперетерті, несли людям втіху. Любила людей беззастережно. Він боявся, що це багатьом не сподобається, та вона подобалась, і тоді він починав її ревнувати, не розуміючи того, що її не можна примушувати страждати.

Може, вони сварилися тому, що були такі небайдужі одне до одного, тільки її небайдужість виражалась у постійній турботі про нього, а його — у постійних зауваженнях. Змінити людину не можна. Йому здавалось, що поменшає почуттів — і життя втратить свій трагізм. Наталя жила почуттями і, розуміючи, що не можна досягти гармонії духовного і зовнішнього світу, усе одно прагнула до цього.

Вона ловила себе на тому, що хоче, аби хтось хоча б частину її турбот узяв на себе. Інколи вона думала, що, може, не за того вийшла заміж. Та її ж ніхто з автоматом не примушував. Його чекала від чоловіка? Чекала такого стану в стосунках, коли вона перестане боятись підозри, коли вона буде впевнена, що він її ніколи не скривдить. І більше нічого. Інколи їй хотілось сісти поруч з Анатолієм і все вирішити в розмові. І, готуючись до неї, перебирала все своє життя з ним, не знаходила приводів докоряти своєму чоловікові. У тім, що їй було незатишно, чи в тім, що ревнує? Та вона все одно поговорить.

Анатолій прийшов додому пізно; коли Наталя побачила чоловіка п’яним, ледь не впала — чоловік, який міг випити за святковим столом чарку чи дві, не стояв на ногах, пройшов у вітальню, впав на диван і заснув. Не спала Наталя, запитувати його колег не хотіла, чекала, що розкаже все сам, і тривожилась. Збиралась його вилаяти, а він, прокинувшись, шукав її руки і плеча, шукав порятунку.

— Коханий? Що? — здивована такою поведінкою, не могла сформулювати питання.

— Наталю! Вчора привезли дитину… Знайшли в лісі понівечену дорослим чоловіком. Я її зшивав три години… Я збирав докупи розтерзане тільце, може, це я колись прийняв пологи в матері цієї дівчинки, що не приходить до тями, це я просив Бога урятувати її душу.

— Анатолію… — омивалось серце кров’ю, сходило слізьми.

І чоловік засинав, а прокинувшись, знову бачив страшні картини перед очима.

— Вже трапилось. Не думай про це. Ти стомився, — і давала заспокійливе і снодійне.

— Ні… не стомився… Наталю, це дитина, — і засинав у неї на руках.

Робота рятувала. Після зміни заходив у свою палату до жінок, щоб пересвідчитись, що в них усе спокійно, іноді затримувався, щоб просто відпочити, слухаючи часто наївні питання, щоб заспокоїти або розвеселити. У палаті жінки живуть особливим життям; вони надовго запам’ятовують одна одну, часто залишаються подругами на все життя. Тут усі при надії, і кожна розуміє іншу так, як їх ніхто не зрозуміє, і майже всі вони переживають загрозу переривання вагітності. Оця молода жіночка, якій двадцять п’ять, а вона чекає четверту дитину, трохи симулює, та нехай. Вона хоче не упустити всі переваги вагітної жінки, коли за її дітьми наглядають родичі, а їй приносять у лікарню все, що вона забажає. Жінки дивляться на неї трохи скептично, коли вона під час обходу перебирає, на що б іще поскаржитись, і скаржиться на закрепи, а Анатолій вислуховує її і залишає ще на кілька днів — хай поспить, хай відпочине, хай про неї трохи потурбуються, бо попереду і безсонні ночі, і хвороби, і тривоги.

У палаті лежить ще одна жінка, йому нічим її втішити, вона довго мовчить, ледь підтримуючи загальний сміх, і таки запитує:

— Лікарю, я встигну ще дочекатись свого сина з армії, йому ще рік служити?

Є поїзди, на які не можна запізнюватись… А вона запізнилась, сама вдома поставила собі діагноз, пов’язуючи своє нездужання з клімаксом, і досиділась до четвертої стадії хвороби. Як сказати старим батькам, щоб не витрачались, адже для них усі ці витрати, пошуки ліків — єдиний порятунок від страшного чекання. Він безсилий їй допомогти. Усі безсилі. Про той час, коли медицина навчиться запобігати хворобам, а не боротися з ними, можна поки що тільки мріяти. Підходить ще до однієї жінки, вона буде жити, у неї все гаразд, та її розпачу нічим зарадити. У лікарню привезла її «швидка» із запаленням після аборту, і в палаті всі сміялися, коли просила, щоб чоловік приніс ще і ще томатного соку.