Ми посідали в холодку; Друпі пішов одним берегом струмка, а місцевий провідник — другим. А коли повернулись, то повідомили, що носоріг пішов понад струмком униз.

— Чи не помітив котрийсь із вас, який у нього ріг? — спитав я.

— Друпі каже, що великий.

М'Кола пройшов кілька кроків угору по схилу. Раптом він пригнувся й помахав нам рукою.

— Нюаті,— сказав він, приставивши руку дашком до лоба.

— Де? — спитав Старий.

М'Кола показав, пригнувся ще нижче, і, коли ми підповзли до нього, простяг мені бінокля. Буйволи були нижче за течією, далеко від нас, на верхньому виступі одного із схилів у кінці ущелини: спершу ми нарахували шість, а тоді й вісім буйволів, чорних, з дебелими шиями й лискучими рогами. Одні паслись, інші стояли, піднявши голови й озираючись.

— Он той — самець, — сказав Старий, дивлячись у бінокль.

— Котрий?

— Другий праворуч.

— А мені вони всі видаються самцями.

— Бо далеко. А той справа — гарний бик. А тепер давайте перейдемо струмок і спробуємо підібратися до них згори.

— А вони не підуть геть?

— Ні. Найімовірніше, зійдуть до води, коли зробиться спечно.

— То ходімо.

Ми перебралися через струмок, перестрибуючи з одного поваленого стовбура на другий, і на протилежному березі побачили добре протоптану звірину стежку, яка понад берегом ішла дещо вище по схилу в холодку під густим шатром дерев. Ми крокували нею швидко й тихо; струмок під нами майже ховався за запоною листя. Був ранній ранок, але вже зривався вітер, і над нашими головами шелестіло листя. Ми перебралися через виярок, що спускався до струмка, й заглибились у густий чагарник, щоб не помітили буйволи, потім вийшли за деревами на галявку і поза широкою скелею зійшли на пагорб, щоб наблизитись до череди згори. Ми спинилися за цією скелею; я, обливаючись потом, заткнув носовичка під капелюха й послав Друпі на розвідку. Невдовзі він повернувся й сказав, що буйволи зникли. Нам не було їх видно згори, отож ми перетнули виярок і схил пагорба, щоб перейняти їх на шляху до води. Наступний схил був випалений, і на його підніжжі стирчав обгорілий чагарник. На попелі видніли сліди буйволів, що вели в густі зарості. Тут хаща була непрохідна та ще й переплетена ліанами. Слідів униз понад струмком не було видно, з чого ми зробили висновок, що буйволи вже на березі струмка, на тому місці, яке ми бачили зі звіриної стежки. Старий сказав, що тут у нас нічого не вийде. Дерева росли так густо, що коли б ми і вигнали буйволів, стріляти однаково було б марно. Бо не можна буде «відрізнити самців від самиць, сказав він. Буде видно тільки суцільну чорну масу. Старий самець сірий, а хороший стадний самець чорний, як і самиця. Тож, вигнавши їх тут, ми тільки зашкодимо справі.

Була вже десята година, й на відкритій місцині ставало жарко, сонце пекло згори, а вітер здіймав довкола хмари попелу. Усе живе забирається в такий час у гущавину. Отож і ми вирішили знайти затінок, де б можна було полежати й почитати в холодку, далі поснідати й так перебути жарку пору дня.

Минувши пожарище, ми зійшли до струмка й спинилися, геть мокрі, під високими тінистими деревами. Подіставали з тюків шкіряні куртки й дощовики, порозстеляли їх на траві під деревами, щоб можна було сидіти, спершись спинами об стовбури. Мама дістала книжки, а М'Кола розпалив невеличке багаття й заходився кип'ятити на чай воду.

Вітер шумів високо в листі. В затінку було прохолодно, та досить було виткнутися на сонце чи виставити руку або ногу, як сонце давалося взнаки. Друпі пішов на розвідку вниз понад струмком; ми лежали й читали, і я чув, як насувається спека, сушить росу, нагріває листя, а сонце прогріває воду струмка.

Мама читала книжку, яка їй не подобалась, — «Іспанське золото» Джорджа А. Бірмінгема. У мене все ще були «Севастопольські оповідання» Толстого, і в тому самому томі я прочитав чудову повість «Козаки». У ній розповідалося про літню спеку, комарів, ліс — такий різний у різні пори року — та річку, що її переходили татари, вчиняючи набіги, одне слово, я знову опинився в тодішній Росії.

Я думав, яка ж реальна для мене Росія часів нашої Громадянської війни, така сама реальна, як будь-яке інше місце, скажімо, Мічіган або прерія на північ від міста та ліси довкола пташиного розплідника Еванса, думав, як ото, завдяки Тургеневу, я сам Жив у Росії, як жив у родині Будденброків або лазив до неї у Ьікно в «Червоному й чорному», а одного ранку, коли ми ввійшли в Париж через міську браму, у нас на очах на Гревській площі кіньми четвертували Сальседа. Все це я бачив сам. І це ж Мене так і не прив'язали до диби, бо я був вишукано чемний з Катом, коли нас з Кокона страчували; я згадував Варфоломіївську ніч, як ми ловили гугенотів, і я потрапив тоді в засідку & її будинку, і як я почував себе, пересвідчившись, що ворота Лувру справді зачинені, або, дивлячись на його тіло під водою, Коли він упав зі щогли, згадував Італію — завжди кращу за будь-яку книжку, як я лежав у каштановому гайку, а восени в туман ходив через місто повз собор до Ospedale Maggiore, стукаючи гвіздками чобіт по бруківці; згадував раптові зливи навесні в горах та армійський дух, як ото присмак мідяка в роті. В спеку поїзд спинився в Дезенцано, поблизу озера Гарда, і оті війська виявилися чеським легіоном, а наступного разу йшов дощ, а ще наступного це було вночі, а ще я проїздив повз те озеро у ваговозі, а потім бачив його, вертаючись звідкись, а ще раз підходив до нього поночі з боку Серміоне. Бо ж ми були там і в книжках, і не в книжках — а там, де бува один, може побувати й буд;ь-хто інший. Земля врешті вивітрюється, і пил летить геть за вітром, люди вмирають, зникаючи безслідно, крім хіба тих, що займаються мистецтвом, але й вонід тепер хочуть кинути свою роботу, бо надто вона самотня, надто важка й не модна. Економіка тисячолітньої давності дивує нас своєю примітивністю, а мистецький витвір живе вічно, тільки ж творити вкрай важко, а тепер до того ж і не модно. Люди не хочуть більше займатися мистецтвом, бо їх вважатимуть не модними, і воші, що повзають по літературі, їх не похвалять. До того ж творити вкрай важко. То як же бути. А ось так. І я читав далі про річку, через яку переправлялися татари, вчиняючи набіги, про п'яного старого мисливця, про дівчину і про те, як по-різному там буває в різні пори року.

Старий читав «Річарда Карвелла». Ми купили все, що тільки могли знайти в Найробі, і вже дочитували книжки.

— Це вже я читав, — сказав Старий. — Хороша книжка.

— Я пам'ятаю зміст. Книжка справді хороша.

— Дуже хороша книжка, тільки шкода, що я читав її раніше.

— А в мене жахлива, — озвалась Мама. — Ти б її не подужав.

— Хочеш почитати цю?

— Ти справжній лицар, — відказала вона. — Ні, я вже дочитаю свою.

— Ну ж бо, бери.

— Я відразу ж віддам її тобі.

— Агов, М’Коло! — гукнув я. — Пива!

— Н'діо, — з притиском відповів він і дістав із ящика, якого один із тубільців увесь час ніс на голові, обплетену соломою пляшку німецького пива, одну з отих шістдесяти чотирьох пляшок, що їх Ден закупив на німецькому торговельному складі. Шийку було обвито срібною фольгою, а на чорно-жовтій етикетці намальовано вершника в обладунку. Пиво було ще холодне після ночі, і коли М'Кола відкрив пляшку, воно повільно полилося в три кухлі, пінисте й густе.

— Ні,— сказав Старий. — Шкідливо для печінки.

— Пийте, нічого не буде.

— Ет, гаразд.

Ми випили, та коли М'Кола відкрив другу пляшку, Старий рішуче відмовився:

— Пийте самі. Вам воно смакує більше. А я піду подрімаю.

— А тобі налити, Мамо?

— Одну крапельку.

— Мені буде більше, — сказав я.

М'Кола тільки всміхався й хитав головою, дивлячись, як ми п’ємо. Я сидів, прихилившись спиною до дерева, дивився, як вітер жене хмари, й пив пиво просто з пляшки. Так воно довше було холодним та й взагалі краще смакувало. За якусь хвилину Старий і Мама вже спали, а я знов узявся за Толстого, став перечитувати «Козаків». Чудова повість!