— Ви ж знаєте, як добре я до нього ставлюся. Не гірше, ніж До будь-кого іншого. Але хотілося б, щоб він звеселів. То вже не полювання, коли брати все так близько до серця.

— Нічого, він іще вполює куду в наступному таборі й не тя-митиметься від щастя.

— Я просто нестерпний зануда, — мовив я.

— Авжеж, — сказав Старий. — То вихилимо по одненькій?

— Можна, — погодився я.

Карл вийшов з намету, спокійний, приязний, лагідний і чуйний, як завжди.

— Швидше б дістатися до нового місця, — зауважив він. — Ото було б гарно.

— Так, було б чудово, — відповів я.

— Розкажіть нам про ті місця, містере Філіпс, — попросив Старого Карл.

— Я там не бував, — відказав Старий. — Та, кажуть, полювати там приємно. Антилопи- пасуться на відкритих місцинах. Один старий голландець запевняв мене, що там зустрічаються гарні екземпляри.

— Сподіваюся, ви здобудете самця з рогами дюймів. на шістдесят, — мовив мені Карл.

— Це ви його здобудете.

— Та ні,— заперечив Карл. — Не смійтеся з мене. Я радітиму будь-якому куду.

— Ну, ви застрелите неабиякого самця, — озвався Старий.

— Не смійтеся з мене, — повторив Карл. — Мені вже досить щастило увесь цей час. Я буду радий будь-якому куду, навіть наймиршавішому.

Він, звісно, вгадував наші думки, однак, як добра й лагідна людина, міг усе те зрозуміти й вибачити.

— Хороша ви людина, Карле, — мовив я, підігрітий віскі, нашим взаєморозумінням і добрим самопочуттям.

— Непогано нам тут ведеться, еге ж? — вигукнув Карл. — А де ж це добра наша Мама?

— Я тут, — озвалася Мама з темного закутка. — Я ж у вас тихенька.

— Таки так, — підтвердив Старий. — Проте відразу ставите свого чоловічка на місце, коли він часом розійдеться.

— Саме за це й люблять жінок у всьому світі,— відповіла Мама. — Скажіть мені іще щось приємне, містере Джексон.

— Будь' ласка: ви відважні, як маленький тер'єр. — Старий, як і я того вечора, здається, хильнув зайвого.

— Ой як гарно! — Мама відхилилась у кріслі, обхопивши руками коліна над халявками чобіт. Глянувши на неї, я побачив проти багаття її блакитну фланелеву піжаму та відблиски вогню на чорному волоссі.— Люблю, коли ви починаєте порівнювати мене з тер'єром. Тоді я певна, що от-от зайде розмова про війну. До речі, панове, ніхто з вас не був на війні?

— Щоб хтось із нас'та не був! — відповів Старий. — Із нас, сміливців, що будь-коли жили на світі, а ваш чоловік ще й непе-ревершений мисливець на птахів і найдосвідченіший слідопит.

— Тепер, коли він п'яний, ми хоч чуємо святу правду, — зауважив я.

— Нумо вже вечеряти, — запропонувала Мама. — Я таки страшенно зголодніла.

; Удосвіта ми сіли в машину й вибралися на дорогу, проминули селище, проїхали через густі чагарі й дісталися до кінця рівнини, оповитої туманом, який не встигло розсіяти сонце; і тут зне-нацька далеко попереду побачили антилопу, яка паслася, велика й сіра в непевному ранковому світлі. Ми спинили машину край чагарника, вийшли, присіли на землю й у бінокль побачили ще ближче до нас цілий табун конгоні, а серед них єдиного серно-бика, схожого на гладкого масайського осла, з темною шерстю й чудовими чорними, відігнутими назад рогами, які вистромлялися над травою щоразу, коли він підводив голову.

— Хочете пополювати на нього? — спитав я Карла.

— Ні. Йдіть ви.

Я знав, як він боїться підкрадатись і стріляти привселюдно, тож погодився. Мене владно спонукало себелюбство, а Карл зовсім не був себелюбний. Та й у нас давно вийшло свіже м'ясо.

Я пішов дорогою, не дивлячись на тварин, нібито байдуже;

з рушницею на лівому плечі, де ті не могли її бачити. Вони, здавалося, не звертали на мене уваги й паслися собі спокійно. Та я знав, що досить мені ступити бодай крок до них, як вони кинуться навтіки. Тим-то, помітивши краєчком ока, що сернобик похилий голову й знову став пастися, я вирішив, що час стріляти, присів, просунувши руку крізь ремінь, і тільки-но сернобик підняв голову й кинувся тікати, я прицілився йому в загривок і натне курок. Звичайно пострілу не чуєш, і я тільки почув, як ляснула куля; сернобик відразу метнувся праворуч, і вся осяяна першим сонячним промінням рівнина відразу ожила: мов ті іграшкові конячки-гойдалки, помчали чвалом довгоногі сміптні конгоні; захитавшись із боку в бік у важкому клусі, перейшла в чвал антилопа, а за нею й другий сернобик, якого я спершу не помітив. Серед цієї рухливої наполоханої маси вирізнявся мій сернобик, що біг дрібним клусом, високо задерши роги; я підвівся, щоб підстрелити його на бігу, — в прорізі прицілу він видався мені зовсім крихітним, — прицілився в шию й, узявши трохи вперед, натис на спуск; сернобик упав, дригаючи ногами, перш ніж я встиг почути удар кулі, що роздробила йому кістку. Цим другим і більш вдалим пострілом я здаля перебив йому задню ногу.

Я кинувся бігти, потім пішов повільно, щоб сернобик не збив Меде з ніг, якби підхопився, щоб тікати; та він уже затих навіки. Він упав так раптово й з таким тріском, аж я був злякався, що вЛучив у ріг, але, підступивши ближче, побачив, що смертельно поранив його першою кулею в хребет, а впав він, коли я перебив йому ногу. Підійшли всі інші, й Чаро вгородив у сернобика ніж, щоб можна було правовірним їсти м'ясо. -

— Куди ви цілились удруге? — спитав Карл.

— А нікуди. Взяв трохи вище і вперед.

— Гарний постріл, — зауважив Ден.

— Увечері він запевнятиме, що перебив йому задню ногу навмисне; мовляв, це його улюблений спосіб, — озвався Старий. — Ви ще не чули, як він розводиться про такі речі?

Поки М'Кола порав голову, а Чаро розбирав тушу, підійшов довготелесий худий масай зі списом, побажав доброго ранку й постояв якийсь час на одній нозі, спостерігаючи за роботою. Потім заговорив до мене, і я покликав Старого. Масай повторив усе Старому.

— Він питає, чи ви ще полюватимете, — переклав Старий. — Йому потрібні шкури, тільки не сернобика, бо вона нічого не варта. Він питає, чи ви не збираєтесь убити зо два конгоні або антилопу. їхні шкури йому до вподоби.

— Скажіть, що я полюватиму на них, як будемо вертатися назад.

Старий урочисто переклав мої слова. Масай потис мені РУКУ-

— Скажіть йому, що він завжди може знайти мене в «Нью-йоркському барі» у Гаррі,— провадив я далі.

Масай сказав іще щось і почухав одну ногу другою.

— Він питає, навіщо ви стріляли в сернобика двічі,— переклав Старий.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, вранці ми завжди вбиваємо двічі; вдень убиваємо тільки один раз, а ввечері самі вже напівмертві. Скажіть йому, що він може завжди знайти мене в Нью-Стенлі або у Торра.

— Він питає, що ви робите з рогами.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, ми даруємо роги найбагатшим друзям. Скажіть також, що це вкрай хвилююча подія і що часом за декотрими нашими співплемінниками ганяються люди з незарядженими пістолетами. Скажіть, що він може знайти мене в моїй книжці.

Старий сказав щось масаєві, ми знов потисли один одному руки й розійшлися, мов найкращі друзі. Крізь туман ми помітили далеко на рівнині ще кількох масаїв. Вони йшли дорогою, дуже згинаючи коліна, з коричневими шкурами на плечах і списами, що видавалися тоненькими в ранковому світлі.

І ось ми знов у машині; голова сернобика в полотняному мішку, шматки туші висять під щитом, кров сохне, м'ясо вкривається порохом, ми вже їдемо по червоному піску: рівнина закінчилася, і чагарі підступають упритул до самої дороги; ми перетинаємо пагорби й маленьке сільце Кібайя з готелем, крамницею і багатьма обробленими ділянками. Тут Ден сидів якось на копиці сіна, дожидаючись, чи не прийде часом куду пастися на маїсове поле, коли нагодився лев і мало не злапав Дена. Відтоді сільце Кібайя стало для нас славним пам'ятним місцем, а що було прохолодно й сонце ще не висушило роси, я запропонував, — щоб сільце запам'яталось дужче й залишило ще кращі спогади, — випити пляшку німецького пива зі срібною фольгою круг шийки та чорно-жовтою етикеткою, де зображено вершника. Віддавши отак данину Кібайї, ми дізналися, що дорога далі Придатна для їзди, попросили перегнати водіям їхати слідом за нами на схід і рушили до узбережжя, в країну куду.