На таку ополонку в Ґрефа йшло добрих хвилин сорок п'ять. Тільки не питайте в мене, звідки я про це знаю. Оскар знав тоді майже про все. Тим-то я й знав, скільки часу в Ґрефа йшло на ту ополонку. Він пітнів, і його піт солоними краплинами скапував із високого крутого чола в сніг. Ґреф робив усе дуже майстерно, ретельно вів глибоку округлу намітку, замикав коло, а тоді без рукавиць, голіруч діставав круглу крижину — сантиметрів двадцять завтовшки — з неозорої мерзлої площини, що сягала, як можна було здогадуватись, до Гели чи й до самої Швеції. В ополонці стояла правічна, сіра вода, змішана з крижаним місивом. Над нею ледь помітно здіймалася пара, хоч це було аж ніяк не гаряче джерело. Ополонка приваблювала рибу. Тобто це так кажуть, що ополонки приваблюють рибу. Ґреф міг би вивудити тут навіть міногу чи й десятикілограмову тріску. Але він не вудив риби, навпаки, він почав роздягатись — і роздягатись догола, бо коли вже Ґреф роздягався, то роздягався догола.
Одначе Оскар не хоче, щоб поза шкірою у вас пройшов мороз. Одне слово: всі три зимові місяці городник Ґреф двічі на тиждень брав холодну купіль у Балтійському морі. Щосереди він купався сам, ще вдосвіта. О шостій виїздив з дому, о пів на сьому був уже тут, до чверть на восьму вирубував ополонку, швидкими, розгонистими рухами зривав із себе одяг, стрибав у воду, розтершись перед тим снігом, в ополонці кричав, а часом я навіть чув, як він співав: «Уночі дикі гуси лопочуть крильми…» або «Нам шторми до душі…» — співав, і купавсь, і кричав хвилини дві-три, не більше, а тоді одним стрибком, розрахованим до сантиметра, опинявся на снігу: червона, мов рак, і вся в клубах пари плоть ганяла навколо ополонки, не перестаючи кричати й помалу остигаючи, й нарешті знову влазила в одяг і вилазила на велосипед. Незадовго до восьмої городник Ґреф був уже знов на Лабесвеґ і хвилина в хвилину відчиняв свою крамницю.
Другу купіль Ґреф брав по неділях у супроводі цілого гурту хлопчаків. Оскар не стверджує, що бачив усе сам, та він, зрештою, нічого й не бачив. Це вже потім розповідали люди. Музикант Майн знав про городника чималенько всіляких історій і трубив їх на весь квартал. І одна з його трубних історій розповідала: цілісіньку зиму, навіть у люті морози, Ґреф щонеділі купався в супроводі гурту хлопчаків. Щоправда, навіть Майн не стверджував, буцімто городник змушував хлопців голяка, як сам, стрибати в ополонку. Йому, мовляв, було досить і того, що вони, напівголяка чи майже голяка, сухорляві й жилаві, гарцювали на снігу, розтираючи один одного снігом. Атож, і Ґрефа так тішили ті хлопчаки на снігу, що він до чи після купання частенько пускався з ними казитись і сам, допомагав розтирати того чи того, а то й дозволяв усій ватазі розтирати себе. Музикант Майн, дарма що туман, нібито сам бачив з набережної в Глеткау, як голий-голісінький — просто жах! — Ґреф зі співом і криком підхопив двох своїх голих вихованців, підняв і та трійця — голяк з двома голяками в руках — жирувала на товстій кризі Балтійського моря.
Напрошується думка, що Трефів батько не був рибалка, хоч і в Брьозені, і в Нойфарвасері мешкало багато рибалок з таким прізвищем. Але наш Ґреф, городник, був родом із Тіґенгофа, хоч Ліна Ґреф, уроджена Барч, зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася в Праусті. Той допомагав там одному молодому, але промітному вікарію опікати товариство друзів-католиків, а Ліна через того ж таки вікарія щосуботи вчащала до парафіяльного будинку. Якщо судити зі знімка, що його, здається, сама Ґрефиха мені й подарувала, — він ще й досі приліплений у моєму фотоальбомі, — двадцятирічна Ліна була міцненька, нівроку, кругленька, весела, добродушна, легковажна й дурненька. Батько її тримав чималий сад у Санкт-Альбрехті. У двадцять два рочки, геть недосвідченою дівчинкою, як Ліна не раз розповідала згодом, вона на пораду вікарія вискочила заміж за Ґрефа й на батькові гроші відкрила в Ланґфурі городницьку крамницю. Чимало свого товару, приміром, майже всю садовину, вони задешево діставали з батькового саду, отож торгівля в них пішла непогано, по суті, сама собою, і багато напсувати тут Ґреф не міг.
Авжеж, і якби городник не захоплювався так по-дитячому всілякими саморобками, то цю крамницю в передмісті, так вигідно розташовану — дітей довкола кишма кишить, і жодних тобі конкурентів по сусідству, — не важко було б обернути на золоте дно. Одначе, коли з пробірної палати разів три-чотири навідався ревізор і почав перевіряти ваги, конфісковувати гирі, опечатувати ваги й накладати на Ґрефа штрафи — спершу менші, а далі щораз більші, — частина постійних покупців од нього пішли, й городину вони тепер купували на базарі, що збирався один раз на тиждень. Люди казали: це правда, овочі й фрукти у Ґрефа завше першого ґатунку й навіть недорогі, але щось там у нього, либонь, не так, бо знов он приїздили представники з пробірної палати.
Хоча сам я голову даю на відріз: обдурювати Ґреф нікого й не думав. Ба більше, адже великі картопляні ваги, після того, як Ґреф у них щось там удосконалив, почали обважувати його самого. Так, незадовго до початку війни він умонтував у ті ваги годинника з боєм, який залежно від того, скільки на них клали картоплі, видзвонював ту чи ту мелодію. Хто купував десять кілограмів, діставав, сказати б, на похід «На ясних берегах Заалє», двадцять п'ять кілограмів картоплі викликали «Честь бережи і вірність», а півцентнера картоплі, придбаної на зиму, видобував з курантів наївно-чарівливу мелодією «Крихітка Енхен із Тарау».
І хоч я й усвідомлював, що такі музичні жартики пробірній палаті можуть бути не до шмиги, Оскар до городникових химер ставився з розумінням. Ліна Ґреф також поблажливо дивилася на ці чоловікові дивацтва, позаяк, атож, саме позаяк їхній шлюб на тому й тримався, що кожне з них поблажливо сприймало всі дивацтва другого. Отож можна сказати, що сімейне життя в Ґрефів склалося вдало. Городник дружину не бив, з чужими жінками ніколи її не зраджував, не був ні п'яниця, ні гуляка, скоріше навпаки, це був веселий, пристойно вбраний пан, і за товариську й чуйну вдачу його любила не лише молодь, а й та частина покупців, яка на додачу до картоплі діставала в крамниці ще й музику.
Тим-то Ґреф спокійно, поблажливо спостерігав, як його Ліна з року в рік обертається на брудну нечупару, від якої йшов чимдалі огидніший запах. Я бачив, як він усміхається, коли люди, котрі бажали йому добра, ту нечупару відверто називали нечупарою. Іноді я чув, як Ґреф, хукаючи на свої доглянуті, попри картоплю, руки й потираючи їх, казав Мацератові, який духу не міг терпіти тієї Ґрефихи:
— Ну звісно, Альфреде, твоя правда. Вона трохи нехарапутна, моя добра Ліна. Та хіба ми з тобою такі вже святі?
А коли Мацерат і далі не міг утамуватися, Ґреф рішуче, хоч і по-дружньому, уривав дискусію:
— Далебі, де в чому ти маєш рацію. Але серце в неї добре. Хто-хто, а я свою Ліну знаю.
Можливо, він її й справді знав. Зате вона його навряд чи знала. Так само, як і сусіди та покупці, вона не вбачала у взаєминах Ґрефа з хлопчиками та підлітками, які досить частенько забігали до нього, нічого, крім звичайного захоплення молоді старшим товаришем і наставником, який хоч і не мав спеціальної підготовки, проте до виховання юні ставився із запалом.
А ось у мене Ґреф не викликав ні захвату, ні бажання стати в нього вихованцем. До того ж Оскар був не в його стилі. Звісно, якби я надумав був рости далі, то, може, й став би в його стилі, адже мій син Курт, якому тепер майже тринадцять, з його кістлявою й довгов'язою статурою — це просто втілення Трефового стилю, хоча вдався він загалом у Марію, від мене успадкував дуже мало, а від Мацерата — й узагалі нічого.
Коли Марія Тручинська й Альфред Мацерат брали шлюб, свідками в них були Ґреф і Фріц Тручинський, що саме приїхав додому у відпустку. А позаяк Марія, як і її чоловік, були протестанти, то вся церемонія обмежилася реєстрацією в магістраті. Було це в середині грудня. Мацерат у партійній формі промовив своє «так». Марія була при надії вже на третьому місяці.
