— Так, — з почуттям погодився він. — Так.

— А чай питимемо вранці. Вдосвіта.

— Гаразд, бвана М'Кумба.

— Спи тут. Надворі дощ. — Я показав на брезент, де тихо по-рощили краплини, — то найприємніший звук для нас, що часто живемо просто неба. Так, це був приємний шум, який, однак, Віщував нам мало хорошого.

— Гаразд.

— Візьми попоїж.

— Гаразд. Не хочеш чаю?

— К бісу чай!

— А віскі? — з надією спитав він.

— Віскі скінчилося.

— Віскі,— з твердою наполегливістю повторив він.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Піди поїж.

Наливши в кухоль віскі наполовину з водою, я заліз під москітну сітку, намацав свою одежу, знов ретельно згорнув її й поклав у голови, тоді ліг на бік. Спираючись на лікоть, неквапно випив віскі, потім поставив кухля, намацав під розкладачкою спрінгфілд, поклав поруч із собою під ковдру ліхтарик і невдовзі заснув під заколисливий шум дощу. Я був прокинувся, коли зайшов М'Кола й став стелитися та вкладатися, — вдруге я пробудився вночі й почув поруч його сонне дихання. Вранці він устав і закип'ятив чай, коли я ще спав.

— Чай, — сказав він, стягуючи з мене ковдру.

— Ох, цей клятий чай, — буркнув я і сів на розкладачці, ще не зовсім прокинувшись.

Стояв сірий мокрий ранок. Дощ ущух, але над землею завис туман. На солонці ми побачили, що він затоплений водою, а довкола — хоч би слід. Ми обнишпорили мокрі чагарі й вийшли на рівнину, сподіваючись виявити слід на мокрій землі і по цьому сліду вийти на куду. Та марно. Ми перетнули дорогу й рушили вздовж кущів, обходячи відкрите болітце. Я сподівався зустріти носорога, але в той час, як нам знай траплялися великі купи свіжого кізяку носорога, після дощу не з'явилося жодного сліду. Одного разу ми почули кліщоїдів і, піднявши голови, побачили, як ці птахи, швидко лопочучи крильми, летіли на північ над густим чагарником. Ми зробили велике коло, але нічого не знайшли, крім свіжих слідів гієни й самиці куду. М'Кола показав мені невеликий Череп куду з одним чудовим і довгим крученим рогом, що застряг у стовбурі дерева. Другий ріг ми розшукали в траві, і я повернув його на місце — вставив у отвір в черепі куду.

— Шенці,— знов сказав М'Кола й зобразив, ніби натягує лука. Череп був зовсім чистий, і тільки в порожніх рогах зібрався якийсь слиз, що нестерпно смердів. Вдавши, що не чую смороду, я простяг роги Геррікові, а той незворушно передав їх Абдуллі. Абдулла зморщив свого приплюснутого носа й похитав головою. Роги й справді огидно смерділи. М'Кола і я засміялись, але з обличчя Герріка не сходив незворушний доброчесний вираз.

Я подумав, що непогано б проїхатись дорогою, виглядаючи куду й спиняючись біля кожної підозрілої галявини. Тож ми сіли в машину й поїхали. Але даремно ми обнишпорювали все. Тим часом зійшло сонце і дорога ожила: нею пішли подорожні — одні в білій одежі, інші й зовсім голі, тож ми вирішили поверну-

лгися до табору. По дорозі зробили зупинку й підкрались іще до одного солонцю. Там ми помітили антилопу-палу, її шкура здавалася червоною, де сонячні промені, пробиваючись крізь листя, рсявали її. Довкола було повно слідів куду. Ми позарівнювали їх і поїхали далі.

Біля табору ми побачили над собою хмару сарани, що летіла да захід, і все небо мерехтіло, мов кадри зі старого кінофільму, тільки не сірі, а червонясті. Нам назустріч вийшли Мама й Старий. Вони були вкрай розчаровані: на табір не впало жодної краплини дощу, тож вони сподівались, що ми повернемось не з порожніми руками.

— То мій колега-літератор поїхав?

'— Так, — відповів Старий. — Він подався до Хандені.

— Він говорив зі мною про американських жінок, — сказала Мама. — Бідний Тато, а я ж була певна, що тобі сьогодні пощастить. Клятий дощ!

— То що він говорив про американських жінок?

— Що вони жахливі.

— Він міркує досить розсудливо, — зауважив Старий. — А те-«пер розповідайте, як вам велося сьогодні.

Ми всілися під тентом, і я розповів їм про події дня.

— То був вандеробо, — зробив висновок Старий. — А вони кепські стрільці. Атож, не поталанило вам.

— А як на мене, то один із бродячих тубільців, що йдуть із дуком і стрілами дорогою. Він набачив солонець, а звідти стежкою дістався до другого.

— Навряд. Ті носять свої луки й стріли для самозахисту. Вони не мисливці.

' — Хто б то не був, а справу нам зіпсував.

— Одне слово, не пощастило. А тут іще й дощ. Я поставив Дозорців на обох пагорбах, але вони нічого не бачили.

— Ну, в нас іще є завтрашній день. То коли нам треба від'їжджати?

— Післязавтра.

— От клятий тубілець!

— А Карл, мабуть, уже порозганяв усіх чорних антилоп.

— Ми не встигнемо з'їздити до попереднього табору по роги. А знаєш новину?

— Ні.

— Я дала собі слово не курити півроку, якщо ти вб'єш ку-ДУ- сказала Мама. — І вже кинула.

Ми попоїли, а потім я подався до намету, ліг і став читати. Я знав, що в мене ще є можливість уполювати куду завтра вранці. й намагався відволікатись. Та все ж я нервував і боявся заснути, щоб не почувати себе кволим після денного сну, тим-то вийшов з намету, сів на полотняний стілець під тентом і став читати «Життєпис Карла II», час від часу підводячи голову, щоб подивитися на сарану. То було захоплююче видовище, і я ніяк не міг до нього звикнути.

Врешті я заснув на стільці, поклавши ноги на ящик від консервів, а коли пробудився, то біля мене стояв поганець Гер-рік у пишному головному уборі з чорного і білого страусового пір'я.

— Забирайся звідси, — мовив я по-англійськи.

Він не зрушив з місця, а стояв собі, гордо й самовдоволено всміхаючись, а потім повернувся, щоб я міг поглянути на нього й збоку.

Тим часом із свого намету вийшов Старий з люлькою в зубах.

— Подивіться-но! — гукнув я йому.

Він глянув, буркнув: «О господи!» — й зник у наметі.

— Куди ж ви? — мовив я. — Просто не звертайте на нього уваги, та й годі.

Старий знову вийшов, уже з книжкою, і далі ми сиділи й теревенили, ніби й не помічаючи Герріка, що все хизувався своїм пишним убором.

— Здається, цей поганець ще й хильнув, — зауважив я.

— Можливо.

— Я чую запах спиртного.

Не дивлячись на Герріка, Старий тихо мовив йому кілька слів.

— Що ви йому сказали?

— Та щоб одягся по-людськи і був готовий в дорогу.

Геррік пішов геть, метляючи страусовим пір'ям.

— Нам зараз тільки й бракує його страусового пір'я, — докинув Старий.

— А декотрим воно подобається.

— Отож-бо. І відразу хапаються за фотоапарати.

— Ото жах! — мовив я.

— Кошмар! — погодився Старий.

— Якщо ми останнього дня не вполюємо куду, я можу всадити Геррікові кулю в зад. Що мені за це буде?

— Серйозні неприємності. Тоді вже стріляйте й у мене.

— Ні, тільки в Герріка.

— То краще зовсім не стріляти. Пам'ятайте, що ви зробите неприємність насамперед мені.

— Та я жартую, Старий.

З'явився Геррік, уже без головного убору, а з ним Абдулла, і Старий поговорив з ними.

— Вони пропонують полювати біля пагорба на новому місці.

— Чудово. І коли?

.— Хоч і зараз. Але, здається, буде дощ. Тож покваптеся.

Я послав Моло по мої чоботи й дощовик, М'Кола виніс мені З намету спрінгфілд, і ми пішли до машини. Цілий день було хмарно, і тільки вранці та ще по обіді сонце ненадовго визира-до крізь хмари. Насувалися дощі. От і зараз почало мрячити, і сарана більше не літала в повітрі.

— Мене долає сон, — сказав я Старому. — Давайте вип'ємо.

Ми стояли біля кухонного вогнища під великим деревом; у

листі шелестів дрібний дощик. М'Кола приніс флягу з віскі й урочисто вручив мені.

— Хочете? — запропонував я Старому.

— Що ж — випити не завадить.

Ми випили, й Старий буркнув:

— Хай їм чорт!

— Хай їм чорт! — повторив я.

— А може, все ж надибаємо які сліди?

— Ми обнишпоримо все довкола.

Ми звернули праворуч, на дорогу, проїхали повз хижі тубільців, потім взяли ліворуч на щільно втоптану червону глинясту стежку, що бігла попід пагорбами, щільно затиснена деревами, рбабіч. Дощ уже лив щосили, і ми їхали повільно. Певно, в глині було багато піску, бо колеса не буксували. Раптом Абдулла на задньому сидінні захвилювався й попросив Камау спинитись. Той 'Загальмував, ми вийшли з машини й пройшли трохи назад. На мокрій глині виднівся свіжий слід куду. Антилопа пройшла тут Хвилин за п'ять до нас; відбитки мали гострі краї, і зроблені копитами заглибини ще не розмив дощ.