Увесь той- час, поки сонце підбивалось усе вище й ставало дедалі жаркіше, ми їхали місцевістю, що її Старий, коли я запитав, назвав «мільйоном миль клятої Африки». Низенькі чагарі підступали впритул до дороги, утворюючи непрохідні зарості.

— Тут трапляються величезні слони, — сказав Старий. — Тільки ж не можна на них полювати. Тим-то вони такі велетенські. Просто, еге ж?

Після довженної «країни мільйона миль» почалися сухі, піщані, облямовані чагарями степи; під палючим сонцем вони перетворилися на справжню пустелю з латочками рослинності біля води і, як докинув Старий, нагадували північну прикордонну смугу Кенії. Ми виглядали геренуків [64] цих довгошиїх антилоп, дуже схожих поставою й порухами на комах-богомолів, та дрібніших куду, котрі, як ми знали, водяться в цьому пустельному краї; проте сонце вже підбилося височенько і ми не бачили жодної тварини. Врешті дорога стала поступово підійматися на низькі, сині від лісу пагорби, між якими на милі тягся рідкий чагарник, а попереду, мов гори, височіли два велетенські й стрімкі лісисті пагорби. Вони стояли обабіч дороги, і, виїхавши туди, де червона піщана дорога звужувалась, ми зустріли череду в кількасот голів, що її гнали до узбережжя скупники худоби з Сомалі. Попереду йшов головний скупник, показний, у білому тюрбані й національному вбранні; в руці він ніс парасольку, мов символ своєї влади. Ми насилу вибралися з тієї череди, минули мальовничі зарості, проїхали між двома височенними узгір'ями і за півмилі, на невеличкому плато, побачили глиняні, криті очеретом хижки тубільного села. З цього боку узгір'я видавались напрочуд гарними, їхні схили поросли лісом, а вище видніли вапнякові відслонення, відкриті галявини та луки.

— Це тут?

— Так, — відповів Ден. — Треба відшукати старий табір.

Старезний, зморщений і побляклий дідуган із сивою щетиною на підборідді, у брудному, колись білому клапті полотна, зібраному на плечі на взірець римської тоги, вийшов з-за хижки й повів нас дорогою назад, згодом звернув ліворуч, до дуже зручної табірної стоянки. У дідугана був жалюгідний вигляд, і коли Старий і Ден поговорили з ним, він з іще жалюгіднішим виглядом подибав по провідників, чиї імена були записані в Дена на папірці — їх радив один голландський мисливець, Денів приятель, який побував тут рік тому.

Ми повиймали з машини сидіння, що правили за стіл і стільці, розстелили куртки в затінку високого дерева, поснідали й випили пива, потім хто дрімав, а хто просто лежав, чекаючи, поки над'їдуть автомашини. Перш ніж вони прибули, повернувся дід із худющим, голоднющим і страшенно жалюгідним представником племені вандеробо: той увесь час стояв на одній нозі й шкріб потилицю; він був озброєний луком, сагайдаком зі стрілами та списом. Коли ми стали допитуватись, чи це той провідник, ім'я_чякого записано в нас, дід признався, що не той, і подався по потрібних провідників з винуватим і ще жалюгіднішим виглядом.

Коли ми прокинулись, дід стояв поряд з двома провідниками, зодягненими з ніг до голови в хакі, та ще двома мешканцями села,_имайже голими. Після довгих переговорів старший з двох провідників у хакі показав папір для пред'явлення «всім зацікавленим особам», який засвідчував, що його пред'явник добре знає місцевість, надійна людина й досвідчений слідопит. Посвідчення було підписане якимось мисливцем. Провідник у хакі називав цього мисливця Бвана Сімба, — Нищитель Левів, — і це прізвисько страшенно розлютило нас.

— Напевно-, якийсь пройда, що всього раз у житті вбив лева, — сказав Старий.

— Скажіть йому, що я Бвана Фізі,— Нищитель Гієн, — попросив я Дена. — Що Бвана Фізі душить їх голими руками.

Ден сказав тубільцеві, але, видно, щось зовсім інше.

— Спитайте їх, чи не хочуть вони бачити Бвану Жабу, батька всіх жаб, і Маму Тзіггі, володарку всієї сарани.

Ден пустив це повз вуха. Розмова, здається, зайшла про гроші. Коли домовилися про денну платню, Старий пообіцяв провідникам за кожного вбитого нами куду по п'ятнадцять шилінгів.

— Ви маєте на увазі фунт? — спитав старший провідник.

— Здається, ці собі ціну знають, — зауважив Старий. — Мушу сказати, мені щось не до вподоби цей провідник, хоч хай там що пише про нього Бвана Сімба.

До речі, як ми дізналися згодом, Бвана Сімба був чудовий мисливець і здобув якнайкращу славу на узбережжі.

—. Поділімо їх на дві групи й киньмо жереб, — запропонував Сїарий. — У кожній групі має бути один голий і один у штанях. 0собисто я волію голих провідників.

; Та коли ми запропонували двом провідникам у штанях і з' рекомендаціями вибрати собі по голому напарникові, то побачили, що з цього нічого не вийде. Горлопан, неперевершений фінансист і — як виявилось — не менш геніальний актор, котрий доказував на мигах, як Бвана Сімба убив останнього куду, урвав СВОЮ пантоміму й заявив, що полюватиме тільки з Абдуллою. дбдулла, його низенький, носатий і освічений напарник, ходив У нього по сліду. Вони, мовляв, завжди полюють удвох. А сам рін по сліду не ходить. Потім він знову вдався до пантоміми, де Дійовими особами були Бвана Сімба, ще один персонаж, Бвана Доктор та рогаті тварини.

— г- Тоді поділімо їх інакше — на двох голих слідопитів і цих двох учених-оксфордців — і киньмо жереб.

— Мені гидкий оцей задавакуватий лицедій, — сказав я.

А моЖе, він здає своє діло, — заперечив Старий, однак у його словах бриніла непевність. — Та й ви самі гарний слідопит. Дід запевняє, що два інші — добрі провідники.

— Красненько дякую. Але дідько з вами: нехай буде жереб. Беріть соломинки.

Старий затис у кулаці дві соломинки.

— Хто витягне довшу — забирає Девіда Герріка і його прш £вля, — пояснив він. — А хто коротшу — двох голяків.

— Хочете потягти перший?..

Тягніть ви, — відповів Карл.

Я витяг Девіда Герріка й Абдуллу.

— Мені все ж дістався клятий трагік.

— А може, він чудовий провідник, — заспокійливо мовив Карл.

— Поміняємось?

— Ні. Та все ж він може виявитися справжньою знахідкою.

— А зараз розіграємо місця полювання. Хто витягне довшу соломинку, вибирає перший, — сказав Старий.

— Гаразд, тягніть.

Карл витяг коротшу соломинку.

То що ми беремо? — спитав я Старого.

Почались довгі переговори. Актор брехав, як він убив з півдесятка куду з різних засідок, або підкрадаючись через відкрите місце чи то виганяючи з кущів.

Врешті Старий сказав:

— Кажуть, тут десь є щось на взірець солонцю, куди антилопи приходять лизати сіль, і там їх убивають тисячами. А часом Навколо пагорба можна стріляти бідолашних тварин майже впритул. Якщо у вас міцне здоров'я, то можна «здряпуватись на скелі і стріляти їх звідти, коли вони виходять Жіпастись.

— Я вибираю солонець.

— Але стріляти тільки найбільших, — попередив Старий.

— Коли ж вирушаємо? — спитав Карл.

— На солонець треба виходити рано-вранці,— пояснював Старий. — Але приятель Хем може оглянути його й сьогодні ввечері. До нього п'ять миль дорогою, а далі вже доведеться йти пішки. Беріть машину й вирушайте перший. А ви, Карле, можете іти в пагорби будь-коли, хай тільки сонце сяде нижче й трохи спаде спека.

— А як мемсаїб? — спитав я. — їй теж їхати зі мною?

— Я б не радив, — серйозно відказав Старий. — Коли полюєте на куду, то чим менше людей, тим краще.

Того вечора М'Кола, Актор, Абдулла і я повернулися пізно, коли вже стало прохолодно, і підійшли до багаття вкрай схвильовані: грунт на солонці був поколупаний глибокими свіжими слідами, серед яких ми виявили сліди кількох великих самців куду. Там стояв гарний курінь для засідки, і я був певен, що вже наступного ранку вб'ю куду, як ото коли стріляв качок із гарного куреня, при багатьох підсадних та ще й у прохолодну погоду, знаючи, що качки неодмінно мають прилетіти.

— Гарна пастка. Звідси не вислизнеш. Аж соромно за таке полювання. А цей лицедій, — як там його дражнять? — Бут, Бер-рет, Мак Коллоф — одне слово, ви знаєте, кого я маю на увазі…