Може, коли-небудь будуть показані ці прекрасні сімнадцять днів, за які не було жодного розбитого вікна, жодного нетверезого.

Мені знову і знову хочеться чути про Український Дім. На третій день ЗМІ поширили звістку, що у справі захоплення Українського Дому відкрите кримінальне провадження. А цей одіозний будинок колишнього музею Леніна вперше за багато років показав доцільність свого існування — став Українським Домом. З усієї України їдуть люди з рюкзаками й палатками, і відразу — в Дім, а там на них чекають і обід, і меддопомога, і туалет. Сюди зносили кияни шуби, куртки, білизну, цукерки, ліки та туалетний папір. Житомир привіз тисячі теплих шкарпеток, а Чернігів — ковбасу. Усі київські й приміські базари готували млинці, вареники, борщі, везли на площу: там стояли тисячі людей, майже всі з інших міст. І всі спочатку йшли в Український Дім — у свій дім їхали українці. Це все одно, що я захоплю в себе свою квартиру. Мені хочеться, щоб він назавжди залишався Українським Домом. Українці з Західної України з радісним здивуванням вслуховуються в такий різномовний голос Києва, відчувають любов і тепло Києва, що зустрічає їх як дорогих гостей.

Це не секрет, що першими піднялися брати з заходу України, і вже в Києві після роботи спішать люди на Майдан на зміну:

— Мусимо допомогти західнякам, вони молодці. Якщо нас цього разу придавлять, нам уже не піднятися.

Треба було бачити їхній подив, що ось вони в Києві розмовляють рідною мовою, а їх усі розуміють. Яка зараза нас розділяла? Звичайно, влада, і в цієї зарази поважний вік і дуже різне обличчя.

Майдан примирив усіх. Нема зла в серцях, а тільки бажання до примирення і всепрощення. Хай, поки схід України не знає про це, та десь у душі кожної людини, яка була на Майдані, — а майдан через телебачення, через «5 канал» був у кожній сім’ї, — зріє згода, що треба допомогти Донбасу, і це не на рівні політиків, це говорять люди в чергах і на базарах, у лікарнях і в театрах.

Кожна мить життя на Майдані вимагає уваги — можна писати цілі романи про зустрічі, весілля, розлучення, протистояння й примирення.

Приїздили своїми очима подивитися на Майдан з Думи і з російських міст, з німецького бундестагу, з канадського парламенту і ставали поряд.

А Майдан ріс з кожним днем — у сніг, дощ, мороз, — росло нетерпіння, а він співав.

У кожного народу свої герої — це звання треба заслужити справами. Ніколи той, хто вийшов на Майдан, не забуде прекрасних облич, усмішок, очей, повних чекання і гордості. Я пишаюся, що була на Майдані, що там стояли мільйони українців різних національностей, і, якщо треба, ми знову всі станемо поруч, захищаючи одне одного. І дуже сподіваюсь, що східний регіон не тільки відчує нашу любов і розуміння, а й відповість тим же.

Пройшов третій тур виборів, спостерігачі заявляють, що Україна стала прикладом для інших країн, що на таку прозорість і відкритість виборчого процесу не може розраховувати навіть Америка. Це те, чого ми добивались, — наша перемога, перемога Майдану. Слава Україні!

Що сталося за десять років? Усі вирішили, що після розчарування від того, що єдиний порив над байдужістю, бажання жити в справедливості десь затерли між поточними справами, боротьбою за владу, перестали святкувати цей день, а потім забули або згадували як наївну довіру, люди більше не піднімуться. Не забули ті, хто 2004 року не знав, як придушити Майдан. Вони готувалися. На кожний крок проти влади, якій ми так легко віддали свої долі, проголосувавши за криміналітет, за зека. Проголосували задурені агітацією люди, що жили в полоні стереотипів. Моя мама, вчителька, говорила:

— Ну й що, що сидів. Тюрма навчила його, вийшов з неї іншою людиною. Щоб досягти тих посад, треба мати здібності й розум. Мав здібності.

По-моєму, люди вже не вірили тим, кого бачили перед собою десятки років, набридли порожні обіцянки, хитання між партіями — люди вдалися до крайнощів. Чекали «чуда», і воно не забарилось. Десять років на кожний крок проти влади розроблялися сценарії, готувалися війська, які вже слів «не стріляй» не почують; на посади призначались люди, які навіть не усвідомлювали гордого: «Честь маю!» Злодії і запроданці. Основний заклик Майдану «Ні брехні!» поспіхом сором’язливо затерли між обіцянками.

І в Росії свої плани, їх озвучує Дума устами Жириновського, а ми називаємо його клоуном, ще не знаючи, що він висловлює наміри Путіна знищити Україну. Під постріли, не під пісні, знову піднявся Майдан — і падали під кулями герої, як листочки з дерев.

Дивились депутати Верховної Ради у вікна, непомітно відхиляючи шторку, як розстрілюють людей на вул. Інститутській — не вийшли, не стали стіною, не затулили собою — і лилася кров героїв. Дивились українці у телевізор, і не вірилось, що це не фільм жахів, а справжнє вбивство — і спішили на Майдан. Не видно президента, не виходить до людей; у нього єдиний консультант — Путін: у силових структурах люди Путіна — агітатори, терористи, найманці, шпигуни, «наші» сепаратисти — громадяни України, що натягли колорадські стрічки і кричать «Росія!». Їх називають зрадниками, а вони просто чужі. Вони народились в Україні, за Україну полягли їхні батьки і діди, самі вони не готові на самопожертву — поспішають у Росію по більший шматок хліба, по довгі рублі, не знаючи, яким гірким буває чужий хліб. Чужі, не поважають мову, культуру, не мають іншої, незнайомі їм патріотизм і гідність, у них ниці душі. Якщо так не подобалась країна, їдь туди, де ти пригодишся, чому жили без любові в ненависті, за що тримались? Хочеш «Великую Россию» — їдь!

Рвуть на шматки Україну нові краснодонці — стріляють, катують, продають. Не зраджують… Зрада — це відмова від переконань, за якими тебе сприймають — не було мислення, ніколи не було переконань, жили як бур’ян, схожі на прибульців з іншої планети, хижих прибульців. Зрадники — це ті, що порушили присягу. І що їм до того, що Криму до того, на які поневіряння вони штовхнули своїх сусідів, з якими жили в одних будинках, що розхитують країну, — вони чужі. І Путіну вони не потрібні — у нього своїх таких багато. Як можна країною святкувати той факт, що обманом у братню країну ввели війська, відірвали частину території, фактично вкрали чуже майно, і радіти краденому, славити свого президента?! Сліпі! Прозрійте!

Кордон між Україною і Росією проліг через серця, і його не так легко відкрити знову. Це найбільша втрата.

Майдан не співав — він горів, стогнав, стікав кров’ю і боровся, щоб дочекатись обіцяних змін. Але болить серце за тих, хто не може розібратись у цьому морі брехні, встає за свою правду і гине. Болить серце за тих, хто не хоче чи не може повірити в те, що нам треба разом і тільки разом, усією Україною, шукати шляхи єдності й примирення. Щоб звучали в серцях лозунг Майдану 2004 року: «Ми вас любимо» та наче крик до порятунку: «Єдина країна». Ми рідні, але різні, ми не зразу зрозуміємо одне одного, ми будемо помилятись, та у нас є Україна, одна на всіх, і ми її любимо.

Ми обрали президента. Серед привітань і побажань я хочу, щоб він на своїй посаді завжди пам’ятав героїв Небесної Сотні, і наказ кожного з тих, що приїздили на годину, щоб стати поряд, щоб стало більше, щоб почули… Може, для того, щоб упіймати кулю і тим самим урятувати іншого, що на застереження друзів, що його там вб’ють говорив:

— Це вже немає жодного значення. Хто, як не я?

Падають герої, що стали за життя в серцях українців жолудями, аби прорости з них корінням дуба єдності, самопожертви, свободи, який розкине своє віття над усією Україною і покличе встати з колін.

Україно, вставай! Вставай, бо стоїш ти на колінах у ганьбі, забувши про славних предків. Стоїш перед бандитизмом, цинізмом, брехнею і байдужістю, які злились у єдине шоу ненажерливості та вседозволеності. Вставай і допоможи своїм дітям, що виросли в ярмі брехні, знайти себе в братстві. Підніми їх з покори й байдужості. Вони не знали, що Голос може привести до іноземного вторгнення, не вистачило розуміння, що порушення цілісності території країни — це війна.