А якщо вже дістану до твоєї пики, то полічу зуби, будь певен. Оце й усе.

Він не зрозумів, але мій тон був зрозуміліший за слова, взяті із словника. Я підвівся й на митах пояснив жінкам, що можуть забрати каністри і ящики. Я не міг не віддячити їм, та й не міг дозволити цьому Геррікові зробити якесь неподобство.

— Лізь у машину, — наказав я йому. — У машину! — повторив я, коли він намірився віддати жінкам одну з каністр.

Він пішов до машини.

Ми спакувались і були готові в дорогу. Роги вигиналися над заднім сидінням, прив'язані до вантажу. Я залишив хлопчикові гроші для Римлянина й одну шкуру куду. Потім ми залізли в машину. Я сів спереду, поруч з вандеробо-масаєм. Позаду сіли М'Кола, Геррік і гонець, мешканець придорожнього села, того, звідки був і Дід. Дід заліз на багаж і сидів, скоцюрбившись, під самісіньким верхом.

Помахавши всім на прощання, ми проїхали повз членів родини Римлянина, літніх, негарних тубільців, які смажили здоровезні шматки м'яса на вогнищі біля стежки, що вела через маїсове поле до струмка. Ми щасливо переправилися через струмок, вода в ньому спала, а береги підсохли; я оглянувся на хижки, на загорожу, де був наш табір, на сині пагорби, потемнілі під хмарним небом, і знову пожалкував, що не попрощався з Римлянином і не пояснив йому, чому від'їжджаємо так раптово.

Потім ми їхали через ліс, знайомою дорогою, кваплячись завидна вибратися на відкрите місце. Двічі ми загрузали, й Геррік із якоюсь безтямністю починав командувати, поки інші рубали кущі й копали землю, тож кінець кінцем мені страшенно захотілося відлупцювати його. Йому просто була потрібна тілесна покара, як ляпас дитині, що надміру розпустувалась. Камау і М'Кола сміялися з нього, а він розігрував із себе вождя, що вертає додому з щасливого полювання. Йому бракувало тільки страусового пір'я.

Коли ми ще раз загрузли і я працював лопатою, а Геррік розкерувався, що далі нікуди, й нагнувся, я буцімто несамохіть штурхнув його держаком у живіт; він присів. Я, ніби нічого не помітивши, працював собі, й ми троє — М'Кола, Камау і я — уникали глянути один на одного, щоб не розреготатись.

— Мені боляче, — здивовано поскаржився він і встав.

— А ти не підходь близько до людини, яка копає,— мовив я по-англійськи. — Це вкрай небезпечно.

— Мені боляче! — повторив Геррік, тримаючись за живіт.

— Потри його, — порадив я йому.

Та коли ми знов посідали в машину, мені стало шкода жалюгідного ледаря й лицедія. Я попросив у М'Коли пива. Він дістав ддяшку з багажу позаду, відкрив її, і я почав повільно пити. Ми їхали тепер по місцевості, схожій на оленячий парк. Я озирнувся Й Побачив, що Герріку вже непогано і він знову базікає безугаву. Вія потирав живота й, видно, хвалився, який-бо він молодець: мовляв, зовсім не відчув болю. Я зауважив, що Дід пильно сте-Ясить згори, як я п'ю пиво.

— Діду! — гукнув я.

— Що, бвана?

— Візьми. — І простяг йому пляшку. Там лишалося ще трохи дава й піни.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Авжеж, — відповів я.

При згадці про пиво в пам'яті зринула весна, коли ми гір-ською стежкою дійшли до Бен-де-Альєса, й змагалися, хто більше рип'є пива, а теля, що мало бути призом, нікому не дісталося; іодому ми верталися поночі, обходячи гору, і порослі нарцисами дуки заливало місячне сяйво; ми були п'яні й теревенили про те, як описати оцю місячну блідість і коричневе пиво, посідавши за дерев'яні столи під зеленими пагонами гліцинії в Еглі, після ігого, як перетнули долину, де ловили рибу; цвіли кінські каштани, і ми з Чінком знову говорили про літературу і про те, чй можна порівнювати їх із восковими канделябрами. Чорт забирай, ото справді була літературна балаканина; у ті часи, відразу після війни, ми тільки й думали про літературу; а потім ми щла чудове пиво у Ліппа опівночі після дискусій у «Маскар-Аеду» біля цирку, і в «Руті-Леду», і після кожної великої словесної баталії, похриплі й надто схвильовані, щоб лягати спати; |?а. найбільше пива тоді, відразу по війні, ми випили з Чінком Е горах. Прапори для стрільців, скелі для альпіністів, а для ан-рлійських поетів — пиво, причому для мене найміцніше. Пригадую, як Чінк цитував Роберта Грейвса. Ми вичерпали одні країни» вирядилися до інших, але пиво всюди залишалось справжнім дивом. І Дід теж знав це. Я зрозумів це з його погляду ще того Першого разу, коли він дивився, як я п'ю.

— Пива, — сказав М'Кола.

Він відкрив пляшку, а я дивився на ці схожі на заповідник ІЙсця й відчував жар нагрітого двигуна в себе під ногами, 1 вандеробо-масай, як і завжди, бундючився в мене за спиною, а Камау вдивлявся в сліди коліс на зеленому дерні, і я виставив ноги в чоботях назовні, щоб трохи охололи, випив пива й Пожалкував, що зі мною немає старого Чінка, капітана Еріка Едварда Дормана Сміта, кавалера Військового хреста, з п'ятого стрілецького полку його величності. Якби він був тут, ми б з Вим поговорили про те, як описати ці місця, схожі на оленячий заповідник, і чи досить просто назвати їх оленячим заповідником.

Старий і Чінк напрочуд схожі між собою. Старий старший і стерпніший, як на свої літа, а товариство у нас майже таке саме. У Старого я вчуся, а з Чінком ми відкрили для себе чимало світу. А потім наші шляхи розійшлися.

Ти ба, який клятий чорний самець. Треба було мені його вкласти, адже він біг, коли я вистрелив. Тут досить було влучити будь-куди, адже прицілитись як слід я не міг. Ет, нехай йому грець, а як же тоді самиця, в яку я двічі стріляв лежачи, хоч вона стояла до мене боком? І вона втекла? Ні. Якби я виспався напередодні, то б не схибив. А якби ще протер мокру від мастила цівку рушниці, то заряд не пішов би зависоко. Тоді б я не взяв нижче вдруге й куля не пролетіла б у неї під черевом. Ні, сучий сину, якщо ти чогось вартий, то, видно, сам винен. Я вважав собі, що чудово стріляю з дробовика, хоч це зовсім не так, викинув на вітер купу грошей, щоб підтримати в собі цю думку, і все ж, оцінюючи себе холодно й безсторонньо, я знав, що вмію стріляти з гвинтівки велику дичину не гірше від будь-кого іншого. Щоб я провалився, коли не так. І що ж? Я прострелив черево чорному самцеві й упустив його. Тож чи справді я такий стрілець, яким себе вважаю? Атож. Чому ж тоді я схибив, стріляючи по тій самиці? Біс його знає — таке може статися з кожним. Тільки ж тут не було ніяких причин. Але що ти таке, дідько б тебе вхопив? Голос мого сумління? Послухай, моє сумління чисте. Щоб я провалився, а я таки знаю, чого вартий і на що здатен. Якби мені не довелося теліпатись у таку далеч, то я мав би самця чорної антилопи. Адже я знаю, що Римлянин — справжній мисливець. I^і там було ще одне стадо. Чому ж я пробув там тільки вечір? Хіба ж так полюють? Ні, хай йому дідько! Ось я колись розживуся на гроші, й ми повернемося сюди, доїдемо на автомашинах до Дідового села, наймемо носіїв, щоб обійтися без цієї смердючої машини, потім відішлемо носіїв назад, отаборимося в лісі біля струмка, вище села Римлянина й будемо жити та полювати в цих місцях, не хапаючись, щодня ходити на полювання, а іноді я влаштовуватиму собі перепочинок і писатиму тиждень, або півдня, або через день і вивчу те місце, як вивчив місця навколо озера, куди нас привели. Я побачу, як живуть і пасуться буйволи, а коли слони підуть через пагорби, ми станемо дивитися, як вони ламають гілки, і мені не треба буде стріляти; я просто лежатиму на опалому листі й дивитимусь, як щипають траву куду, і не вистрелю, хіба вже побачу роги, кращі за ті, що їх ми веземо зараз, і замість вистежувати цілий день чорну антилопу з простреленим черевом, лежатиму собі за каменем і дивитимусь, як вони пасуться на схилі пагорба, і матиму досить часу, щоб назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Звичайно, Геррік може привезти туди свого Бвану Сім-ба, і вони розлякають дичину. Але якщо вони це зроблять, я піду далі, ген за оті пагорби, там є інші місця, де можна жити й полювати, якщо тільки є час. Вони проберуться скрізь, де пройде машина. Але там усюди мають бути долини, як оця, про які ніхто не знає, і машини йдуть дорогою мимо. Усі полюють на тих самих місцях.