Одне слово, малу Аґнес так і тягло десь сховатися, щоб у схованці відчути себе в такій самій безпеці, в якій Йозеф колись відчув себе під чотирма спідницями, хоч і знаходила там іншу втіху, ніж він знайшов в Ани. Палій Коляйчек був тертий калач і зрозумів доччин потяг до захистку. Тим-то, коли на схожому на балкон виступі в їхньому півторикімнатному помешканні він лаштував кролятник, то змайстрував там і будку — якраз на зріст Аґнес. У тій коробці й сиділа маленькою моя матуся, гралася в ляльки й помалу підростала. Згодом вона, вже пішовши до школи, кажуть, забула про своїх ляльок і, граючись скляними кульками та строкатими пір'їнами, виявила перші ознаки розуміння крихкої й тендітної краси.

Але мені не терпеливиться розповісти, як починалося моє власне життя-буття, тим-то я дозволю собі поки що облишити Вранків, чий сімейних плот спокійно плив собі за течією, без нагляду — облишити аж до дев'ятсот тринадцятого року, коли зі стапелів під Шіхау зійшов «Колумб»; річ у тому, що саме в цей час поліція, яка ніколи нічого не забуває, напала на слід фальшивого Бранки.

Почалося все з того, що Коляйчек, як і щороку наприкінці літа, в серпні тринадцятого мав переганяти великого плота від Києва Прип'яттю, далі через канал, потім Бугом до Модліна, а звідти Віслою вниз. Вони — загалом дванадцятеро плотарів — вирушили буксиром «Радауне», якого найняв їхній тартак, від Західного Нойфера на Мертву Віслу до Айнлаґе, потім Віслою вгору повз Кеземарк, Лецкау, Чаткау, Діршау й Пікель і ввечері пришвартувалися в Торні. Там на борт зійшов новий власник тартака, який мав наглядати за закупівлею лісу в Києві. Коли о четвертій ранку «Радауне» відчалив від берега, всі знали, що на борту — господар. Коляйчек уперше побачив його за сніданком на баці. Вони сиділи один навпроти одного, жували й посьорбували ячмінну каву. Коляйчек упізнав його відразу. Кремезний, уже лисий чоловік сказав принести горілки й поналивати в порожні філіжанки з-під кави. Не кидаючи жувати, він, поки в кінці бака ще наливали горілку, відрекомендувався:

— Щоб ви знали: я — новий власник тартака, звати мене Дюкергоф, і я люблю порядок!

Плотарі на вимогу господаря по черзі, як сиділи, називали кожен своє ім’я й перехиляли філіжанки, тільки борлаки посмикувались. Коляйчек спершу випив горілку, а тоді, пильно дивлячись на Дюкергофа, сказав: «Бранка». Дюкергоф кивнув головою, як кивав і доти, й повторив слівце «Бранка», як повторював імена й решти плотярів. І все ж Коляйчекові здалося, що ім’я потопельника Дюкергоф промовив якось по-особливому — не те, щоб різко, а скорше якось замислено.

«Радауне», глухо постукуючи двигуном, спритно обминаючи під орудою лоцманів, які міняли один одного, піщані обмілини, посувався проти каламутного, мов глина, потоку, що знав тільки один напрямок. Ліворуч і праворуч за греблями весь час тяглася та сама, якщо не пласка, то горбиста земля, з якої вже зібрали врожай. Чагарники, яри, улоговина, заросла дроком, рівнина між хуторами, ніби зумисне створена для кавалерійських атак, для цілої дивізії уланів, що розгортається ліворуч у ящику з піском, для гусарів, які мчать через чагарник, для мрій юних ротмістрів, для битви, що вже відбулася й повертається знов і знов, для картини: татари, що поприпадали до грив, драґуни на здиблених конях, уперед кидаються рицарі-мечоносці, орденські магістри в барвистих плащах, застібки на кірасі всі цілі, крім однієї, її зітнув герцог Мазовецький, і коні, коні, в жодному цирку нема таких сивашів — гарячі, увішані китицями, наструнчені, аж жилочки повиступали, а ніздрі роздуті, яскраво-червоні, з них вихоплюються хмарки, проткнуті списами, списи оздоблені вимпелами, схилені до землі й розтинають небо й вечірню заграву, і — шаблі, а там, на задньому плані — адже на кожній картині є задній план, — притулившись до самісінького обрію, між задніми ногами у вороного мирно куриться сільце, згорблені хатини, вкриті соломою й порослі мохом, а в хатинах — панцерники, чудові, законсервовані панцерники, що снять прийдешніми днями, коли і їм дадуть з'явитися на цьому полотні, на рівнині за греблями Вісли, як ото легенькі лошаки серед важкої кавалерії.

Під Влоцлавеком Дюкергоф легенько торкнув Коляйчека за плече:

— А скажіть-но, Бранко, чи не працювали ви років кілька тому на тартаку у Швеці? Часом не згорів він тоді, той тартак?

Коляйчек уперто, немовби долаючи опір, покрутив головою, і йому пощастило надати очам такого сумного й стомленого виразу, що Дюкергоф, зустрівши їхній погляд, розпитувати далі не став.

Коли під Модліном, де Буг впадає у Віслу, «Радауне» змінив курс, Коляйчек перехилився через облавок і тричі сплюнув, як це зробили всі плотарі, поруч із ним постав Дюкергоф із сиґарою в руці й попросив вогню. Це останнє слівце, а також іще одне — «сірники» — дійняло Коляйчека до живого.

— Слухайте, та не треба так паленіти, коли я прошу у вас вогню. Ви ж бо не дівчина, еге?

Модлін лишився вже далеко позаду, коли з обличчя Коляйчека нарешті зійшла та краска, що була зовсім не краска сорому, а запізнілий відблиск пожеж на тартаках, яких він попідпалював.

Між Модліном і Києвом, тобто поки пливли вгору Бугом, потім Дніпровсько-Бузьким каналом, поки «Радауне», посуваючись Прип'яттю, дістався до Дніпра, не сталося нічого такого, що можна було б передати як перемовини між Вранкою-Коляйчеком і Дюкергофом. На буксирі, між самими плотарями, між кочегарами й плотарями, між штурманом, кочегарами й капітаном, між капітаном і щораз новими лоцманами, мабуть, щось і ставалося, як це зазвичай і має бути — та навіть і буває — між чоловіками. Я міг би уявити собі сварку між кашубськими сплавниками й штурманом, корінним штетінцем, може, навіть наближення бунту: всі збираються на баці, тягнуть жеребок, призначають паролі, гострять ножики…

Та облишмо про це. Ні до політичних сварок, ні до німецько-польської різанини, ні до відвертого, породженого соціальними несправедливостями бунту — розваги, притаманної такому середовищу, — тут не дійшло. Справно пожираючи вугілля, «Радауне» посувався своїм шляхом, один раз — здається, то було відразу за Плоцком — сів на піщану мілину, проте спромігся зрушити з неї власними силами. Кілька коротких, ущипливих реплік між капітаном Барбушом із Нойфарвасера та українським лоцманом — ось і все, навіть судновий журнал не згадує про це більше жодним словом.

Та якби мені довелося — і якби я хотів — вести такий собі судновий журнал Коляйчекових думок чи й писати хроніку внутрішнього життя на дюкергофському тартаку, то ви чималенько прочитали б і про всілякі переміни й пригоди, і про підозри й підтвердження їх, і про недовіри й — майже відразу — поквапні намагання їх розвіяти. Боялися обидва. І Дюкергоф навіть дужче, ніж Коляйчек, бо тут була Росія. Дюкергоф міг упасти за облавок, як колись бідолашний Бранка, міг — а ми тим часом уже дісталися до Києва — на одному з лісоскладів, таких величезних і неозорих, що в цьому дерев'яному лабіринті можна згубити свого янгола-охоронця, потрапити під лавину колод, яка раптом зірвалася зі штабеля, і її вже ніщо не спинить. Або його хтось міг би й урятувати. Скажімо, такий собі Коляйчек, який спершу виловив би господаря тартака з Прип'яті чи Бугу, а потім на лісоскладі в Києві, де янголи-охоронці майже не водяться, в останню мить смикнув би Дюкергофа за рукав і відтяг від невідворотної лавини колод. Звісно, непогано було б, якби в цьому місці я зміг розповісти про те, як Дюкергоф, ледве не втопившись чи мало не опинившись, розтрощений, під колоддям, ще важко дихаючи і з тінню смерти в очах, прошепотів на вухо фальшивому Вранці: «Дякую, Коляйчеку, дякую!», — а тоді, після неодмінної в таких випадках паузи, додав: «Тепер ми з тобою квити… І забудьмо про все!»

І вони, стримано, по-дружньому й зніяковіло всміхаючись, трохи не крізь сльози дивлячись один одному в очі, сором'язливо, по-чоловічому потисли б один одному мозолисті долоні.

Такі сцени ми бачили в разюче майстерно знятих кінофільмах, коли режисерові раптом спадає на думку обернути двох братів-ворогів, що захопливо ламають кумедію, на друзів-спільників і примусити їх пройти крізь вогонь, і воду, й мідні труби і зазнати сотень пригод.