– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – і собі заголосив стариган. – Та це пан Кміциц!!!

Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.

– Га! Такі з вас сини! – зронив, усміхаючись, пан Анджей. – То ви з ґарлачa мене вітаєте?

Тут дідуган схопився і став репетувати:

– А щоб вас усіх! Аби вам добре було!

Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

– На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

– Та це батько і стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!

– Це я, власною персоною! – засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.

– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловік звернувся до синів:

– Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!

– Дайте, батьку, ключа від колодки! – сказав один із синів.

Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.

– Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам вип’єш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!

– То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич? – здивувався пан Кміциц.

– А як інакше можна щось втримати з такими шалапутами! – відповів старий, вказуючи на синів. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пні відвалювати. Так ви слухаєте того, котрий вас сплодив?

Молоді рвонули жваво за хату, до купи навалених пнів.

– Як і раніше, бачу, ви з синами в незгоді? – спитав пан Анджей.

– А хто б із ними був у згоді. Битися вміють, здобич брати вміють, але як доведеться з батьком ділитися, то з горла їм мушу свою частку видирати. Така мені втіха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милість в оселю, бо тут холод кусає. Боже милосердний! Такий гість, такий гість! Tа ми під орудою вашої милості більше здобичі взяли, ніж упродовж цього цілого року. Лихо тепер! Біднота! Кепські часи і щораз гірші, та й старість не в радість!.. Прошу до хати, на низькі пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милість сподівався…

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарікаючи, кидав швидкі та неспокійні погляди навсібіч. Це був кістлявий і величавий стариган, із обличчям, вічно скривленим і марудним. Він був косоокий, як і двоє його синів, кущуваті брови і такі ж вуса, під якими стирчала безмірно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж під ніс, як у людей, котрі не мають зубів. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зі жвавістю його постаті, що зраджувала незвичайну силу та бадьорість. Рухи дідуган мав швидкі, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертів, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так і речі. Для пана Кміцицa з кожною миттю ставав усе запобігливішим, у міру того, як відгукувалися в ньому покірність давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язаність.

Пан Кміциц знав Кемличів добре, тому що батько і два сини служили в його хоругві ще в ті часи, коли в Білій Русі він на власну руку вів війну з Хованським. Це були мужні воїни й не менш жорстокі, ніж відважні. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загоні пана Анджея, але незабаром відмовився від цієї честі, бо йому це перешкоджало здобич брати. Між гультяями та гульвісами, з котрих складалася партія пана Кміцица, котрі вдень пропивали і витрачали те, що вночі здобували кров’ю у ворога, Кемличi відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.

У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.

Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:

– Пане Кемлич! А де мої коні?

– О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод – більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.

– Може й таке трапитися, – погодився пан Кміциц.

Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.

– Льох відвалили, – повідомив Дам’ян.

– Гаразд, – втішився старий Кемлич, – піду принесу меду.

Тут він багатозначно глянув на синів.

– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.

Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:

– Що ви тепер робите?

– Коні беремо! – сказали хором близнюки.

– У кого?

– У кого доведеться.

– А найбільше?

– В Золотаренка.

– Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?

– Батько в Пруссії продає.

– А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?

– Бачили.

– На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?

– Били.

– Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

– Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?