Ці вибори… Я почуваюся (бо моя країна — це я і мої знайомі, родичі й сусіди) у павутинні терору і шпіонажу: спроби зупинити телебачення, зіпсувати сервер, зірвати вибори, — і все це роблять не космічні прибульці, а родичі мої, моїх знайомих, моїх родичів, сусідів. Якщо це і не громадянська війна, то непорозуміння, яке плекалося, щоб примусити побачити в братові ворога, викликати озброєне протистояння. У країні утворюються якісь народні республіки, зі своїми урядами, і члени цього уряду спалюють прапори України, топчуть чобітьми в крові, зривають з будівель, хочуть знищити цей символ гідності громадянина й державності країни. Це не уряди — це бандитські угрупування, бо стріляють у тих, хто хоче зберегти Україну. І спалені прапори, як іскри з палкого серця Данка, оживають на дівочому віночку, на дитячому прапорцеві, на хлопчачій майці футбольного фаната, на прапорах автопробігів — у них ціляться снайпери, а вони зливаються у величезне полотнище, що виносять люди на витягнутих руках, і цих рук — мільйони!..

Я пишу це, я заспокоюю себе, я боюся подивитись правді у вічі — вона страшна: я, жінка, яка прийшла у світ творити, готова взяти в руки зброю, щоб убивати, та не знаю кого — усі свої. Я, сидячи за столом, шукаю своєї правди без документів і свідчень, тільки з побаченого. Мені здається, усе почалося з Майдану 2004 року. У мене зберігся лист, який я писала 26 грудня 2004 року, мабуть, у сьогоднішній день.

Сьогодні 26 грудня 2004 року — день виборів Президента України. Що трапилося з нами усіма з 31 листопада? Що то було? Завтра я не зможу так гостро, як сьогодні, відчути час і розібратися в усьому. А сьогодні, о шостій ранку, я ніби на нічиїй землі, точніше — тільки на моїй землі, я думаю не про себе, не про свою сім’ю — я думаю про Україну. І вперше відвертаюсь від звичних стереотипів — козаки, верби та тополі, герої і зрадники, Хмельницький і Шевченко, президенти, незалежність, багатство краю та любов до нього — я бачу лише людей, що живуть сьогодні. Скільки нас? Кучма каже, що п’ятдесят мільйонів, кандидати в президенти — що за них проголосувало по п’ятнадцять мільйонів виборців. А скільки нас? І чому в мільйонах — це ж не гроші в кишенях? Невже в країні немає жодного інституту, що правильно підрахує чисельність людей, інвалідів, забезпечить списки виборців і відповідну кількість бюлетенів до них? На нашій виборчій дільниці два роки тому було дві тисячі сімсот виборців, а цього року — три тисячі п’ятсот. Що це? Чому колись, у радянські часи, існували точні відомості про кількість худоби і птиці в країні за їхніми віковими групами. Люди — не курчата… Знають, скільки виборців у країні, знають — це як у подвійній бухгалтерії в тіньовій економіці: усе підраховано, на скільки треба обдурити, щоб уникнути відповідальності. Інколи аж голова болить від цієї простоти — це списки виборців; не потрібно більше жодного факту фальсифікації, і цього досить. Хтось же дав вказівку, на яку кількість виборців вийти в кожному населеному пункті України за рахунок приписки живих і мертвих, і тих, яких ніколи не було взагалі. По всій Україні одні й ті самі помилки; це одна й та сама рука. І що, цю руку не можна знайти? Можна, це влада. А якщо все це робилось за спиною влади, то що це за влада? І те, і друге — злочин. І ось прийшов цей день 22 листопада — його неможливо забути, як не можна забути всі ті сімнадцять днів, що перетворились в один гордий, люблячий, бунтівний і переможний день України, яка піднялась проти брехні. Хіба можна словами передати цей день, це бажання знову і знову бути на Майдані, щоб побороти в собі страх, той самий старий страх, що в’ївся в наші душі, серця, розум. Я пишу про себе. Мене на площу погнав страх. Страх за дітей — це вони герої, наші діти, що вийшли першими, не знаючи, скільки їх буде, хто їх підтримає. Цього дня всі діти стають моїми дітьми — і ми, батьки, вийшли, щоб стати поруч і, можливо, когось затулили собою, не вагаючись. А Майдан зустрічав кожного тисячами люблячих, довірливих очей, співав пісні, вітав і дарував надію. Тільки справжня віра давала людям право казати одне одному: «Ми вас любимо», а військовим: «Не стріляй!» Здавалося, на Майдан вийшло так багато людей, що завтра більше ніхто не прийде; наставало «завтра» — і Майдан з кожним днем ріс і ріс. Майданом став весь Хрещатик — від Бессарабки до філармонії, вся Україна — від Закарпаття до Харкова. Ішли на Майдан знаючи, що його терплять чотири дні, п’ять днів, а він стоїть, що на перше грудня роздали бойові комплекти, і приходили і на шостий, і на сьомий день і кричали: «Слава Україні! Слава Білорусі, Слава Польщі!» Я пишу тільки про себе. Коли на трибуну піднявся Лех Валенса і сказав, що в історії є моменти, коли свою долю повинен творити сам народ і передав від Польщі слова підтримки в боротьбі за демократію, коли з головної площі України знаменитий поляк вигукнув: «Україні слава!» — відкрилось серце для любові до всіх народів, а вся площа відгукнулась: «Польщі слава!»

У це годі повірити, цього не можна пояснити — треба було вийти на площу й відчути це. Хіба можна передати смак невідомого заморського плоду? Хіба можна було нам, літнім людям, стояти в цьому морі любові й не плакати від сорому, що так довго терпіли на своїй шиї бандитів і мовчали? А першими вийшли діти тих, хто плакав. Поряд стоїть жінка — редактор кіностудії документальних фільмів — і ділиться крізь сльози:

— Казали, що підніметься Україна, навіть уявити не могли, що це можливо. Діти вийшли.

Нам показували нашу молодь по телевізору трохи захмелену, трохи розпутну, аполітичну й дурненьку. І було страшно. А на Майдані ми побачили своїх дітей мужніми, добрими, освіченими й сильними. Це вони вивели за собою своїх батьків і теж були готові прикрити їх собою. Консультувались між собою керівники силових структур про запровадження надзвичайного стану, кажуть, що дуже тиснули на президента, а він відмовився. Хто мав право тиснути на президента, хто такий сильний? Скільки інформації пройшло, скільки відгуків, скільки бруду. Що це? Звичка бачити все зі своєї дзвіниці? Може, ті дзвіниці різні, і потрібно було піднятись на найвищу, як висотка напроти будинку Верховної Ради, щоб побачити всі вулиці й площі, заповнені українцями, щоб відчути гідність і солідарність багатонаціонального народу не на словах, а серцем. Люди піднімаються до Верховної Ради, а назустріч людське море, омиваючи автобуси з затемненими вікнами, зливається в єдиний порив і вимагає:

— Присягу народу. Ющенко — наш президент!

Моя віра у Віктора Ющенка інтуїтивна, та справа не в особистості, він боровся проти влади й випадково виплив на хвилі народного протесту. І, якщо чесно, немає іще в нашій країні людини, гідної свого народу — ще не виросла. Але росте, це точно. А поки що є Віктор Ющенко, йому Майдан висуває вимоги, і якщо на початку виборчої компанії ставились акценти на зростання економіки, то перед третім туром ідеться про єдність території і нації, пріоритетний розвиток науки, культури, захист демократії, боротьбу з корупцією та бандитизмом. Як набридла брехня — своя і чужа! Коли почитаєш російські газети, замислюєшся над тим, що раніше навіть у голову не приходило. Може, вони нам заздрять, як з трибуни признався білоруський опозиціонер, а може, це страх перед Майданом у своїх країнах? Може, це бажання обдурити не нас, а свій народ?

Хіба можна забути те, коли бабуся з села в помаранчевій хустині роздавала хлопцям із синіми пов’язками пиріжки і казала: «Синки, вибори були безбожними!» Або коли в Біличах стояли поїзди з Донецька з підтримкою Януковича, а вночі було мінус 14 °С, чоловіки їхали з Києва з роботи, знімали з себе сорочки, светри, теплі шкарпетки й віддавали тим, кому вони ще за день до цього повибивали вікна. Приїжджали з сіл чоловіки з кошиками їжі — з огірками, з картоплею, з салом, а вони пишуть — «помаранчева чума».

Не чума! А бажання жити в правді й мирі, і колір цього бажання не має значення. Але… і на сході, і на заході сонце помаранчеве, і помаранчеві гарбузи в городах, і абрикоси в садах, і соняшники в полі — цей символ України, тягнеться до помаранчевого сонця весь городній цвіт і викликає повний спектр життя. Повний, та краще, якби в ньому було більше сонця.