Потім Вітляр трохи нахилився вперед, різко перекинувся від одного пафосу до іншого і, вдаючи примирення, хитро додав:
— Америка! Радій, Оскаре! Ти маєш мету й завдання. Тебе тут виправдають і випустять на волю. То куди ж, як не до Америки, де можна віднайти все, навіть свого зниклого без вісти дідуся!
Ця Вітлярова відповідь, хоч яка глумлива, ба навіть глибоко образлива, сповнила мене більшою впевненістю, ніж бурчання мого товариша Клепа, що навряд чи й бачив різницю між життям і смертю, чи слова санітара Бруно, який дідову смерть назвав гарною тільки через те, що невдовзі після неї зійшов зі стапелів і розітнув хвилі корабель Його Величности «Колумб». Тож я складаю хвалу все ж таки вітлярівській Америці, яка консервує дідів, накресленій меті, взірцеві, на який я зможу рівнятися, коли, ситий Європою, схочу випустити з рук барабана й перо.
— Пиши далі, Оскаре! Роби це задля свого притьма багатого, але стомленого діда Коляйчека, що торгує в Сполучених Штатах, у Буффало, деревиною і бавиться в надрах свого хмарочоса сірниками!
Коли Клеп із Вітляром нарешті попрощалися й пішли, Бруно добряче провітрив палату й прогнав із неї докучливий запах моїх товаришів. Потому я знов узяв свій барабан, але вибивав на ньому вже не колоддя плотів, які ховали під собою смерть, а той швидкий, стрибучий ритм, якому від серпня чотирнадцятого року мали підкорятися всі люди. Тож і мій текст аж до тієї години, коли я з'явився на світ, хоч-не-хоч лише в загальних рисах накреслюватиме шлях тієї жалобної процесії, що її лишив у Європі мій дід.
Коли Коляйчек зник під плотом, мою бабцю з її дочкою Аґнес, Вінцента Бронського і його сімнадцятирічного сина Яна, що разом з рештою рідні плотарів прийшли на причал тартака, пойняла тривога. Трохи збоку стояв Греґор Коляйчек, Йозефів старший брат, якого викликали до міста на допити. Той Ґреґор щоразу мав для поліції готову відповідь:
— Я ж бо свого брата майже не знаю. Загалом знаю лише, що зветься він Йозефом, а востаннє я бачив його тоді, коли йому було, може, років десять чи, скажімо, дванадцять. Він чистив мені черевики, а коли нам з матір'ю кортіло випити пивця, Йозеф бігав до крамниці.
З'ясувалося, що моя прабабця й справді полюбляла пиво, одначе поліції відповідь Греґора Коляйчека помогла, як мертвому припарки. Зате бабці Ані саме існування старшого Коляйчека, навпаки, виявилося на руку. Греґор, хто багато років прожив у Штетіні, Берліні, а насамкінець у Шнайдемюлі, лишився тепер у Данцигу, знайшов роботу на порохівні у фортеці «Кролик» і за рік, коли всі ускладнення, як, приміром, історію з одруженням із фальшивим Бранкою, було з'ясовано, залагоджено й передано до архіву, побрався з моєю бабцею, що не хотіла розлучатися з Коляйчеками і повік чи принаймні так швидко не вийшла б за Ґреґора, якби він не був Коляйчек.
Робота на порохівні врятувала Греґора від строкатого, а відразу потому й від сірого польового мундира. Вони жили втрьох у тому самому півторакімнатному помешканні, яке багато років слугувало притулком палієві. Одначе невдовзі виявилося, що Коляйчек Коляйчекові — різниця, бо не минуло й року після того, як бабця вдруге вийшла заміж, а їй уже довелося винайняти порожню крамницю у підвалі прибуткового будинку в Тройлі й торгувати всіляким дріб'язком — від шпильок до капусти, одне слово, трохи підробляти, бо Ґреґор хоч і заробляв на порохівні купу грошей, проте все пропивав, а додому майже нічого не приносив. Коли Ґреґор — він удався, либонь, у мою прабабцю — був п'яниця, то дід Йозеф любив перехилити чарчину шнапсу лише коли-не-коли. Ґреґор пив не через гнітючий настрій, ні. Навіть коли вигляд він мав, здавалося б, веселий, що траплялося з ним не часто, позаяк цей чоловік був схильний до меланхолії, то пив він не задля того, щоб розвеселитися ще дужче. Він пив через те, що в усьому любив доходити до суті, зокрема й до суті спиртного. Ніхто не бачив, щоб Ґреґор Коляйчек, поки він був живий, лишив на столі недопиту чарку ялівцівки.
Моя матуся, тоді повненька п’ятнадцятирічна дівчинка, теж не справляла посиденьок, а допомагала в крамниці, наліплювала продовольчі талони, щосуботи розносила товар і писала листи-нагадування боржникам — хоч і не вельми зграбні, а проте позначені її багатою уявою. Шкода, що в мене не зберігся жоден із тих її листів. Непогано було б у цьому місці процитувати кілька напівдитячих-напівдівочих криків душі з послань напівсироти, бо повноцінним вітчимом Ґреґор Коляйчек так і не став. Ба більше, моя бабця з дочкою ледве встигали ховати від меланхолійних коляйчеківських поглядів завжди спраглого порохняра свою касу, що складалася з двох перекинутих одна на одну бляшаних мисочок і була наповнена здебільшого міддю й дуже рідко — сріблом. Аж коли в сімнадцятому Ґреґор Коляйчек помер від грипу, доходи від їхньої крамниці з мотлохом трохи зросли, хоч і не надто, бо чим було торгувати в сімнадцятому році?
У комірчині півторакімнатного помешкання, яка після смерти порохняра стояла порожня, бо матуся зі страху перед пекельними муками не схотіла туди перебиратись, поселився Ян Бронський, на той час десь так двадцятирічний її кузен; він покинув і Бісау, й свого батька Вінцента і, маючи пристойне свідоцтво про закінчення неповної середньої школи в Картгаузі й пройшовши курс навчання на пошті в окружному містечку, надумав розпочати кар'єру середнього адміністративного службовця на головному поштамті Данциг-І. До тітчиного помешкання Ян, окрім валізи, привіз і чималу колекцію поштових марок. Марки він збирав ще з ранньої юности, тож його ставлення до пошти було не лише службове, а й суто особисте, завжди дуже дбайливе. Той худорлявий молодик, що ходив, трохи згорбившись, мав овальне, привабливе, можливо, ледь солодкаве обличчя й досить сині очі для того, щоб моя матуся, тоді вже сімнадцятирічна дівчина, в нього закохалася. Яна вже тричі викликали на медичну військову комісію, але щоразу відсилали додому через його нікудишнє здоров'я, а за тих часів, коли все бодай трохи струнке мусило вирушати під Верден, щоб на французькій землі навіки перейти в горизонтальне положення, — це досить промовисто свідчило про конституцію Яна Бронського. Їхній роман мав би початися, власне, ще тоді, коли вони вдвох гортали альбоми з поштовими марками, коли, схиливши голівку до голівки, розглядали зубчасті краї особливо цінних екземплярів. Але він почався чи, краще сказати, його прорвало аж тоді, коли Яна покликали на медичну комісію вчетверте. До окружного військового комісаріату з ним поїхала й моя матуся — адже їй однаково треба було до міста — й лишилася чекати на нього біля вартової будки, яку охороняв ополченець; напередодні вони з Яном дійшли згоди, що цього разу він таки має поїхати до Франції, щоб заразом і полікувати своє хирляве огруддя цілющим, багатим на залізо й свинець повітрям тієї країни. Певно, матуся не раз перелічувала ґудзики на мундирі в ополченця, і результат був щоразу інакший. Мені здається, кількість ґудзиків на всіх мундирах розрахована так, що на той ґудзик, котрого полічать останнім, завжди випадає Верден, або одна з численних вершин Вогезів, або якась річечка — Сома чи Марна.
Коли менше ніж за годину той хлопчина після четвертого медичного огляду вискочив із порталу окружного військового комісаріату, збіг, спотикаючись, сходами вниз і, кинувшись на шию Аґнес, моїй матусі, прошепотів таку модну тоді приказку: «До лісу, до гаю — ще рік погуляю!», матуся вперше обняла Яна Бронського, і я не певен, чи була вона коли-небудь потім, обіймаючи його, така щаслива.
Подробиць того юного кохання воєнних років я не знаю. Ян продав частину своєї колекції поштових марок, щоб мати змогу задовольняти забаганки матусі, — вона ж бо дуже жваво сприймала все гарне, модне й дороге; крім того, він тоді нібито писав щоденника, який згодом, на жаль, десь пропав. Бабця, схоже, на взаємини цих двох молодих людей — не важко здогадатися, що ті взаємини виходили за межі суто родинних зв'язків — дивилася крізь пальці, адже Ян Бронський так само жив, трохи ще й по війні, у тісному помешканні в Тройлі. Вибрався він звідти аж тоді, коли вже не можна було заплющувати очей на те, що є такий собі пан Мацерат, і це довелося навіть визнати. З тим добродієм матуся зазнайомилася нібито влітку вісімнадцятого, коли служила помічницею сетрижалібниці в Зільбергамерському шпиталі під Олівою. Альфред Мацерат, родом із Райнської области, лежав там із наскрізь простреленим стегном і дуже скоро, маючи веселу райнську вдачу, став улюбленцем усіх сестержалібниць. Не була винятком і сестра Аґнес. Трохи одужавши, він шкутильгав коридором попідручки з тою чи тою санітаркою на кухню й допомагав там сестрі Аґнес, тому що сестринський підкапок так пасував до її округлого личка, до того ж сам він був запеклий кухар і вмів виливати свої почуття в усіляких супах.
