Наталя не звертає уваги на жодні залицяння — вона листується, вона чекає на листи, не заздрить жодній подрузі, яка бігає на побачення… Вона чекає… А чекання — це не дія. Це стан, дійство, що, як художник, усе розмальовує яскравими фарбами: і смуток, і радість; чекання — це творець вдачі, характеру, особистості. Перечитує «Царівну» Ольги Кобилянської, чекає разом з головною героїнею і своє «полуднє», що має бути в кожної людини. А що це? Може, це не тільки досягнення мети, а навіть її визначення.

У своєму бажанні стати лікарем, де головним буде спочуття до всіх, хто потребує допомоги і милосердя, Наталю найбільше вабить те, що вона хоче бути корисною людям, Батьківщині.

Після закінчення школи батьки вирішують, що вступати дочка поїде у Свердловськ — там найлегше вступити і там живуть знайомі, буде в кого зупинитися.

Поїзд до Свердловська прибув на світанку; вранішня прохолода миттю прогнала рештки сну, тільки-но Наталя ступила на перон. Спускаючись сходами на привокзальну площу вслід за юрбою пасажирів, дівчина побачила, як біля поруччя сірими брудними клунками, що їх важко було розгледіти в сутінках, спали люди. Розгублено озираючись, Наталя рушила до таксі, а їй назустріч, мов привиди, спішили таксисти — чоловіки з люб’язно-хижими обличчями. Їй хотілося гукнути: «Діду!», а вона, гарненька домашня дитина, стояла на площі, відчуваючи небезпеку, і хотіла тільки одного — добратися до того будинку, де жили татові знайомі.

— Наталю! — як порятунок долинає до неї (це її гукає узбечка, з якою вона їхала в одному купе). — Куди ти пішла?

— До таксі.

— Ходімо зі мною. Як тебе батьки відпустили?

— Мама сказала, що вона мені довіряє.

— Довіряє… Але оці ж того не знають… Мама їй сказала… Ходімо зі мною.

Дівчина спішить за жінкою, не бачить перед собою нічого — тільки свою супутницю, яка шелестить своєю національною сукнею, що виграє десятками кольорів у перших променях сонця. Наталя ніколи в житті її не забуде. Та привела її до себе, напоїла чаєм, вклала спати; удень вони вдвох шукали будинок тих знайомих, де могла зупинитися Наталя, а їх не було вдома — поїхали в геологічну експедицію, і в якоїсь старенької винайняли їй кімнату. Наталя здала документи, дочекавшись вступних іспитів, склала перший екзамен на четвірку, а під час другого відмовилася відповідати, і їй у заліковий листок поставили двійку. Чоловік з приймальної комісії уважно переглядає її документи, гортає грамоти й дипломи конкурсів та олімпіад і дивується, що з такими оцінками вона схопила двійку. Настирливо пропонує подати документи в медичне училище, куди її приймуть без екзаменів. Ні. Вона хоче бути лікарем. Приїхавши додому й не звертаючи уваги на всі спочутливі поради, вона на другий день по приїзді йде до відділу кадрів міської лікарні й улаштовується на роботу санітаркою в отоларингологічне відділення. Їм потрібен стаж — вона його заробить. Чого вона злякалася? Тільки чужини — роботи вона не боїться.

Коли вона заходить у палату до призовників у новенькому халатику з відром, віником та шваброю, то чує від молодих людей насмішкувате: «Це ж треба так учитися, щоб заробити тільки швабру». Вона ніяк не реагує. Вона знає, що це перша сходинка в її трудовому житті і її не переступиш.

Одного разу, побачивши, як хлопці, що проходили лікування після комісії у військкоматі, гуртом розв’язують якусь задачу, вона відставила швабру і запитала з викликом:

— Що? Незмога?

— А ти хто така?

— Як розв’яжу задачу, тиждень митимете у своїй палаті підлогу!

— Гаразд.

Дівчина стільки їх розв’язувала, що їй ця далася легко. Хлопці миють підлогу і ставляться до дівчини з повагою: вона не якесь ледащо — вона заробляє стаж.

Звичайно, її не лякають жодні негаразди, бо вона закохана. Любить радісно, без ревнощів, з повною довірою до кожного сказаного слова. Читаючи листи, вона довго вдивляється в підпис «т. Віктор» і намагається вгадати, що означає те маленьке «т» — «товариш» чи «твій». Так, це і твій, і товариш. І дівчина сміється від повноти щастя. Бачаться вони рідко, та ці зустрічі запам’ятовуються на все життя. Як оця. Вихідний день, можна поспати, а мама її будить. Наталя намагається затримати сон. Їй сниться, що приїхав Віктор, а мама сміється ласкаво і витягає з її рук ковдру: «Прокидайся, Віктор приїхав». І справді, приїхав якоюсь попуткою, втік з практики в лісництві, стоїть перед нею стривожений і щасливий, а вона сміється. Річ не в тому, що він гарний, що в нього очі, як небо в березні, і від його погляду голова йде обертом. Їм просто добре разом — добре мовчати, розмовляти, мріяти, ділитися думками і не боятися, що тебе не зрозуміють. Вони вже були знайомі півтора року, коли він її вперше поцілував. Поцілував і відсахнувся, чекаючи, що вона може його вдарити чи відштовхнути; вона теж уважала, що так треба зробити. Так пишуть у книжках, показують у кіно, але хвиля ніжності накриває їх, і тільки чути щасливий сміх. Якось, прощаючись перед довгою розлукою, він дивиться, як вона розчісує волосся, що хвилями вкриває її до пояса, і затуляє час від часу долонями очі.

— Ти мене хочеш запам’ятати такою? — питає дівчина стривожено.

— Чому ти питаєш?

— Бо ми більше не побачимося.

Вона проводжає його, всміхається розчулено і на його тривожне «Що з тобою, ти чого злякалась?» відповідає сумно: «Розлуки».

Більше вони ніколи не бачилися. Вони ще зустрічались, але то вже були не вони. Вона ніколи не спитала про причини чи події, що могли їх розлучити. Одного зимового дня, коли їй здавалося, що вона на світі одна-однісінька, бо поряд не було його, він постукав у двері. Стояв перед нею розгублений і винуватий, намагався піймати її погляд:

— Прости мені, — шепотів з надією, і це прохання краяло серце обом.

Однак Наталя відповідала тихо, ніби боялась образити, ніби повчала нерозумну дитину:

— Що простити? Ти що, на ногу мені наступив? Прощу, як перестане боліти, але ти тоді вже будеш мені не потрібен.

Як довго боліло це його вибачення — та в неї пропала довіра до нього. І не тільки до нього. Після цього випадку нікому з чоловіків вона не довіряла більше, ніж собі дозволяла. Вона не відчувала себе ні покинутою, ні обдуреною, порожньо було в душі недовго, бо так можна й увмерти. Наталя ходила і повторювала подумки: «Це він не зумів любити, а я любитиму так само щиро, як люблять перший раз. Це я його вигадала. Він не винуватий, що він інший, та іншою стала я».

Стала іншою — якщо раніше вона могла закохатись у хлопця так, як люблять сонце і вітер, то тепер до кожного придивлялась, не приміряючи до себе, намагалась визначити порядність; вона не замкнулась у собі, просто на всіх дивилась ніби через скло вікна. З друзів найбільше спілкувалася з Вадимом, з яким познайомилася за короткий час навчання в технікумі — бачились тільки під час шкільних канікул. Вони були ровесники, а він їй був як старший брат, вона в усьому дослухалася до його думки, бо він не відкидав її уподобання, а критикував збоку, ніби вони не її, і дівчина сама відмовилась від того, що він уважав за непристойне. Якось збираючись з Вадимом до театру, трохи припудрила обличчя, він довго придивлявся крізь окуляри і врешті запитав:

— Ти, Наталю, борошном присипалась? Навіщо?

І справді, навіщо, коли не вмієш.

Як це йому вдавалось? Загалом Наталя міцно трималась своїх переконань, а тут слухала, і слухати було що — зустрівшись, вони мовчки бродили містом, а додому приходили впевнені в собі, ніби перебравши поряд одне з одним свої наміри, враження, почуття, відкидали все зайве, негідне. Звичайно, Наталя йому першою розповіла про свій біль, просила прочитати свого останнього листа до Віктора, чи все так вона написала, а він відмовився:

— Зрозумій, я не зможу бути об’єктивним.

— А хто мені допоможе? — молила крізь сльози.

— А мені? — гірко зітхав. — Він не може тебе не любити. З ним щось трапилось.