Вадим — найкращий з усіх хлопців, яких вона знає; тоді, як їхні ровесники в післявоєнний період при каганці читали випадкову літературу і їли на «десерт» цвіт акації, він ріс у родині генерала на шоколаді, у сім’ї була чудова бібліотека, мама сама давала йому уроки музики, з дитинства вивчав іноземні мови. Повернувся з Німеччини, після того як тяжко захворів батько, підлітком з цілком сформованим світоглядом. Усе взяли на себе мама та старша сестра, а Вадим — учився. Вроджені інтелігентність і такт не давали йому злитися з оточенням, і він відчував свою самотність. А Наталочка — вона, як дубок, тягнеться до сонця, відкрита всім вітрам, її не схилиш — її можна тільки зламати. Він береже її тим, що не руйнує її світ вражень, а хвалить, щоб вона була впевнена в собі, в усьому вона потім розбереться сама, вона розумниця. Та дівчина вже хоче бути кращою, і вона від себе вимагає правдивості, стежить, щоб нікого не образити, прискіпливо вибирає нових знайомих — вона не для кожного, кожна дівчина повинна шанувати себе.

Вадим увечері приходив дізнатися, чи повернулась Наталя з пляжу, і бабуся гукала її вийти з дому (у дім не заходив жоден хлопець):

— Наталочко, вийди, твій хлопець прийшов.

— Бабусю, це ж Вадим, — а сама зітхала: от якби її хлопець був схожим на її Вадима.

За другим разом Наталя подала документи в Тернопільський медичний інститут: у неї є вже стаж, усі документи і багато нагород, а серед них мандат делегата республіканської профспілкової конференції. Звичайно, вона в лікарні й газету випускала, оформляла агітлистки, збирала профспілкові членські внески. Коли прийшла рознарядка на лікарню, хто має бути делегатом на конференцію, вибір упав на Наталю. Вона розуміла, що її найлегше було зняти з робочого місця, не порушуючи розпорядку роботи лікарні, а тепер це вагомий аргумент. Під час вступних екзаменів найбільше зрізували на письмовій. Виходить якийсь член приймальної комісії й починає зачитувати оцінки письмової екзаменаційної роботи — двійка… двійка… двійка… трійка… двійка. Такий сором пережити неможливо, коли абітурієнт, упевнений у своїх знаннях, стоїть на порозі трудового життя, а його прізвище на всю аудиторію ставлять поряд з нищівною двійкою. У Наталі теж двійка.

Наталя знову працює другий рік санітаркою, та вже не у відділенні, а в лабораторії — миє пробірки, допомагає лаборанткам, робить аналізи. Весь вільний час читає запоєм, і з кожною книжкою розум потребує нових знань — читає все, тільки не підряд — дивом потрапила їй до рук збірка віршів невідомого Богдана-Ігоря Антонича, а в ній «Два тюльпани» — вірш, ніби вирваний з її душі, вірш, який дарує солодку втіху, що десь за тобою тужить чиєсь вірне серце. Укотре перечитує про подвижницьке життя відомих усьому світові лікарів, на жаль, визнання найчастіше приходить після смерті — пробує вчитатись і зрозуміти монографії сучасних медичних світил. Перечитує вкотре «Євгенія Онєгіна», і кожного разу по-новому. І через поетичний настрій після прочитаного зовсім тверезо змінює своє рішення зберегти пам’ять про перше кохання на все життя — вона не хоче залишити навіть згадки про того, кому не потрібна її любов, вона хоче забрати свої почуття, сповнені довіри і краси, в той час, у якому вона зустріне свого обранця. Вона так хоче. Дивується, що можна поряд з Грьоміним тримати в серці пам’ять про Онєгіна. А скільки дівчат, люблячи свою героїню, свою Тетяну, копіюють її схему стосунків у сім’ї; не зрадлива, але і не вірна. Наталя її любить, але вона не Тетяна, бо та не бігла за Онєгіним, так, як бігла Наталка. Була ще одна зустріч… під час якої дівчина твердо вдавала байдужість, бо не відчувала його серцем, а коли він відійшов, зайшлася таким жалем: це ж він пішов і вона його більше не побачить ніколи… Ніколи не зазирне йому в очі, ніколи в радості від зустрічі не заб’ється серце. Вона ніколи не народить йому синів, вона ніколи більше нікого не полюбить — вона не зможе жити без любові, бо без нього вона не співає і не дихає… І дівчина біжить його наздогнати, хоче просити повернутись або тільки побачити востаннє. А наздогнавши, за кілька кроків від нього примушує себе зупинитись.

Удома сіла за шафою в куточку і не плакала — вила, як поранений звір. Батьки стривожено переглядались — не чіпали. Навіть не здивувалась, коли тато взяв її, як маленьку, на руки і щось обіцяв. Обіцяв щось купити. Як купити те, що вона втратила навік, — безоглядну довіру? Що ридало в ній? Плакала від того, що не знала, чому вони розійшлися — він же теж її любив, їй здавалось, що вони дихали одним диханням, сумував за нею, спішив з усіх доріг, їм співали дощі і сміявся вітер. Вітер. Він, як вітер, що вже полинув… Вона хоче не думати і не чекати, вона хоче сміятися і бігати на побачення, вона хоче… а серце сумує і тужить за ним, за коханням. Якби між ними щось було, вона б зрозуміла щось. А так… Чому він зустрічався з нею, чому розлучились?

Цим «чому» нема кінця… і Наталя з головою поринає в науку.

А ще Наталя умовляє себе полюбити Вадима — інколи їй сниться, як притулилася до його шинелі, а вдень вона цього не може уявити. Вона скучає за ним, вона любить його, але не так.

— Що трапилося? Ти мене чуєш? — летіло тривожне з телефона з Ленкорані, куди Наталя тільки-но збиралася їхати провідати Вадима, що служить уже другий рік.

Їхати, щоб компенсувати брак почуттів, яких не було, і вона почувалася винною, тільки не знала в чому.

Відчувала, що розкошує її душа в підтримці хлопця, якого хотіла полюбити, примушувала і не могла.

— Ти мене чуєш? У тебе все добре?

— Усе, — і він відчуває, перебуваючи за сотні кілометрів від неї, що вона стоїть зі слухавкою в руці, слухає і не чує його.

Кудись зникли теплі нотки зацікавленості і турботи, які він так жадібно ловив, і її голос став безбарвним і байдужим.

Наталя виходить з переговорного пункту і не знає, куди йти, — вона ніби щось загубила, знайшла — і загубила. Чому це вона хотіла їхати в Ленкорань? Вадим має рацію, їхати туди самій, дійсно, небезпечно. Чому Вадим занепокоївся, що з нею щось сталося? Це було в ту мить, коли вона, привітавши помахом руки знайомого хлопця, що йшов з якимось чоловіком, зустрілася з тим поглядом і тільки через силу відвела очі, продовжувала спокійно розмовляти з Вадимом під поглядом, що викликав в обох зворушення — чомусь тривожно забилось серце. За кілька днів Артур, якого вона знає через коротке знайомство по конференціях у райкомі комсомолу, чекає її біля лікарні після роботи.

— З тобою хоче познайомитись один хлопець, — починає впевнено і губиться під її насмішкуватим поглядом, — він художник.

— Він хоче писати з мене картину? — продовжує насміхатись дівчина.

— Ні.

— Я ні з ким не збираюсь знайомитись.

Він підійшов до неї сам після роботи біля лікарні, ввічливо привітався і назвав своє ім’я. Наталя слухняно подала йому руку, яку він лиш на мить затримав у своїй, і прошепотіла: «Наталя»; вони пішли поруч, спочатку мовчали, потім говорив Любомир, а потім вони спішили розповісти одне одному все, і здавалося, що не встигнуть, а дійшовши до її дому, вони повертали на іншу дорогу і не могли розійтись. Коли Наталочка переступила поріг, мати здивовано запитала:

— Ти чого це розфарбувалась?

Придивившись, подумала: закохалась. Її Наталя, її дитя, уся світилась ніжністю, не ховала від мами щасливих очей, що горіли сяйвом, умиті коханням, про яке вона ще не здогадувалась, яке вона так чекала — і воно прийшло в образі хлопця з прекрасним іменем Любомир. Вони почали зустрічатись — якась сила кинула їх назустріч одне одному, і вони вже не могли розлучатись надовго. Того дня, коли не призначали побачення, Наталя виходила з дому в надії його побачити і зустрічала його. Він теж шукав зустрічі. Але вдома треба було бути о десятій вечора завжди. Коли вона одного разу затрималась, її вийшла з палкою зустрічати мама, а побачивши, як вони цілуються, завмерла. Ішла слідом за дочкою, що бігла додому, і била палкою по штахетинах, промовляючи: