Філіп. Скажіть сеньйориті, що я ніколи не снідаю.
Петра (біля дверей Дорогі). Він каже, що ніколи не снідає. Але я знаю, що він снідає за трьох.
Д о р о т і. Петро, з ним так важко. Скажіть йому, нехай не впирається й заходить, я чекаю його.
Петра (біля Філіпових дверей). Вона каже, що чекає.
Філіп. Чекає! Яке слово! Яке слово! (Надягає халат і взуває пантофлі). Трохи замалі. Певно, Престонові. А халат нічогенький. Треба спитати в нього, може, продасть. (Збирає і складає газети, відчиняє двері, підходить до дверей Дорогі, стукає і, не чекаючи відповіді, заходить).
Д о р о т і. Увійдіть. Ну, нарешті!
Філіп. Тобі не здається, що ми порушуємо правила пристойності?
Д о р о т і. Філіпе, любий мій дурнику, де ти був?
Філіп. У якійсь незнайомій кімнаті.
Д о р о т і. А як ти потрапив туди?
Філ і п. Хоч убий — не знаю.
Д о р о т і. Невже нічого не пам'ятаєш?
Філіп. Пригадую щось несосвітенне — ніби я викинув когось на вулицю.
Д о р о т і. А знаєш, кого? Престона!
Філіп. Та невже?
Д о р о т і. Атож, саме його!
Філіп. Треба повернути його на місце. Не годиться так кривдити людину.
Д о р о т і. Та ні, Філіпе. Ні. Він пішов назавжди.
Філіп. Назавжди — страшне слово.
Д о р о т і (рішуче). Назавжди і без вороття.
Філіп. Ну, це вже зовсім жахливий вираз. У мене від нього дрижажаки починаються.
Д о р о т і. Як це — дрижажаки, любий?
Ф і Л і п. Це дрижаки, але такі, що аж-аж-аж. Як ото бувають, коли щось верзеться. Щось таке зелене. З ріжками. Ти його струсив з одного плеча, а воно вже сидить на другому.
Д о р о т і. З тобою таке буває?
Філіп. Ще б пак. Зі мною що хоч буває. Найстрашніше — це сорок морських піхотинців. Коли сорок морських піхотийців починають раптом один за одним заходити до кімнати.
Д о р о т іі Філіпе, сідай отут.
Філіп обережно сідає на край ліжка.
Філіпе, я хочу взяти з тебе слово. Мені не подобається, що ти так багато п'єш, і живеш без мети, і не робиш нічого справжнього. Пообіцяй, що ти покінчиш із цим життям мадрідського гульвіси, добре?
Філіп. Мадрідського гульвіси?
Д о р о т і. Так. І з кафе Чікоте. І з баром «Майямі». І з посольствами, і з Міпівіегіо, і з отими вечірками у Вернона Роджерса, і з тією жахливою Анітою. Хоча найгірше тут, по-моєму, — посольства. Пообіцяй, що ти більше не будеш, Філіпе!
Філіп. А що ж мені лишається робити?
Д о р о т і. Господи, та все, що завгодно. Роби що-небудь серйозне і пристойне. Що-небудь сміливе, розумне й гарне. Бо якщо ти й далі будеш вештатися по барах і водитися з отими жахливими людьми, знаєш, чим це скінчиться? Тебе застрелять. Як ото кілька днів тому застрелили одного в Чікоте. То було так страшно.
Філіп. Когось із наших знайомих?
Д о р о т і. Ні. Просто якийсь бідолашний п'яничка, що бризкав на всіх з пульверизатора. Він не задирався, а робив це просто так, для жарту. А хтось розлютився й застрелив його. Я сама все бачила, і в цьому було щось таке моторошне. Раптом хтось вистрелив у нього, і він лежав на спині, і обличчя в нього зробилося сіре-сіре, а ще ж за хвилину до того він був такий веселий. Потім нас дві години не випускали звідти, й поліцейські нюхали в усіх пістолети, й випивку відразу ж перестали подавати. А він лежав неприкритий, і нам довелося підходити з документами до поліцейського, що влаштувався за столиком якраз над трупом, і все те було страшенно тяжко, Філіпе. Шкарпетки в нього були такі брудні, а черевики стоптані до дірок, і він був у самій тільки сорочці на голому тілі.
Філіп. Бідолаха. Знаєш, там тепер подають не вино, а справжню отруту. Зовсім забиває памороки.
Д о р о т і. Але ж, Філіпе, чоЬгу ти маєш бути таким? Навіщо тобі вештатися там, де тебе можуть застрелити? Ти ж можеш зайнятися політикою чи військовою справою, взагалі чимось, гідним себе.
Філіп. Не спокушай мене. Не воруши мого честолюбства. (Пауза). Не малюй мені райдужних перспектив.
Дороті. А що то за вихватка з плювальницею в Чікоте? Ти просто наривався на скандал. Усі кажуть, що ти просто наривався.
Філіп. На скандал? І з ким же?
Дороті. Не знаю. Та й чи не однаково? Не треба тобі скандалити взагалі ні з ким.
Філіп. Атож. Твоя правда. Певно, й так не довго вже чекати кулі.
Дороті. Любий, нащо ж так песимістично — та ще й на початку нашого спільного життя.
Філіп. Нашого чого?
Дороті. Нашого спільного життя. Філіпе, невже тобі не хотілося б оселитися в якому-небудь затишному містечку, як от Сен-Тропез, — цебто такому, як колишній Сен-Тропез, — і жити там мирно й щасливо, і ходити на прогулянки, і плавати, і мати дітей, і радіти життю, і таке інше? Ні, я серйозно. Невже тобі не хочеться, щоб усе це скінчилося? Оця війна, оця революція?
Філіп. І щоб до сніданку нам подавали «Контінентал дейлі мейл»? І булочки, і свіжий суничний джем?
Дороті. Ні, любий, нам подаватимуть яєчню з шинкою, і можеш, коли схочеш, замовляти «Морнінг пост». І всі казатимуть нам «мосьє» і «мадам».
Філіп. «Морнінг пост» оце щойно перестала виходити.
Дороті. Ах, Філіпе, з тобою так тяжко. Ну, хіба ми не можемо жити щасливо? Невже ти не хочеш мати дітей? Вони гратимуться в Люксембурзькому саду, й ганятимуть обруч, і пускатимуть кораблики.
Філіп. І ти будеш показувати їм карту. Ні, навіть не карту, а глобус. «Дивіться, діти»; хлопчика ми назвемо Дерек — гіршого імені я не знаю. Ти скажеш: «Дивися, Дереку, це річка Вампу. А тепер стеж за моїм пальцем, і я тобі покажу, де наш татусь». А Дерек скаже: «Добре, матусю. А я коли-небудь бачив татуся?»
Дороті. Ні, ні, буде зовсім не так. Ми оселимося в якомусь райському куточку, й ти писатимеш.
Філіп. Що?
Дороті. Що тобі заманеться. Романи й статті, а може, і книжку про цю війну.
Філіп. Гарненька ж то буде книжечка. Надто як видати її з ілюстраціями.
Дороті. Або ти міг би підучитись і написати книжку про політику. Я чула, що на книжки про політику завжди величезний попит.
Філіп (смикаючи шнур дзвоника). Не сумніваюсь.
Дороті. Ти міг би підучитись і написати книжку про діалектику. Нові книжки про діалектику ніколи не залежуються.
Філіп. Та невже?
Дороті. Але, Філіпе, любий, передусім ти мусиш уже тепер узятися за розум і відмовитися від цього безглуздого, розгульного життя.
Філіп. Я про це десь читав, але зіткнувся вперше. Скажи, це таки правда, що американка, вподобавши собі чоловіка, насамперед змушує його від чогось відмовитися? Скажімо, від чарки, чи від звички палити віргінські сигарети, чи носити гетри, чи полювати, чи від бозна ще чого?
Дороті. Ні, Філіпе. Просто ти становиш дуже складну проблему для будь-якої жінки.
Філіп. Сподіваюсь.
Дороті. І я зовсім не хочу, щоб ти щось кидав. Навпаки, я хочу, щоб ти до чогось узявся.
Філіп. Гаразд. (Цілує її). Візьмусь. Ну, а тепер снідай. Я піду до себе: мені треба декому подзвонити.
Дороті. Не йди, Філіпе.
Філіп. Я зразу ж повернуся, люба. І буду страшенно поважним.
Дороті. Ти знаєш, що ти сказав?
Філіп. Авжеж.
Дороті (дуже радісно). Ти сказав — люба.
Філіп. Я знав, що це слово причепливе, але не здогадувався, що воно ще й заразливе. Вибач, дорога.
Дороті. Дорога — теж непогане слово.
Філіп. То до побачення, — мм — кохана.
Дороті. Кохана, — ох ти, любий.
Філіп. До побачення, товаришко.
Дороті. Товаришко? А раніше казав — люба.
Філіп. Товариш — гарне слово. Певно, його не можна кидати на вітер. Забираю його назад.
Дороті (захоплено). Ой Філіпе! Ти вже починаєш розвиватися політично!
Філіп. Не доведи боже, чи дияволе, чи хто там є,— не доведи!
Дороті. Не блюзнірствуй. Це приносить нещастя.
Філіп (квапливо й досить похмуро). До побачення, люба-дорога-кохана.
Дороті. А де «товаришка»? Ти не назвав мене товаришкою.
Філіп (виходячи). Так. Розумієш, я починаю розвиватися політично. (Заходить до сусідньої кімнати).