МІСЦІ колишньої впевненості, і доводив його до млості. Весь час був у ньому, не відступав ні на мить.

Це почалось минулої ночі, коли він прокинувся й почув лев'яче рикання, що долинало звідкись від струмка. То був лункий, розкотистий звук, а в кінці почулося хрипле кахикання, таке виразне, наче лев був коло самого намету, і Френсіс Мекомбер, прокинувшись серед ночі й почувши той рик, злякався. Він чув рівний віддих дружини — вона спокійно спала. Нікому було сказати, як він злякався, не було нікого, хто поділив би з ним той страх, і, лежачи отак у самотині, він не знав навіть сомалійської приповідки про те, що хоробрий боїться лева тричі: коли вперше бачить його слід, коли вперше чує його рик і коли вперше стикається з ним віч-на-віч. А вранці, ще до сходу сонця, коли вони снідали під тентом при світлі ліхтаря, лев зарикав знову, і Френсісові здалося, що він зовсім близько, на краю табору.

— З голосу наче старий, — сказав Роберт Вілсон, підводячи очі від копченої риби та кави. — Он як кашляє.

— Він дуже близько?

— Десь за милю проти течії.

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— їх завжди чути дуже далеко, — відказав Роберт Вілсон. — Навіть дивно… Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, щоб спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку, — відказав Вілсон. — Або в шию, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід, — сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте, — сказав Вілсон. — Тільки не поспівайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

^: — А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

Вілсон швидко позирнув на нього.

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як Далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку, — сказала вона. — То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте, — відказав Вілсон, — Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно хвилююсь.

— Піду гляну, щоб там усе приготували. — І Вілсон вийшов з-за столу.

Тільки-но він відійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горлатий, — сказав Вілсон. — Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.

— Нічого, — відповів Мекомбер.

— Ні, щось негаразд, — сказала вона. — Що тебе непокоїть?

— Нічого, — повторив він.

— Скажи мені.— Вона подивилася на нього. — Тобі що. не-здужається?

— Та все оте кляте рикання, — відказав він. — Цілісіньку ніч не було спокою.

— Чого ж ти не збудив мене? Я б теж залюбки послухала.

— А тепер я маю вбити цю погань, — жалісно промовив Мекомбер.

— Але ж задля того ти сюди й приїхав!

— Так. Але я нервуюся. Мене дратує цей рик.

— Ну, то вбий його — і вгамуєш, як каже Вілсон.

— Атож, люба, — мовив Френсіс Мекомбер. — Казати легко, правда?

— Ти ж його не боїшся?

— Звісно, що ні. Але я знервований, бо цілу ніч мусив слухати його рикання.

— Ти з ним швидко покінчиш, — сказала вона. — Я певна. Мені страх як хочеться це побачити.

— Кінчай снідати й будемо вирушати.

— Та ще ж не розвидніло, — сказала вона. — Куди там вирушати.

Ту ж мить лев знову подав голос — його низький рик, вихопившись із глибини грудей, нараз піднісся до рокітливого горлового реву, що неначе сколихнув повітря і скінчився лунким віддихом та глибоким хриплим воркотанням.

— Здається, ніби він десь поряд, — сказала дружина.

— О господи! — промовив Мекомбер. — Чути не можу цього клятого реву.

— Він таки вражає.

— Вражає! Він моторошний.

До них підійшов усміхнений Роберт Вілсон, несучи в руці свій неоковирний короткий «гібс-0,505» із навдивовижу широким дулом.

— Ходімо, — сказав він. — Вашого спрінгфілда й великого штуцера взяв зброєносець. Усе вже в машині. Патрони при вас?

— Так.

— Я готова, — обізвалася місіс Мекомбер.

— Треба заткнути йому рота, — сказав Вілсон. — Ви сідайте» спереду. Мемсаїб сяде зі мною.

Вони залізли в машину і в сірих вранішніх сутінках поїхали — між дерев понад струмком. Мекомбер відкрив магазин своєї гвинтівки, пересвідчився, що її заряджено кулями в металевій юболонці, тоді клацнув замком і взяв спуск на запобіжник. Він помітив, що руки його тремтять. Намацав у кишені решту патронів, провів пальцями по кишеньках на грудях френча. Потім обернувся до Вілсона й дружини, що сиділи поряд на задньому ^сидінні відкритої, схожої на коробку, машини без дверцят, обоє радісно збуджені, і Вілсон, нахилившись уперед, прошепотів:

— Дивіться, птахи сідають. Значить, той старий котисько покинув свою здобич.

Мекомбер побачив, як над деревами по той бік струмка кружляють грифи, один по одному шугаючи вниз.

— Він, певно, вийде до струмка напитися, — прошепотів Вілсон. — А тоді вже піде спочивати. Отже, пильнуйте.

Вони повільно їхали високим берегом струмка, що в цьому місці глибоко врізався в кам'янисте річище, і водій раз у раз крутив кермо, обминаючи високі дерева. Мекомбер не відводив очей від протилежного берега, коли раптом відчув, як Вілсон схопив його за плече. Машина стала.

— Онде він, — почув Мекомбер шепіт Вілсона. — Попереду, трохи праворуч. Виходьте з машини й бийте. Левисько розкішний.

Мекомбер теж побачив лева. Той стояв майже боком, повернувши до них велику голову. Легкий вітрець, що повівав їм у лице, ледь ворушив його темну гриву, і, вирізняючись у сірому Вранішньому світлі над крутим берегом, лев здавався величезним: він мав могутній карк і гладкі лискучі боки.

— Скільки до нього? — спитав Мекомбер, зводячи гвинтівку.

— Ярдів сімдесят п'ять. Виходьте і бийте.

— А чом не стрельнути просто звідси?

— Левів не стріляють з машини, — почув він над вухом голос Вілсона. — Виходьте. Не буде ж він цілий день там стояти.

Мекомбер переступив через півокруглий виріз у борту обіч переднього сидіння, став на приступку, а тоді на землю. Лев не рушав з місця, спокійно й гордовито роздивляючись незнане громадище, що здавалось йому силуетом якогось велетенського Носорога. Людський дух до нього не доходив, і він усе дивився на ту річ, лише поводячи великою головою. Не спускаючи її з ока й не відчуваючи ляку, а тільки вагання — чи зійти до води напитися, коли та штука стоїть навпроти, — лев нарешті побачив, як від неї відокремилася постать людини, і тоді він, одвернувши важку голеву, сахнувся під захисток дерев, але ту ж мить у вуха йому хряснув постріл, і він відчув удар суцільної двохсотдвадцятигранової кулі калібру 0,30–06, що вжалила його в бік і зненацька різким, пекучим нападом нудоти прошила шлунок. Важко переступаючи великими лапами й гойдаючи пораненим ситим черевом, він підтюпцем подався між дерев до високої трави, щоб там сховатись, коли знову пролунав хряскіт, і куля, розітнувши повітря, просвистіла повз нього. Потім хряснуло ще раз, і щось ударило йому в ребра й проштрикнуло груди, а до горла нараз підступила гаряча спінена кров,! він побіг чвалом у високу траву, щоб тихенько там причаїтися 1 нехай вони принесуть оту свою хряскучу штуку ближче, а тоді він кинеться і схопить людину, котра її тримає.

Коли Мекомбер виходив з машини, він зовсім не думав про те, що відчуває лев. Він знав лише одне: що в нього, Меком-бера, трусяться руки, — і, віддаляючись від машини, насилу переставляв ногу за ногою. Вони мовби задубіли, а проте він відчував, як ворушаться м'язи. Він звів гвинтівку, прицілився левові між головою та лопаткою і натиснув курок. Та пострілу не пролунало, хоч натискав він так, що, здавалось, от-от зламає палець. Аж тепер він згадав про запобіжник і, опустивши гвинтівку, щоб відвести його, ступив ще один натужний крок уперед, а лев, побачивши його постать, що відокремилась від обрису машини, повернувся й підтюпцем рушив геть; тоді Мекомбер вистрілив і почув глухе «цвьох» — отже, куля влучила в ціль; проте лев тюпав далі. Мекомбер стрельнув удруге, і всім було видно, як злетіли вгору грудочки землі, збиті кулею поза левом. Він пальнув ще раз, пригадавши, що треба цілитись нижче, і всі почули, як куля вліпилася в лева, але той побіг чвалом і зник у високій траві, перше ніж Мекомбер знову заклацнув затвор.