— Думі,— сказав Геррік, відкинувши назад голову й широко розставивши руки, щоб показати, які величезні роги в того ку-Ду. — Кубва сана!

Абдулла підтвердив, що то справді самець та ще й здоровенний.

— Ходімо! — сказав я.

Іти по сліду було легко, й ми знали, що куду десь недалеко. У дощ або в сніг підходити до дичини значно легше, тому я був певен, що сьогодні ми вже пополюємо. Через густий чагарник СЛІД вивів нас на галявину. Я спинився, щоб протерти мокрі окуляри та продмухати задній приціл спрінгфілда. Лило як з відра, і довелося насунути капелюха на самісінькі очі, щоб не залива-ло окуляри. Щойно ми обійшли галявину, як попереду зачувся тріск, і я побачив сіру з білими смугами тварину — вона продиралася крізь чагарі. Я скинув рушницю, та М'Кола схопив мене заруку.

— Манамукі! — прошепотів він. То була самиця куду. Ми пі-А™пли туди, де вона щойно пройшла, та не виявили ніяких

інших слідів. Не могло бути сумніву: від самої дороги ми йшли слідом цієї антилопи.

— Думі кубва сана! — сказав я Геррікові уїдливо і на мигах показав величезні роги, які, мовляв, ростуть у нього на голові,

— Манамукі кубва сана! — мовив він засмучено й сумирно. — Яка здоровенна самиця!

— Вошивий дженджик у страусовому пір'ї! — сказав я йому по-англійському. — Манамукі! Манамукі! Манамукі!

— Манамукі,— кивнув М'Кола головою.

Я видобув словник, але не знайшов потрібних слів і на мигах пояснив М'Колі, що ми повернемося в обхід і подивимось, чи немає інших слідів. Ми побрели назад, під дощем, змокли до рубця, але нічого не знайшли й повернулися до машини; а що дощ почав ущухати, а дорога не розгрузла, то вирішили їхати далі, доки не стемніє. Хмари клубочилися над схилами пагорбів, з дерев капотіло, але ми ніде не бачили антилоп — ні на галявинах, ні серед рідких чагарів на рівнині, ні на зелених пагорбах. Нарешті стемніло, і ми повернулися до табору. Мій спрінгфілд був весь мокрий, і коли ми повиходили з машини, я звелів М'Колі гарненько почистити й змастити його. М'Кола відповів, що зробить, і я, зайшовши до намету, де горів ліхтар, роздягся, помився в брезентовій ванні і вийшов до багаття в піжамі, халаті й про-тимоскітних капцях, вдоволений, з полегкістю в усьому тілі.

Мама й Старий уже сиділи біля багаття. Мама встала, щоб налити мені віскі з содовою.

— М'Кола все нам розповів, — мовив Старий, не змінюючи зручної пози на стільці.

— Атож, самиця була чималенька, — сказав я. — Я мало не вколошкав її. То куди нам, на вашу думку, податися завтра вранці?

— Та, мабуть, на солонець. Наші дозорці стежать за обома пагорбами. До речі, пам'ятаєте отого старого з села? Він, мов несамовитий, шукає куду десь ген поза пагорбами. Він та ще один вандеробо. Вирядились туди три дні тому.

— А чому б нам не пополювати на тому солонці, де пощастило Карлові? Може, й для мене випаде такий щасливий день.

— Звичайно.

— Погано одне: що цей день останній, та й солонець можуть затопити дощі. Коли земля намокне, сіль пропадає. Зостається сама тільки багнюка.

— Отож-бо.

— Скоріше б мені побачити куду.

— А побачите, то зачекайте, поки підійде ближче. Зачекайте й стріляйте напевно. >

— Це мене обходить найменше.

— Поговорімо краще про щось інше, — сказала Мама. — Бо ці ваші розмови вже дратують мене.

, — От якби з нами був Шкіряні Штани, — сказав Старий. — Чорт забирай, ото балакун. При ньому навіть ваш чоловік ставав балакучий. Ну ж бо виголосіть тираду про сучасних письменників.

. — Ідіть к бісу!

.— Чому ми зовсім не живемо інтелектуальним життям? — спитала Мама. — Чому ви, чоловіки, ніколи не зачіпаєте світових проблем? Чому я ніколи не знаю, що коїться в світі?

— В світі коїться чортзна-що, — зауважив Старий.

— Жах, та й годі.

— Що тепер робиться в Америці?

— Звідки в дідька я знаю! Якісь торжества АМХ [65]. Шахраї іскристими очима тринькають гроші, а комусь потім доведеться розплачуватись. Всі в нашому місті покидали роботу й живуть на грошову допомогу. Рибалки поробились теслярами. Мов у біблії, тільки не зовсім.

— А як справи в Туреччині?

— Просто жах. Поскидали фески. Повісили силу людей. Однак Ісмет поки що ціленький.

— Ви, здається, нещодавно були у Франції?

— Мені там не сподобалось. Похмура країна — далі нікуди. Нещодавно там були негарні події.

— Еге ж, — мовив Старий. — Це факт, якщо тільки можна вірити газетам.

— Якщо вже французи зчиняють скандал, то справжній. Чорт вибирай, у них давня традиція.

— А ви були в Іспанії під час революції?

— Ні, я спізнився. Потім ми чекали ще двох, а вони так і не почались. А потім одну прогавили.

— А ту, що на Кубі, ви застали?

— 3 самого початку.

— І як вона вам?

— Чудова. А потім огидна. Ви й не уявляєте собі, яка огидна.

— Годі,— спинила нас Мама. — Все це я і сама знаю. Коли в Гавані почалась перестрілка, я сховалась під мармуровий столик. Вони їздили на машинах і стріляли в усі боки. Я забрала з собою склянку з віскі й неабияк пишалася тим, що не забула її і не розхлюпала й краплі. Діти питали: «Мамо, а можна вийти ввечері подивитися, як стріляють?» Вони були в такому захваті від революції, що ми мусили припинити всі розмови на цю тему. Бембі так жадав крові містера М., що його почали мучити кошмари.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Старий.

— Не смійтеся. Я навіть чути не хочу про революції. Усе, що ми чуємо або бачимо довкола, — самі тільки революції. Мене вже нудить від них.

— А вашому чоловікові вони, видно, подобаються.

— Мене від них теж нудить.

— А я ще не бачив жодної,— сказав Старий.

— Вони прекрасні. Слово честі. Але тільки якийсь час. А потім — немає гірше.

— Вони дуже захоплюють, — сказала Мама. — Це слід визнати. Але мені вони набридли. А тепер я до них геть збайдужіла.

— А я цим трохи цікавився.

— І яких ви дійшли висновків? — спитав Старий.

— Усі вони дуже різні, однак мають і певні спільні риси. Я збираюсь написати про це книжку.

— Може бути страшенно цікаво.

— Якщо достатньо матеріалу. Треба вивчити силу фактів. Дуже важко дошукатись правди про те, чого не бачив на власні очі, дуже важко, бо переможеним не до розмов, а переможці брешуть. Тому доводиться простежувати події на місці, і то тільки в тих країнах, мову яких знаєш. Це, звичайно, велика перешкода. От чому я ніколи не поїхав би в Росію. То вже не діло, коли не можеш сам підслухувати розмови. Почуєш тільки офіційні версії та обдивишся визначні місця. Житель будь-якої країни, що знає іноземну мову, може намолоти вам сім мішків гречаної вовни. Найцікавіше дізнаєшся з розмов із людьми, а якщо не можеш поговорити з ними або ж підслухати, то не дізнаєшся нічого вартого, хіба що нашкрябаєш матеріалу на газетну статейку.

— У такому випадку вам доведеться добре взятись за суахілі.

— Та берусь.

— І то ви не зможете нічого підслухувати, бо тут вони розмовляють мовами різних племен.

— Але коли я і напишу щось про Африку, то це будуть хіба що описи краєвидів, адже я так мало знаю. Перше враження від країни винятково цінне. Мабуть, найперше для вас самих, аніж для будь-кого іншого. Але все одно треба написати про нього, висловити свою думку на папері. А далі можна й викинути.

— Оті книжечки про сафарі здебільшого нестерпно нудні.

— Просто жах.

— Мені сподобалася тільки одна — Стрітера. Як же пак називається його книжка? А-а, «Цивілізована Африка». Залишає глибоке враження. Це найкраща, яку я читав.

— А мені подобається книжка Чарлі Кертіса. Описує все правдиво й яскраво.

— Цей Стрітер пише дуже смішно. Пам'ятаєте, як він підстрелив конгоні?

— Так, це в нього описано напрочуд смішно.

— Але жоден автор не спромігся викликати в мені почуття до цієї країни, яким перейнявся сам. Усі вони смакують гультяйське життя в Найробі або розписують полювання на дичину, де один убив антилопу з рогами на півдюйма довшими, ніж другий. Або ж нудно торочать про всілякі небезпеки.