Мийник посуду — його звали Енріке — зневажливо й насмішкувато стежив за ним.

— Як бик? — спитав він.

— Дуже лютий, — відказав Пако. — Ось дивися.

Випроставши тендітний, стрункий стан, він зробив ще чотири довершених перепуски — легких, елегантних і граційних.

— А бик? — спитав Енріке. Він стояв у фартусі біля крана, тримаючи склянку з вином.

— Ще аж хурчить, — відказав Пако.

— Дивитися на тебе гидко, — промовив Енріке.

— Це чому?

— Ану поглянь.

Енріке скинув фартух і, викликаючи на бій уявного бика, виписав чотири бездоганні, по-циганському протяглі вероніки, а перед тим, як відступити, показав таку реболеру, що його фартух майнув дугою перед самою бичачою мордою.

— Бачив? — спитав він. — А я мию посуд.

— Чому?

— Страх, — відказав Енріке. — Miedo. Ти б теж його відчув, якби опинився на арені проти бика.

— Ні,— сказав Пако. — Я б не злякався.

— Leche! [71] — мовив Енріке. — Нема таких, щоб не боялися. Але тореро вміють тримати себе в руках і не показують страху перед биком. А я раз поткнувся був в аматорський бій, то так злякався, що втік з арени. Ото було сміху! Так само й ти злякався б. Якби не страх, то всі чистильники взуття в Іспанії пішли б у матадори. А ти селюк, то боявся б ще дужче, ніж я.

— Ні,— сказав Пако.

Вже безліч разів він робив усе те в уяві. Безліч разів бачив і роги, і вогку морду бика, бачив, як він щулить вуха, нахиляє голову й, глухо топочучи ратицями, кидається вперед, а він, Пако, струшує плащем, і розлючений бик проскакує повз нього, а в'ін знову струшує плащем, і той кидається знову, потім ще раз, і ще, і ще, і ось уже він робить свою славнозвісну пів-вероніку і обводить бика круг себе, а тоді, пружно ступаючи, відходить набік, і в золотому шитві його куртки чорніє бичача шерсть, що зосталася там після тих близьких перепусків; а бик стоїть на місці, мов заворожений, і довкола гримлять оплески. Ні, він не побоявся б. Інші — бояться. А він — ні. Він знав, що не злякався б. Та навіть якби й злякався, то однаково зумів би зробити все як слід. Був певен себе.

— Я б не побоявся, — сказав він.

— Leche! — знову сказав Енріке. Потім додав: — А може, спробуємо?

— Як?

— Слухай, — сказав Енріке. — Ти думаєш про бика, але забуваєш про його роги. А він же має таку силу, що роги ті ріжуть, як ножем, колють, як багнетом, трощать, як ломом. Ось поглянь. — Він висунув шухляду кухонного столу й витяг два різницькі ножі.— Я прив'яжу їх до ніжок стільця. Потім підніму стілець на голову і вдаватиму бика. Ножі будуть замість рогів. І якщо ти й тоді зробиш оті свої перепуски, значить, вони чогось варті.

— Дай мені твій фартух, — сказав Пако. — Ми зробимо це в їдальні.

— Ні.— Енріке несподівано пом'якшив тон. — Не треба, Пако.

— Треба, — сказав Пако. — Я не боюся.

— Забоїшся, як станеш проти ножів.

— Побачимо, — сказав Пако. — Давай фартух.

Тим часом як Енріке міцно прив'язував до ніжок стільця два важкі і гостренні різницькі ножі, туго обкручуючи їх до половини брудними серветками, а потім затягаючи вузли, обидві покоївки, сестри Пако, простували в кіно, щоб подивитися на Грету Гарбо в «Анні Крісті». Один із двох священиків сидів у самій білизні, читаючи требник, а другий вже був у нічній сорочці й проказував вечірню молитву. Всі тореро, за винятком недужого матадора, вже зібралися, як звичайно вечорами, у «Форносі»: дебелий чорнявий пікадор грав у більярд, низенький матадор пив каву з молоком, і разом з ним, зайнявши весь столик, сиділи підстаркуватий бандерильєр та ще кілька поважних трударів.

Сивоголовий питущий пікадор схилився над чарчиною казаль-яського коньяку, не відводячи замилуваних очей від столика, де сидів матадор, що втратив сміливість, у товаристві іншого матадора, який зрікся шпаги й знову став бандерильєром, та двох підтоптаних повій.

Торговець годинниками стояв на розі вулиці, розмовляючи з приятелями. Високий подавальник був на зборах анархо-синдикалістів і чекав нагоди висловитись. Літній подавальник сидів на терасі кафе «Альварес», попиваючи пиво. Господиня «Луар-ки» вже спала в своєму ліжку, простягтись на спині й підклавши між ноги подушечку; вона була гладка, охайна, чесна, добродушна, вельми побожна й ніколи не забувала помолитися за чоловіка, що вже двадцять років як помер. Матадор, який нездужав, лежав долілиць, сам-один у своїй кімнаті, приклавши до рота хусточку.

А тут, у спорожнілій їдальні, Енріке затягнув останній вузол на серветках, якими поприв'язував ножі, і підняв стільця з підлоги. Тоді повернув його ніжками вперед і завдав собі на голову, наставивши ножі перед себе, по одному з кожного боку.

— Важкувато, — мовив він. — Слухай, Пако, це дуже небезпечно. Не треба цього робити. — Обличчя його заливав піт.

Пако став проти нього й розіпнув фартух, прихопивши кожною рукою по складці — великими пальцями зверху, а вказівними зісподу, — щоб привернути увагу бика.

— Нападай прямо, — сказав він. — А тоді в боки, як бик. Нападай скільки захочеш.

— А як ти знатимеш, коли кінчати? — спитав Енріке. — Давай краще так: зроби три повних перепуски, а потім половину.

— Гаразд, — погодився Пако. — Але щоб ти йшов просто на мене. Гей, lorito! Ану, бичок!

Нахиливши голову, Енріке з розгону підскочив до нього, і Пако труснув фартуЗсом перед самим лезом ножа, що мало не зачепило йому живіт, і, коли ніж майнув перед ним, йому здалося, що то справжній ріг — гладенький, чорний, з біластим кінчиком, — а коли Енріке проскочив повз нього й повернув, щоб кинутися знову, то був уже не Енріке, а бик — важкий, розгарячілий, з плямами крові на боках, він глухо протупотів обіч, а тоді вивернувся, мов кіт, і, коли Пако повільно труснув плащем, кинувся ще раз. Потім бик знову приготувався до нападу, і Пако, не спускаючи з ока стрімкого вістря, ступнув лівою ногою на два дюйми далі, ніж належало, і ніж не пройшов повз нього, а встромився йому в тіло, легко, наче в міх з вином, і з-під твердого сталевого леза, що враз опинилося десь усередині, приснув пекучий струмінь, і Енріке закричав: «Ой! Ой! Дай я витягну! Дай витягну!» — і Пако заточився вперед, на стілець, усе ще стискаючи в руках фартух-плащ, а Енріке тягнув стільця до себе, і ніж болісно повертався в ньому, в Пако.

Аж ось ніж вийшов із нього, і Пако вже сидів на підлозі, в теплій калюжі, що розпливалася дедалі ширше.

— Затисни серветкою. Тримай так! — звелів Енріке. — Міцніше! Я побіжу по лікаря. А ти здержуй кровотечу.

— Треба б гумову накладку, — сказав Пако. Він бачив, як це робили на арені.

— Я йшов прямо, — плачучи, промовив Енріке. — Я тільки хотів показати, як це небезпечно.

— Не побивайся, — сказав Пако, і голос його долинув наче здаля. — А лікаря приведи.

На арені тебе підхоплюють і бігцем несуть на операційний стіл. А якщо вся кров з артерії на стегні витече раніше — кличуть священика.

— Скажи котромусь із тих священиків, — промовив Пако, притискаючи серветку до низу живота. Він не міг повірити, що це сталося з ним.

Та Енріке вже біг вулицею Сан-Херонімо до нічного пункту першої допомоги, і Пако лишився сам. Спочатку він сидів рівно, потім зіщулився і нарешті повалився на підлогу й лежав так, аж поки настав кінець, — лежав, відчуваючи, як життя виходить з нього, неначе брудна вода з ванни, коли вийнято затичку. Його поймав страх, у голові паморочилось, він намагався проказати покаянну молитву і вже пригадав був початок, та ледве встиг вимовити поспіхом: «Боже мій, я щиро каюся, що прогнівив тебе, гідного безмірної любові моєї, і твердо обіцяю…» — як зовсім знесилів і впав обличчям на підлогу, і невдовзі було по всьому.

Розітнута стегнова артерія випорожнюється куди швидше, ніж ми гадаємо.

Тим часом як лікар з пункту першої допомоги піднімався сходами в супроводі поліцая, що тримав за плечі Енріке, обидві сестри Пако ще сиділи в кінотеатрі на Гран-Віа, вкрай розчаровані фільмом з Гретою Гарбо, де славетну кінозірку показано в убогій, жалюгідній обстановці: вони звикли бачити її серед розкошів та блиску. Глядачам фільм страшенно не сподобався, і вони обурено свистіли й тупотіли ногами. Решта пожильців пансіону гаяла час майже так само, як і тоді, коли сталося нещастя, тільки двоє священиків уже закінчили свої молитви й готувалися лягти спати, а сивий пікадор переніс свою чарку на той стіл, де сиділи підтоптані'повії. Трохи згодом він вийшов з кав'ярні, ведучи одну з них. Це була та, котру частував матадор, що втратив сміливість.