Мекомбер стояв, відчуваючи нудоту в шлунку, руки його, що й досі стискали зведений спрінгфілд, трусилися, а поруч нього стояли дружина й Роберт Вілсон. Тут-таки були й двоє зброєносців, що гомоніли проміж себе мовою вакамба.

— Я влучив його, — сказав Мекомбер. — Двічі влучив.

— Ви прострелили йому тельбухи, а другу кулю всадили десь у груди, — озвався Вілсон аж ніяк не захоплено.

Зброєносці мали похмурий вигляд. Тепер вони мовчали.

— Може, ви його і вбили, — провадив Вілсон. — Перечекаймо часинку, а тоді підем подивимось.

— Як це?

— Нехай він знесиліє, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Розкішний лев, хай йому чорт, — весело сказав Вілсон. — От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, поки не підійдеш близько.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Ну, ходім, — сказав Вілсон. — Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго, — обернувся Мекомбер до дружини. В роті у нього пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось, — пояснив Вілсон. — А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-суахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана.

Вони спустилися крутим схилом, переступаючи і обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і пішли понад ним, аж поки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрілив перший раз. Там, на низенькій траві, видніли темні плями крові— зброєносці показали на них довгими стеблинами, — і вели ті плями просто за прибережні дерева.

— Що робитимем? — спитав Мекомбер.

— Вибирати нема з чого, — відказав Вілсон. — Машину сюди не переправити. Берег надто крутий. Нехай лев. трохи обважніє, а тоді ми з вами підемо його шукати.

— А що, як підпалити траву?

— Така зелена не займеться.

— А нагоничів послати не можна?

Вілсон зміряв його поглядом.

— Звісно, що можна, — сказав він. — Та це вже трохи скидатиметься на вбивство. Ми ж знаємо, що лев поранений. Можна гонити непоціленого лева, той ітиме геть від галасу, а поранений завжди нападає. Його не побачиш, поки не наскочиш на йього. Він припаде до землі десь у такому місці, що там, здається, й зайцеві не сховатися. Не дуже приємно посилати людей на такий ризик. Неминуче когось покалічить.

— А зброєнос!ці?

— Ну, ці підуть з вами. Це їхнє шаурі [72]. Вони ж підписали угоду. Одначе вигляд у них зовсім не веселий, правда?

— Я не хочу туди йти, — сказав Мекомбер. Ці слова вихопились у нього, ще не встиг він і подумати.

— Та й я не хочу, — безтурботно відказав Вілсон. — Але іншої ради нема.

Тоді, немов про щось згадавши, він глянув на Мекомбера і раптом помітив, як той тремтить і який жалісний у нього вираз обличчя.

— Вам, звісно, зовсім не обов'язково туди йти, — сказав він. — Адже на це мене і найнято. Тим-то я коштую так дорого.

— Ви хочете сказати, що підете самі? А чом би не покинути його там?

Роберт Вілсон, цілковито заклопотаний левом та ситуацією, що виникла через нього, зовсім не думав про Мекомбера й хіба тільки помітив, що той ніби наполоханий. А тепер він почував себе так, неначе помилився дверима в готелі й побачив щось соромітне.

— А це ж як?

— Ну, покинути — і край.

— Цебто вдати собі, ніби його не підстрелено?

— Та ні. Просто облишити все це діло.

— Так не годиться.

— Чому?

— По-перше, він напевне мучиться. А по-друге, на нього може хтось наразитися.

— Ага…

— Але вам іти з нами аж ніяк не обов'язково.

— Я б з охотою, — сказав Мекомбер. — Але, знаєте, просто боязно.

— Я йтиму попереду, — сказав Вілсон, — а Конгоні пильнуватиме слід. Ви підете позад мене й трохи збоку. Можливо, він подасть голос. Як тільки помітимо його — обидва стріляймо. Ні про що не тривожтеся. Я весь час буду поруч. Або, знаєте, може, вам і справді не варт іти? Певно, так воно буде краще. Чого б вам не вернутися й не почекати разом з мемсаїб, поки я з ним упораюсь?

— Ні, я піду з вами, — сказав Мекомбер.

— Ну гаразд, — погодився Вілсон. — Але якщо ви не хочете, то не ходіть. Тепер це моє шаурі.

— Я піду з вами, — наполягав Мекомбер.

Вони сіли під деревом і закурили.

— Може, тим часом підете поговорите з мемсаїб? — спитав Вілсон.

— Ні.

— Тоді я сам підійду до неї, скажу тільки, щоб не хвилювалася.

— Гаразд, — відказав Мекомбер.

Він зостався сидіти, під пахвами у нього виступив піт, рот пересох, у шлунку болісно млоїло, він хотів набратися духу і сказати Вілсонові, щоб той пішов і добив лева без нього. Він не міг |даати, як Вілсон розлютився тим, що не помітив раніш його ста-|у й не відіслав його назад до дружини. Поки він так сидів, вернувся Вілсон.

— Я взяв ваш штуцер, — сказав він. — Ось нате. Ну, мабуть, уже досить з нього. Рушаймо.

Мекомбер узяв штуцер, і Вілсон сказав:.

— Держіться позад мене, ярдів на п'ять праворуч, і робіть усе, як я скажу.

Потім він заговорив по-суахілі до двох зброєносців, що були похмурі, аж далі нікуди.

— Ходімо, — мовиїї він зрештою.

— Чи не можна попити води? — спитав Мекомбер.

Вілсон щось сказав старшому віком зброєносцеві, що мав при поясі баклагу, і той відчепив її, відкрутив накривку й подав Мекомберові, котрий, узявши баклагу в руки, подумав, якою вона здається важкою і який шорсткий, грубий на дотик її повстяний чохол. Він підніс баклагу до рота й позирнув перед себе на високу траву та далі — на дерева з розлогими верхівками. Звідти повівав легенький вітрець, і трава ледь помітно колихалась. Мекомбер глянув на зброєносця і побачив, що той боїться так само, як і він.

А в траві, ярдів за тридцять від них, розплатавшись на землі, лежав той великий лев. Вуха в нього були прищулені, і лише довгий хвіст із темною китицею на кінці раз у раз нечутно сіпався. Він причаївся там, тільки-но дістався до того захистку, і його нудило від наскрізної рани в ситому череві й дедалі знесилювала така сама рана в легенях, від якої за кожним віддихом паща сповнялася кривавою піною. Боки його були гарячі й лисніли від поту, коло маленьких дірочок, пробитих у рудій шкурі суцільними кулями, вже насідало мушви, а його великі жовті очі, звужені від ненависті, незворушно дивилися вперед і тільки ледь поблимували щоразу, як віддих завдавав йому болю, та ще пазурі впиналися в м'яку висушену сонцем землю. Усе в ньому— біль, млість, ненависть, рештки, сили — зосередилось у рішучій напрузі до наступного стрибка. До нього долинали голоси людей, і він вичікував, усім єством наготувавшися кинутись на щіх, як тільки вони зайдуть у траву. Коли він почув їхні голоси, хвіст його перестав сіпатись і неначе закляк, а коли вони ступили перший крок у траві, він хрипло рикнув і стрибнув.

Старий зброєносець, Конгоні, йшов попереду, не спускаючи з ока кривавого сліду; Вілсон, тримаючи напоготові свій великий штуцер, пильнував кожний порух у траві; другий зброєносець також видивлявся вперед і прислухавсь, а Мекомбер ні на крок не одставав од Вілсона, стискаючи в руках зведену гвинтівку, — і коли вони зайшли в ту трав'яну зарость, Мекомбер почув здавлений кров'ю хриплий рик і побачив, як із шелестом розсунулась трава. В наступну мить він усвідомив, що тікає, пойнятий панічним жахом, стрімголов тікає геть від тієї трави, чимдуж тікає до струмка. Він почув лунке «ба-бах!» Вілсонового штуцера, тоді друге оглушливе «ба-бах!» і, обернувшись, побачив лева: вигляд у нього був страхітливий, немов йому знесло півголови, і він повз до Вілсона від краю трав'яної зарості, а той червонолиций чоловік клацнув затвором своєї куцої незграбної рушниці, пильно прицілився, і, коли з дула вдарило ще одне гримке «ба-бах!», важке й жовте левове тіло спинилось і завмерло, лиш величезна спотворена голова шарпнулася вперед, — і тоді Мекомбер, стоячи сам на видноті, куди він забіг перед тим, стоячи отак із зарядженою гвинтівкою в руках, під зневажливими поглядами двох чорних та одного білого, зрозумів, що лев мертвий. Він підійшов до Вілсона — самий його зріст був неначе прикрий докір, — і Вілсон подивився на нього й спитав: