Коли вони прокинулися, ми поснідали хлібом з холодним м'ясом та гірчицею, відкрили банку консервованих слив і випили третю — останню — пляшку пива. Потім почитали знову, й усі троє лягли спати. Я прокинувся, бо захотів пити, й почав відкручувати ковпачок на флязі з водою, коли раптом почув форкання носорога і тріск кущів біля струмка. Старий не спав і теж зачув шум; ми схопили рушниці й мовчки кинулися туди, звідки чувся шум. М'Кола розшукав слід. Носоріг ішов угору понад, струмком, а потім, почувши нас десь ярдів за тридцять, побіг геть. Ми не могли йти по сліду, бо вітер був би нам в спину, тому зробили гак від струмка й повернулися до згарища, заходячи звірові спереду, згори, а вже звідти, проти вітру, обережно густим чагарником рушили до струмка. Але носоріг уже зник. Нарешті Друпі знайшов слід: носоріг перебрів на другий берег і подався в пагорби. Судячи зі сліду, він був не дуже великий.
До табору було ще далеко, щонайменше чотири години ходу, ї то здебільшого вгору по схилу, але спершу треба було вибратися з глибокої ущелини, до того ж ми мали вистежити поране-його буйвола. Тим-то, повернувшись до згарища, ми вирішили забрати з собою Маму й рушати далі. Спека ще не спадала, але сонце вже стояло на вечірньому прузі, тож добру частину дороги ми мали пройти звіриною стежкою високим, добре затіненим берегом струмка. Коли ми повернулися, Мама вдавано обурилась: мовляв, пішли отак, а її покинули. Але то вона тільки дражнила нас.
Ми вирушили: Друпі й тубілець зі списом повели нас затіненою звіриною стежкою, яку сонце, пробиваючись крізь листя, Цяткувало яскравими плямками. Та, замість свіжого ранкового лісового запаху, в ніс ударив гидкий сморід, наче десь нагидили коти.
— Що це так смердить? — спитав я пошепки Старого.
— Бабуїни, — відповів він.
Цілий гурт цих мавп пройшов перед нами, і їхній послід був скрізь. Ми прийшли туди, де з очерету повискакували носороги та буйвіл, і я визначив місце, де, на мою думку, стояв буйвіл, коли я вистрелив. М'Кола й Друпі нишпорили довкола, мов ті собаки-шукачі, і мені здавалося, що вони зайшли принаймні на п'ятдесят ярдів вище, ніж треба, коли Друпі підняв із землі й показав нам якийсь листок.
— Він побачив кров, — сказав Старий.
Ми підійшли туди. На траві було багато крові, вже почорнілої, і чітко вирізнявся слід. Друпі й М'Кола рушили обабіч слі-ду, урочисто вказуючи довгими стеблинками на кожну пляму крові. Я завжди вважав, що краще одному слідопитові рухатися повільно, а другому піти вперед, але вони ступали поряд, нахиливши голови, вказуючи на кожну висохлу крапельку своїми стеблинками, і щоразу, коли, згубивши слід, знову знаходили його, то нахилялися зірвати травинку або листок із темною плямкою. Я йшов за ними з спрінгфілдом, за мною — Старий, а за ним — Мама. Друпі ніс мою дубельтівку, а Старий тримав свій карабін. М'Кола ніс за спиною Мамин манліхер. Ніхто не мовив і слова, як люди, заклопотані серйозною справою. Там, де буйвіл пробирався у високій траві, на травинках обабіч видніли плями крові. Отже, куля пройшла навиліт. Тепер уже важко було визначити колір, свіжої крові, тож напочатку я тішив себе сподіваннями, що прострелив буйволові легені. Але згодом ми побачили на камінні послід із кров'ю, а далі буйвіл залишав такий кривавий послід усюди, де тільки видирався по схилу. Скидалося на те, що куля пробила кишки або шлунок. І я відчував сором.
— Якщо він кинеться на нас, то не турбуйтеся за Друпі та інших, — тихо мовив Старий. — Вони встигнуть врятуватися. Спиніть його кулею.
— Бабахну йому просто в морду, — відповів я.
— Тільки без фокусів, — сказав Старий.
А слід ішов усе вище, потім двічі зробив коло, тоді безладно закривуляв між скелями. В одному місці він сходив до річки, перетинав одну з її приток, потім знову вертався на той самий берег і вився поміж дерев.
— Мабуть, ми знайдемо його мертвим, — шепнув я Старому.
Побачивши цей безцільний гак, що його зробив буйвіл, я
уявив собі, як він плентав тут, тяжко поранений, готовий от-от упасти.
— Сподіваюсь, — відповів Старий.
Але слід вів далі й далі, трава все рідшала, й шукати буйвола ставало дедалі важче. Тепер я вже не бачив відбитків ра-'тяць, а вгадував його шлях тільки за темними блискучими висохлими бризками крові на камінні. Кілька разів ми зовсім губили слід, і тоді всі троє починали нишпорити довкола; врешті хтось віднаходив його, кидав пошепки: «Даму», — і ми йшли да-ді. Нарешті слід, спускаючись по осяяному останніми променями сонця скелястому схилу, привів нас на берег до довгої і широкої смуги сухого очерету. Тут очерет був ще вищий і товщий, ніж навіть на болоті, звідки буйвіл вискочив уранці, і ми помітили кілька звіриних стежок, що пірнали в нього.
— Краще мемсаїб туди не ходити, — сказав Старий.
— Нехай лишається тут із М'Колою, — погодився я.
— Краще мемсаїб туди не ходити, — повторив Старий. — Не знаю, навіщо ми її взяли з собою.
— Вона може зачекати тут. Друпі хоче йти вперед.
— Правда ваша. Треба подивитися, що там далі.
— Зачекай тут із М'Колою, — шепнув я дружині через плече.
Ми рушили за Друпі через густий і височенний, вищий від
нас футів на п'ять, очерет, сторожко ступаючи стежкою, затамувавши подих. І я згадав того буйвола, коли мй вбили аж трьох за один раз: тоді старий самець вискочив із чагарів, заточуючись, мов п'яний, і я миттю помітив його роги, виступ на голові, витягнуту вперед морду, маленькі очиці, побачив, як на сірій, ніби лускатій шиї пЦ рідкою шерстю перекочуються м'язи та грудки жиру, виказуючи його силу й лють; я дивився на нього захоплено, ба навіть із повагою, але він біг повільно, по кожному пострілі я відчував, що куля влучила й що він уже наш. Але зараз усе складалось інакше; не лунало частих пострілів, ніхто не вганяв кулю за кулею в приголомшеного буйвола, він навіть не вискакував; і я твердо пам'ятав, що тільки він з'явиться, я повинен холоднокровно стріляти в нього. Він, звісно, нахилить голову, наставить роги, як ото завжди роблять бики, і відкриє найвразливіше місце, а я вистрелю йому туди, а тоді відскочу вбік, в очерет, і якщо не втримаю в руках рушниці, то має стріляти Старий. Все ж я був певен, що встигну вистрелити й відскочити, якщо мені не забракне терпцю діждатися, поки з очерету виткнеться голова буйвола. Я знав, що зможу зробити все Де і постріл буде для нього смертельним; але ж скільки чекати? В цьому все й полягало. Скільки ще чекати? І ось тепер, ідучи вперед, я був певен, що буйвіл тут, і переймався найприємнішим почуттям — піднесенням перед рішучим двобоєм, де я мав діяти справді рішуче, вчинити щось без вагань і без страху, а' саме: вбити й вийти переможцем, нікого не засмутивши, без усякого почуття відповідальності,— залишалося тільки здійснили те, на що я, безперечно, був спроможний. Тож я тихо ступав уперед, втупившись у спину Друпі й не забуваючи раз у раз
протирати окуляри. Та раптом позаду почувся шум, і я озирнув-' ся. За нами йшли Мама і М'Кола. і
— Боже! — вигукнув Старий, знетямлений від люті.
Ми відвели Маму на берег і пояснили їй, що вона повинна залишатися там. Виявилося, вона спершу не зрозуміла, що їй було сказано. Не зрозуміла, що їй треба чекати нас на березі. Почула, як я прошептав щось, і подумала, що їй треба йти за М'Ко-лою.
— І налякала ж вона мене! — мовив я до Старого.
— Вона бігає за нами, як вірний тер'єрчик, — відповів він. — А це вже не годиться.
Ми виглянули з-за очерету.
— Друпі хоче йти далі,— сказав я, — і я йтиму, скільки й він; коли він скаже «годі», ми припинимо переслідування. Врешті-решт я прострелив черево цій тварюці.
— Тільки не наробіть дурниць.
— Я покладу цю тварюку першим пострілом. Аби тільки вона виткнула носа.
Усе ще відходячи від переляку, якого нагнала на нас Мама, я заговорив надто голосно.
— Ходімо, — сказав Старий.
Ми пішли за Друпі, а зарості дедалі густішали; не знаю, як почував себе Старий, але я на півдорозі взяв у М'Коли дубельтівку й, знявши запобіжника, тримав палець на гачку; мої нерви були напружені до краю, коли Друпі врешті спинився, похитав головою й промимрив: «Хапана». Очерет став такий густий і переплутаний, що не було нічого видно вже на відстані фута. Виходило справді кепсько, а сонце освітлювало тепер тільки схил пагорба. Але нас обох тішило те, що Друпі сам припинив переслідування, і я полегшено зітхнув. У заростях, куди ми забрели, мій план полювання виявився б просто безглуздим, і лишалося тільки сподіватись, що Старий добив би буйвола зі свого чудового карабіна, якби я схибив з моєю поганючою дубельтівкою сорок сьомого калібру, за якою я визнавав єдине достоїнство — громоподібний постріл.
