— Плач! Плач, кажу тобі, щоб чув, щоб знав, що ти маєш бути вдома о десятій.

— Це тебе мама била? — з жахом запитує хлопець при першій же зустрічі. — Я не спав цілу ніч.

І Наталя щаслива, що він не спав.

Був травень, десь у молодому листі дерев ховалась від літнього жару весна — і дівчина плакала від надміру щастя.

Одного дня шкільна подруга, що вже навчалась в інституті, запросила її з Любомиром на святкування з нагоди закінчення студентської екзаменаційної сесії. Домовились, що вона переночує в гуртожитку у тієї ж таки подруги, але прийти треба раніше двадцять третьої години. Як же хотілося Наталі скоріше стати членом цього студентського товариства! Усі дотепні, освічені, та Наталя від них не відстає, в усіх іграх вони з Любомиром були в одній команді. І тільки пізно ввечері Наталя занепокоїлася, наче вже пізно, а годинники показують двадцять першу. Коли Любомир сказав, яка година насправді, йти в гуртожиток було пізно.

— Ти тільки не хвилюйся. Переночуєш у хлопців, є вільна кімната, зачинишся, тобі ніхто не заважатиме.

Невеличка кімната прохолодна і чиста, ніяково озираючись, дівчина сідає на ліжко і запитує, де можна вмитись і помити ноги.

— Це можна.

Любомир заносить миску з водою, стає на коліна перед ліжком і сам миє їй ноги.

— О! — Дівчина розуміє, що просто так ноги не миють. Це навіть не поцілунок, це щось інтимніше, Наталя завмирає від дотиків чоловічих рук, заворожено дивиться, як він обережно витирає кожний палець, укриває її ковдрою і, причинивши двері, залишає їй ключ, щоб вона замкнулася. Тільки-но хлопець вийшов, Наталя не тільки зачиняє двері — вона присуває до дверей стіл, ставить на нього все, що вона може знайти і підняти в цій кімнаті. Лежить у сукні і не спускає з дверей очей. Вона знає, що він прийде, і готується до цього. Опівночі вона чує, як клацає ключ у замку, відчиняються двері, і вся її барикада суне вбік — хлопець підходить до ліжка і обережно лягає поруч. Вона не боїться його, вона під його поцілунками завмирає від щастя, яке ось зараз вона відштовхне, вона хоче бути лікарем, їй не можна заміж — та вона не знає, як захиститись від цієї ніжності. Ось зараз, ще один поцілунок, і вона примусить себе сказати перше, що як порятунок прийшло їй у голову:

— Зачекай, я повинна сказати тобі правду.

— Яку правду? — сміється ніжно хлопець.

— Я вагітна.

Тихо-тихо в кімнаті. Боїться ворухнутись Наталя, та вона знає, що та страшна мить, яка могла порушити усі її плани, минула. Любомир підходить до вікна, довго дивиться в темінь.

— Ти батькам казала?

— Ні, — знову довго мовчить.

— Наталю, ми підемо вдвох і скажемо твоїм батькам, що я батько твоєї дитини. Скажемо мамі, що поберемося. Ми молоді, у нас ще будуть свої діти.

Принишкла і мовчала. Наче треба радіти, що зберегла цнотливість, а радості не було. Вона вибрала інститут… Вона його давно вибрала. У цю мить вона розуміє, що в житті треба завжди вибирати. Шлях? Чи того, з ким цей шлях треба пройти? І в кожної людини вибір свій. Залишилась у пам’яті на все життя ніч, що жаром запалила і розсипала перед нею зорі, а вона їх погасила. Усе життя він приходив до неї у спогадах з тим благородним наміром врятувати, захистити її, взяти на себе відповідальність за неї та її дітей, який вона не змогла оцінити тоді.

А Любомир? Любомир, коли вона наступного дня призналася, що все вигадала, вирішив, що вона його не любить, його мучили чи образа, чи ревнощі; здавалось йому, що вона вибирала його поміж іншими. Дійсно, вибирала, і вибрала майбутнє, до якого вперто йшла. Не склалося, не судилося — вибрала сама.

Вступати в медінститут за третім разом Наталя вирішує в Києві. Була така впевнена у своєму бажанні, у знаннях, у відданості своїй мрії. А кого ж тоді приймають? У приймальній комісії чоловік уважно розглядає її документи, розглядає дівчину і, роблячи наголос чи не на кожному своєму слові, каже їй:

— Ви не вступите в Києві. Де ви вступали до цього, там обов’язково вступите — у вас гарні документи… — і вже дуже щиро: — Бажаю вам успіху.

Наталя успішно склала екзамени, єдина з усього потоку дістала четвірку за твір, їй навіть здалось, що, може, на її заліковому листі поставили десь чи кому, чи крапку — ніхто її не зрізував, а у великій кількості додаткових питань відчувала бажання екзаменаторів тільки виявити знання. І ось вона студентка. Це друга сходинка до своєї цілі, але Наталя помиляється — це одна зі сходинок, бо кожний день свого життя проживає в боротьбі з собою, творить себе, бо її ціль — її «полуднє», вона хоче бути корисною людям у своєму житті. Скільки страждань випадає людям, скільки хвороб і болю — і якщо вона зможе допомогти, застерегти, врятувати, то вона недаремно проживе своє життя. І дівчина вступає в заклад науки, як у храм, до якого спішила стільки років, мабуть, ще зі смерті того метелика, вона буде вчитись, вона буде старатись стати гідною своєї цілі.

Часто кажуть, що найкраща в житті пора — це студентські роки; це не зовсім так, це віковий стан людини, що потребує пошуку мети, вдосконалення майстерності і знань. І студентські роки тоді найкращі, коли вони наповнені прагненням до знань, досягнутими успіхами, перемогами над спокусами легкого життя, коли знання збагачують розум і видно ріст особистості, прояв громадянської позиції.

Наталя — студентка. Жодного разу не зайшла в інститут без відчуття величі цього навчального закладу і своєї радості, що її мрії набувають конкретного вираження — вона винесе з цього закладу весь багаж знань, а як вона скористається допомогою викладачів — залежить від неї. У дівчину ніби грець вселився — вона в усьому хоче бути першою. До болю в душі в усьому і скрізь шукає прекрасного, вчиться щедро жити для людей і чекає від них правдивості… Як чекає цілісності й від свого обранця. Вона точно знає, яким він має бути. По-перше, не лікарем, не брюнетом і не західняком, сама не знає чому. Десь на першому курсі перед екзаменами розмовляла з подругою, яку давно не бачила.

— Ти ще не вийшла заміж? — цікавиться дівчина, а Наталя, відчуваючи на собі зацікавлений погляд молодого чоловіка, що стояв осторонь, заявляє:

— А за кого? За цього? — і киває зневажливо головою в його бік.

— Якась доступна… в такому прозорому халатику, що через нього видно бретельки. Що надумала! — обурюється хлопець.

Це звела їх доля в такий дивний спосіб. Він був студентом іншого факультету, вступив після закінчення медичного училища — західняк, староста курсу, майбутній лікар. Мав спокійну вдачу, вроджену делікатність і чудове чорне волосся. Після такого зухвалого знайомства вони довго придивлялись одне до одного — ніхто не поступався іншому ні в природних здібностях, ні у вірності професії, ні в тому ідеалові, де головним було служіння людям. Вони почуваються членами суспільства, співпереживають його бідам і готуються зробити його кращим. Вони однакові й такі різні. Наталя вся в русі, комусь же треба її застерегти чи втримати, зупинити від необачних кроків. Кому, як не Анатолію? Він навіть не освідчувався їй у коханні. Навіщо? Вони знали, що одружаться, що з другого курсу будуть жити в гуртожитку вдвох в одній кімнаті.

Наталя прокидається рано-вранці й відразу, тільки розплющила очі, як блискавка, з’являється думка:

— Сьогодні весілля.

Вона вважала колись, що це таке свято, а ось тепер, тільки вчора покінчивши з усіма приготуваннями, чекає, щоб швидше закінчилися ці постійні турботи і чужа цікавість, щоб залишитись удвох з Анатолієм. Добре, що приїхали бабуся з дідом і взяли все на себе. Батьки, як діти, чи справді не знають, як все робиться, чи не хочуть знати. Коли бабуся запитала, яке придане мама приготувала для дочки, та відповіла:

— Це все пережитки, тепер це не модно.

— Чому ти мені раніше не сказала, що тепер молоде подружжя спить без подушок і білизни, а ми з батьком відправили великий багаж, — не приховуючи іронії, зауважує Орина.