Після кожного такого смертельного випадку криміналісти з комісії, що розслідувала вбивства, заявляли про трагічне самогубство, проте в місті, ба навіть на сторінках газет, зринали твердження про те, нібито до цього «доклала рук Зелена дівка». На Ніобу падали серйозні підозри в тому, що це вона спроваджувала на той світ чоловіків і хлопців. Розгоралися дебати, газети, щоб люди мали змогу вільно обмінюватися думками, відводили темі «Ніоба» окремі колонки; писалося там про фатальні історії. Міська влада заявляла, що все це — пережитки минулого й забобони: ніхто, мовляв, і не подумає вживати якихось необачних, нерозважливих заходів, поки не буде доказів, що тут діється справді щось загадкове.
Отож та зелена дровиняка й далі лишалася оздобою Музею морського судноплавства, позаяк і Краєзнавчий музей в Оліві, й Міський музей на Фляйшергасе, й Будинок-музей бюргерських зібрань, присвячених пам'яти короля Артура, відмовилися дати притулок цій ласій на чоловіків німфоманці.
У музеї бракувало доглядачів. Стерегти дерев'яну діву відмовлялися не лише доглядачі. Навіть відвідувачі й ті оминали залу з цією бурштиноокою. Тривалий час за ренесансними вікнами, що надавали скульптурі з такими пропорційними формами сприятливе бічне освітлення, панувала тиша. Зеленавка збирала на собі пил. Прибиральниці сюди вже й не зазирали. Фотографи, колись такі надокучливі — один із них невдовзі після того, як клацнув галіонну фігуру, помер хоч і природною, та, з огляду на той знімок, усе ж таки підозрілою смертю, — отож фотографи вже не робили з лампою-спалахом світлин того смертоносного творіння й не надавали їх газетам Вільного міста, Польщі, Німецького райху, а то й Франції; ба більше, вони познищували в своїх архівах усі портрети Ніоби й надалі знімали тільки приїзди і від'їзди всіляких президентів, глав держав та королів на вигнанні й жили очікуванням запланованих заходів — виставок свійської птиці, партійних з'їздів у райху, автомобільних перегонів та весняних повеней.
Так воно й було, поки Герберт Тручинський, який не бажав уже кельнерувати й нізащо в світі не хотів іти в митники, у мишачо-сірій уніформі музейного доглядача сів на шкіряний стілець під дверема до тієї зали, що її люди називали «Зеленавчиною світличкою».
Уже першого робочого дня я провів Герберта до трамвайної зупинки на Макс-Гальбе-плац. Я дуже за нього тривожився.
— Вертай додому, Оскарчику. Я не можу взяти тебе з собою.
Але я з барабаном і паличками так настирливо стовбичив перед очима свого старшого товариша, що він зрештою сказав:
— Ну, тоді дійдеш зі мною до Високої брами. Але потім поїдеш додому, і гляди мені, не пустуй!
Проте біля Високої брами сідати на п'ятий трамвай я не схотів, і Герберт узяв мене ще до вулиці Святого Духа. Біля музею, уже на сходах перед терасою, він спробував скараскатися мене ще раз і нарешті, зітхнувши, купив мені в касі дитячого квитка. Щоправда, я мав уже чотирнадцять, і мені належало купувати дорослого квитка, але яке їм було до цього діло!
День ми провели спокійно, по-дружньому. Відвідувачів катма, контролювати нікого. Час від часу я з півгодинки барабанив, час від часу Герберт на годинку засинав. Ніоба зирила перед себе бурштиновими очицями й випинала свої перса до мети, яка нашою метою аж ніяк не була. Ми про ту дровиняку, по суті, й не думали.
— Вона взагалі не в моєму стилі, — відмахнувся Герберт. — Ти тільки поглянь на оті складки жиру, на оте подвійне підборіддя! — Він схилив голову набік і критикував Зеленавку далі. — Ну, а тіло? Це ж двостулкова шафа, а не тіло! А Герберт любить жіночок тендітних — щоб та курвочка була, мов лялечка!
Я слухав, як Герберт велемовно розводиться про свій тип жінок, спостерігав, як він величезними, мов лопата, руками виліплює образ граційної особи жіночої статі, що довго ще лишався, та, власне, лишається й досі, навіть схований під халатиком сестри-жалібниці, моїм жіночим ідеалом.
Уже на третій день нашої роботи в музеї ми зважилися відійти від стільця під дверима. Вдаючи, ніби надумали прибирати, — а зала й справді мала жахливий вигляд, — змітаючи дорогою з дубових панелей пил, павутиння й косариків, ми з Гербертом у буквальному розумінні слова прокладали собі шлях до «Зеленавчиної світлички» й нарешті підступили до освітленої зеленої жінки з дерева, від якої падала тінь. Не можна сказати, що ми були до Ніоби геть байдужі. Надто вже демонстративно несла вона свою вроду — хоч і пишну, а проте, поза всяким сумнівом, не позбавлену форм. Але ми з Гербертом милувалися нею не очима тих, хто прагне володіти. Ні, ми хотіли окинути її поглядом тверезих знавців, що люблять усе добре зважити. Герберт і я, два цілком спокійні, перейняті холодним захватом естети, вимірювали за правилом великого пальця жіночі пропорції, взявши за класичну основу восьмикрат збільшену висоту голови. Усі поздовжні розміри в Ніоби цим вимогам відповідали, крім, хіба що, трохи закоротких стегон, а ось щодо поперечних розмірів — клуби, плечі, огруддя, — то вона відповідала радше канонам голландським, аніж грецьким.
Герберт опустив великого пальця й сказав:
— Як на мій смак, то в ліжку вона була б аж надто гаряча. О, в Орі й Фарвасері Герберт з такими наборюкався! Ні, аж стільки мені від жінки не треба. — Герберт був калач тертий. — А ось якби вона була лише трішечки в тілі — така собі билиночка, коли аж страх бере, щоб її не переламати в талії, — о, тоді Герберт з дорогою душею.
Звісно, якби дійшло до діла, то ми з Гербертом не мали б нічого проти й Ніоби, й того, щоб з такою поборюкатися. Герберт добре знав, що бажана чи небажана йому пасивність або активність голих чи напівголих жінок — це риси, не конче притаманні, скажімо, струнким і граційним, так само як і не конче позбавлені цих рис повні чи навіть гладкі; трапляються такі собі тихенькі з вигляду дівчата, які секунди не полежать спокійно, і гладенні бабери, в яких, мов ото вода в затоні, ніщо й не ворухнеться. Ми з Гербертом зумисне все спрощували, зводили до одного знаменника й ображали Ніобу — свідомо й щораз непростиміше. Так, наприклад, Герберт підняв мене на руки, і я барабанив обома паличками на персах у тої бабенції доти, доки з її численних, але порожніх ходів — завдяки обприскуванню з них пощастило викурити шашеля — посипалися кумедні хмарки деревного борошна. Поки я барабанив, ми обидва не зводили погляду зі шматочків бурштину, що правили їй за очі. Ніщо не змигнуло, не кліпнуло, не пустило сльозу. Ніщо загрозливо не примружилося, не заскалилось до сповнених ненавистю щілинок. Обоє шліфованих, радше жовтуватих, ніж червонуватих, вкраплень цілковито, хоча через свою опуклість і спотворено, віддзеркалювали все, що було в залі, й навіть частину осяяних сонцем вікон. Бурштин оманливий, хто ж цього не знає! Ми також знали, яка підступна буває ця смола, піднесена до рівня коштовности. І все ж уперто й нерозважливо, як це вміють робити тільки чоловіки, й далі поділяючи все жіноче на активне й пасивне, ми витлумачували очевидну байдужість Ніоби на свою користь. Ми почувалися впевнено. Герберт, уїдливо схлипуючи, забив їй у коліно цвяха. Кожен його удар болем віддавався в моєму коліні, а вона й бровою не повела. Ми казилися перед тією пишно-зеленою дровинякою як могли. Герберт накинув на себе шинелю англійського адмірала, озброївся далекоглядною трубою, а на довершення ще й нацупив адміральського кашкета. А я вдягнув червону камізельку, надів довгу чоловічу перуку й став адміральським пажем. Ми грали в Трафальгар, обстрілювали Копенгаген, розганяли Наполеонову флотилію під Абукіром, огинали на вітрильнику той чи той мис, ставали в пози історичні, потім знов у сучасні — і все це на очах у тієї галіонної фігури з формами голландської відьми, що, як нам здавалося, все схвалювала або просто нічого не помічала.
Тепер я вже знаю, що бачити вміє все, і ніщо не лишається непобаченим, і навіть у шпалер пам'ять краща, ніж у людей. І це — аж ніяк не милостивий Господь, який усе бачить! Досить звичайнісінької табуретки на кухні, пліука в шафі, попільниці з недокурками чи дерев'яного зображення жінки на ім’я Ніоба — і ось уже будь-якому вчинку є свідок, і цей свідок нічого не забуває.
