— Тільки разочок. Хіба це кому зашкодить?

— Дайте мені спокій. Дайте спокій, чуєте?

— Це ж така дрібничка…

— Дайте мені спокій, чуєте?

Унизу, в їдальні, найвищий зростом подавальник, що спізнювався на збори, сказав:

— Ви подивіться, як вони жлуктять, ці свині в сутанах.

— Негоже так говорити, — обізвався другий. — Вони пристойні пожильці. Та й п’ють не так уже багато.

— А я вважаю, що гоже, — сказав високий. — Іспанія має дві болячки: биків і священиків.

— Але ж ідеться не про кожного зокрема бика і не про кожного священика, — заперечив другий.

— Ні, про кожного, — сказав високий подавальник. — Не поборовши кожного зокрема, не побореш цілого класу. Треба знищити кожного бика і кожного священика. Всіх до одного. Тільки тоді їх не буде.

— Ти б це поберіг для зборів, — сказав другий подавальник.

— Ось воно, наше мадрідське варварство, — промовив високий. — Уже пів на дванадцяту ночі, а вони ніяк не надудляться.

— Вони ж тільки о десятій сіли до столу, — сказав другий. — Страв було чимало, сам знаєш. А вино дешеве, і вони за нього заплатили. До того ж воно не міцне.

— Хіба можлива солідарність трудящих, коли є такі дурні, як ти? — спитав високий.

— Слухай-но, — відказав другий подавальник, якому було років п'ятдесят. — Я все своє життя працював. І далі, скільки житиму, теж мушу працювати. А проте ніколи не нарікаю. Робота — це природна річ.

— Атож. Зате коли її немає — це загибель.

— Я завжди працював, — сказав старший літами подавальник. — Іди вже на свої збори. Нема чого тут стовбичити.

— Ти добрий товариш, — сказав високий. — Але ідеології в тебе ніякої.

— Mejor si те ialta eso que el otro [68],— відказав старший (мовляв, краще не мати ідеології, ніж роботи). — Іди собі на збори.

Пако слухав мовчки. Він ще нічого не тямив у політиці, але аж здригався кожного разу, як високий подавальник казав, що треба знищити священиків і жандармів. Високий подавальник був для нього уособленням революції, а революція також мала романтичну принадність. Сам він хотів би бути і добрим катодиком, і революціонером, і мати постійну роботу, як от тепер, а до того ще стати матадором.

— Ви йдіть на збори, Ігнасіо, — обізвався він. — Я все за вас зроблю.

— Удвох зробимо, — докинув літній подавальник.

— Та тут і одному нема чого, — сказав Пако. — Ідіть на збори.

— Pues, mе voy [69] — мовив високий. — Дякую.

Тим часом у кімнаті нагорі сестра Пако спритно випручалась із матадорових обіймів, неначе борець із лабетів супротивника, і вже з сёрцем проказувала:

— Ото ще халепа з цими ласолюбами! Матадор безталанний! Та ви ж власної тіні боїтеся. Коли вже маєте стільки пороху, показали б його на арені.

— Е, це ти вже заговорила чисто як повія.

— Повія теж людина, тільки я не повія.

— То скоро будеш.

— Але не з вашої ласки.

— Відчепись, — сказав матадор, що, діставши відкоша, відчував, як його знову охоплює ганебний страх.

— Відчепитися? А хто до вас чіпляється? — спитала сестра Пако. — Чи ви не хочете, щоб я постелила вам ліжко? Мені ж за це гроші платять.

— Відчепись, — повторив матадор, і його широке гарне обличчя скривилося, наче від плачу. — Ти повія. Нікчемна брудна потіпаха.

— Матадор, — промовила вона, причиняючи за собою двері.— Горе, а не матадор!

Лишившись сам у кімнаті, матадор сів на ліжко. З обличчя його не сходила та гримаса, яку на арені він видавав за неминущу усмішку, лякаючи нею глядачів у перших рядах, що знали їй справжню ціну.

— Ще мені й це, — приказував він уголос. — Ще й це… Ще й це…

Він пам'ятав часи, коли був добрим матадором, усього три роки тому. Пам'ятав, як облягала його плечі важка, гаптована золотом матадорська куртка того гарячого травневого дня, коли голос його ще був однаково твердий і на арені, і в кав'ярні, і як він націлився вістрям шпаги в те місце на бичачому карку, де під запорошеною чорною шерстю випинався клубок м'язів— просто над великими, розщепленими на кінцях рогами, що похилились донизу, коли він наготувався завдати смертельного удару; і як шпага увійшла в рану — легко, наче в масло, — а він натискав долонею на руків'я, спустивши навхрест ліву руку й подавши вперед ліве плече, перенісши вагу тіла на ліву ногу. Аж раптом його тіло втратило ту підпору, і вся вага враз пере? кинулась на низ живота, і, коли бик мотнув головою догори, один ріг зник з очей, увігнавшись йому в живіт, і він двічі гойднувся в повітрі, поки його стягли з рога. І тепер щоразу, як він мав убити бика, — а це траплялося рідко, — він не міг дивитись на роги, і де там знати якійсь продажній дівці, що він відчував, готуючись до кожного бою. Хіба вони звідали щось, ті, хто сміється з нього? Всі вони продажні тварюки, хай їм лиха година!

Унизу, в їдальні, пікадор сидів і дивився на двох священиків. Коли там були жінки, він пас. очима їх. Коли жінок не було— залюбки розглядав першого-ліпшого чужинця, un ingles [70] та сьогодні не трапилось ні жінок, ні чужинців, і він тішився тим, що зухвало розглядав тих двох священиків. Поки він отак сидів, торговець з родимкою на щоці підвівся, згорнув серветку і вийшов, покинувши на столі добрих півпляшки вина, що він замовив востаннє. Якби його рахунок в «Луарці» був оплачений, він неодмінно допив би ту пляшку.

Двоє священиків не дивилися на пікадора. Один з них казав:

— Ось уже десять днів, як я тут, і все не можу до нього доступитися. З ранку до вечора сиджу під дверима, а він не хоче мене прийняти.

— Що ж робити?

— Нічого. Що тут удієш? Проти влади не станеш.

— Я тут уже два тижні, і даремно. Теж чекаю, а мене не приймають.

— Ми ж приїхали з глушини. Ось кінчаться гроші — і вертайсь назад.

— У ту ж таки глушину. Хіба Мадрідові болить Галісія? Далека, нужденна провінція.

— Хоч-не-хоч, а зрозумієш вчинок брата Базіліо.

— І все ж я не дуже вірю Базіліо Альваресові.

— У Мадріді все починаєш розуміти по-іншому. Мадрід занапащає Іспанію.

— Нехай би вже й відмовили — аби тільки прийняли.

— Е ні. їм треба принизити людину — хай попожде, вимучиться.

— Ну що ж, пождемо. Я маю терпцю не менше від інших,

В цю хвилину пікадор устав, підійшов до столика священиків і спинився поряд — сивоголовий, з яструбиним обличчям, — утупивши в них усміхнені очі.

— Це тореро, — мовив один священик до другого.

— Та й непоганий, — сказав пікадор і попростував до дверей— тонкий у талії, в сірій куртці та облиплих штанях, випущених на скотарські чоботи з високими підборами, що клацали по підлозі, коли він ішов, міцно тримаючись на дугуватих ногах і усміхаючись сам до себе. Він жив у вузькому, відокремленому світі тореро, світі індивідуального хисту, щонічних п'яних тріумфів та безоглядної похвальби. Зупинившись у вестибюлі, він закурив сигару, хвацько заломив набакир капелюха й подався до кав'ярні.

Зараз же по відході пікадора квапливо підвелися священики, помітивши, що вони останні в їдальні, і там лишилися тільки Пако та літній подавальник. Вони поприбирали на столах і віднесли пляшки до кухні.

В кухні сидів ще один хлопець, мийник посуду. Він був на три роки старший від Пако, дуже розбещений і злостивий.

— На ось тобі,— сказав літній подавальник і, наливши склянку вальдепеньясу, простяг її хлопцеві.

— А чом би й ні? — хлопець узяв склянку.

— Тобі теж, Пако? — спитав подавальник.

— Дякую, — мовив Пако.

Всі троє випили.

— Ну, я піду, — сказав літній подавальник.

— На добраніч, — озвалися хлопці.

Він пішов, і хлопці лишилися самі. Пако взяв серветку, якою втирався один із священиків, і, виструнчившись та зсунувши п’яти докупи, приспустив її вниз, тоді повів руками й, повертаючи голову за тим рухом, виконав повільну, плавну вероніку. Тоді обернувся, трохи посунув наперед праву ногу й зробив другий перепуск, а за ним, підступивши на крок до уявного бика, ще один — неквапний, точно розрахований і м'який; потім зібрав серветку при боці і, виконавши піввероніку, спритно ухилився від бика.