— Пива? — спитав М'Кола.
— Так, — відповів я.
Звичайно, тут не прогодуєшся. Всі так кажуть. Налітає сарана й пожирає посіви, і мусон не приходить вчасно, і дощів як нема, то вже нема, і все сохне й горить. А /тут іще кліщі та мухи, від яких гине худоба, і москіти приносять малярію й пропасницю. Худоба падає, а за каву не візьмеш справжньої ціни. Треба бути індійцем, щоб уміти взяти прибуток із сізалю, а на узбережжі кожна плантація кокосових пальм означає, що хтось розорився, сподіваючись заробити на копрі. Білий мисливець працює три місяці на рік і пиячить цілісінький рік, а уряд розоряє країну на вигоду тубільцям і індійцям. Ось що тут розповідають. Усе це так. Але я не прагнув зарібку. Я тільки хотів жити тут і полювати без поспіху. Я вже перехворів на одну хворобу й узнав, що таке промивати кишки мильною водою тричі на день, а потім вправляти їх назад. Є засоби, що виліковують від цієї напасті, і варто було перетерпіти задля всього того, що я бачив і де побував. Та й підхопив я цю хворобу на брудному пароплавчику, коли плив сюди з Марселя. А моя дружина не хворіла, жодного разу. І Карл так само. Я любив Африку й почував себе тут, як удома, а коли людині добре в якійсь країні за межами батьківщини, то туди треба і їхати. За часів мого діда Мічіган був розсадником малярії. Її називали пропасницею й трясцею. А на острові Тортугас, де я пробув не один місяць, епідемія жовтої пропасниці якось скосила тисячу чоловік. Нові континенти й острови намагаються відстрахати нас хворобами, як змія — сичанням. Адже є і отруйні змії. їх убивають. А те, що сталося зі мною місяць тому, напевно б убило мене за давніх часів, коли ще не навчилися боротися з цим. Може б, і вбило, а може б, я й видужав. І все ж куди краще жити в хорошій країні, оберігаючись від хвороб найпростішими запобіжними заходами, аніл; удавати, що країна, яка геть перевелася, все ще хороша.
При нашій появі континенти швидко старіють. Місцевий люд живе з ними в злагоді. А чужоземці усе нищать і руйнують — рубають дерева, виснажують водні джерела, тому й зменшується доплив води, і невдовзі грунт — оскільки трав'яний покрив переорюють — висихає, а далі й вивітрюється, як це става-лося в усіх країнах і як почав вивітрюватись у Канаді на моїх очах. Землю стомлює культивація. Країна швидко зношується, якщо людина разом із своїми тваринами не віддає їй свого посліду. Варто людині замінити тварину машиною — і земля швидко перемагає її. Машина неспроможна ні відтворювати собі подібних, ні удобрювати землю, а на харч їй іде те, що людина не може вирощувати. Країна повинна залишатися такою, якою вона вперше постає перед нами. Ми — чужинці, і після нашої смерті країна залишиться занапащеною, а все ж залишиться, і ніхто не знає, що її жде. Чи не такий самий кінець, який спіткав Гобі в Монголії, що перетворилася на пустелю.
Я ще приїду до Африки, але не для заробітку. Щоб заробити собі на прожиток, мені потрібні два олівці і стосик найдешевшого паперу. Я повернуся сюди, бо мені подобається тут жити — жити по-справжньому, а не животіти. Наші предки їхали до Америки, бо в ті часи саме туди й треба було прямувати. Америка була гарна країна, а ми перетворили її на казна-що, тож як на мене, то я поїду кудись-інде, бо ми завжди мали право їхати туди, куди нам хотілось, і завжди так чинили. А повернутися назад ніколи не пізно. Нехай до Америки переїжджають ті, хто не знає, що вони затрималися з переїздом. Наші предки побачили цю країну в кращі її часи, і вони бились за неї, коли вона була варта того, щоб за неї битись. А я поїду тепер кудись-інде. Так ми робили за давніх часів, а гарні місця ще є і тепер.
Я вмію відрізняти хорошу країну від поганої. В Африці багато всілякої звірини, птахів, і мені подобаються тубільці. В Африці добре полювати й ловити рибу. Полювати, вудити, писати, читати книжки й бачити навколишній світ — ось чого мені хотілось. І запам'ятовувати побачене. Усе це я люблю робити сам, хоч мені цікаво і спостерігати збоку й багато чого іншого. А ще я люблю лижі. Тільки тепер ноги в мене вже не ті, та й марнувати час на пошуки гарного снігу, видно, не варто. Тепер скрізь надто багато лижників.
Машина об'їхала вигин річки, перетнула зелену луку, й попереду з'явилось масайське село.
Щойно побачивши нас, масаї висипали за загорожу й оточили машину. Тут були молоді воїни, які нещодавно бігли з нашою машиною наввипередки, були й жінки з дітьми — все село вийшло подивитися на нас. Діти були всі маленькі, а чоловіки й жінки — ніби одного віку. І не було видно жодної старої людини. Масаї зустріли нас як давніх друзів, і ми влаштували для них цілий бенкет. Почастували їх хлібом, що його спершу чоловіки, а за ними й жінки їли з веселим сміхом. Я звелів М'Колі відкрити дві бляшанки з фаршем і одну з пудингом, розподілив усе те на порції й пороздавав масаям. Я чув і читав, буцімто вони харчуються тільки кров'ю худоби, змішаною з молоком, а кров беруть із шийної вени, яку відкривають пострілом із лука майже впритул. Проте масаї їли хліб, консервоване м'ясо та пудинг з превеликим смаком, сміючись і жартуючи. Один із них, височенний і гарний, просив у мене щось не зрозумілою мені мовою, тоді до його прохання приєдналося ще п'ять чи шість голосів. Видно, вони страшенно чогось хотіли. І тут височенний масай скривив обличчя й видав звук, схожий на вереск недорізаного поросяти. Аж тепер я збагнув, у чому річ, і натис на клаксон. Дітлахи з вереском розбіглися, воїни бралися за животи від сміху, а коли Камау, на загальне прохання, ще й ще натискав на клаксон, я побачив на жіночих обличчях неймовірний захват, справжній екстаз і подумав, що, зачарована клаксоном, будь-яка з них віддала б своє серце Камау.
Час було їхати, тож, роздавши порожні пивні пляшки, етикетки й, нарешті, бляшані ковпачки від пляшок, що їх М'Кола попідбирав у машині, ми рушили в дорогу, ще раз викликавши клаксоном захват у жінок, переляк у дітей і бурхливі веселощі в чоловіків.
Воїни довго супроводжували машину, але нам треба було поспішати, а дорога через оленячий парк була хороша, тож невдовзі ми помахали на прощання останнім масаям. Ті стояли, поспиравшись на списи, ставні, високі, в коричневих шкурах, з прямими косами і дивилися нам услід, з усмішками на розмальованих червонясто-коричневою фарбою обличчях.
Сонце вже майже зайшло, а що я не знав дороги, то поступився місцем біля Камау гінцеві, а сам пересів на заднє сидіння біля М'Коли й Герріка. Ще завидна ми переїхали оленячий парк і опинилися на сухій, порослій рідким чагарником рівнині; я дістав іще одну пляшку німецького пива й, роззираючись довкола, помітив раптом, що всі дерева всіяні білими лелеками. Чи вони сіли перепочити, чи, може, полювали на сарану — хай там як, а в присмерку видовище було неповторне, й, зачарований ним, я віддав Дідові пляшку, де пива лишалося ще на добрих два пальці від денця.
Наступну пляшку я, забувши про Діда, випив сам. Лелеки ще сиділи на деревах, а праворуч паслося кілька газелей. Схожий на сірого лиса шакал продріботів через дорогу. Я звелів М'Колі відкрити ще одну пляшку, а тим часом ми перетнули рівнину й тепер положистим схилом піднімалися до села; попереду вже видніли дві високі гори, майже зовсім стемніло, й стало прохолодно. Я простяг пляшку Дідові, він забрав її до себе і, скоцюрбившись, ніжно притис до грудей.
Вже поночі ми зупинились на дорозі біля села, і я заплатив гінцеві, скільки було сказано в записці. Дідові я також дав стільки, скільки сказав Старий, та ще трохи на додачу. Потім між тубільцями зчинилася суперечка. Геррік мав поїхати з нами до головного табору і там одержати гроші. Абдулла теж хотів їхати з нами: він не довіряв Геррікові. Вандеробо-масай благав узяти і його. Він боявся, що вони обидва його обдурять і не віддадуть його частки, а я був певен, що вони так і зроблять. А тут іще треба було забрати бензин, який нам залишили, щоб ми або використали його в разі потреби, або ж привезли з собою. Одне слово, ми були перевантажені, та ще я не знав, яка дорога попереду. Але вирішив, що можна взяти Абдуллу й Герріка і втиснути кудись вандеробо-масая. Але про Діда не могло бути й мови. Він одержав гроші, був задоволений і тепер не бажав висідати з машини. Заліз під самий верх і, вхопившись за мотузки, торочив:
