Того, що станеться коротке замикання, зробиться темно, полетять іскри й у лісі спалахне пожежа — що-правда, її пощастило загасити, хоч вона й устигла зчинити паніку, — я навіть не міг передбачити, до того ж у давкотні я й сам згубив не лише матусю, але й обох її так грубо розбурканих чоловіків. У тій метушні як у воду канув і мій барабан.
Навесні тридцять четвертого року ця моя третя зустріч із театром наштовхнула на думку матусю — після того вечора в Лісовій опері вона почала опановувати Ваґнера в легкому перекладенні на нашому піаніно — познайомити мене з цирковою атмосферою.
Ні, розводитися тут про сріблястих жінок на трапеції, про тигрів із Бушового цирку чи про спритних тюленів Оскар не збирається. З-під склепіння цирку ніхто не впав. Жодному приборкувачу звірі нічого не відкусили. Тюлені теж робили те, чого їх навчили, — жонглювали м'ячами, а в нагороду за це їм кидали живих оселедців. Цирку я вдячний за веселі дитячі вистави й за оте таке важливе для мене знайомство з Беброю, клоуном-музикантом, який грав на пляшках «Jimmy the Tiger» і керував групою ліліпутів.
Ми випадково зустрілися з ним у звіринці. Матуся і двоє її чоловіків терпіли образи біля клітки з мавпами. Гедвіґ Бронська, що, як виняток, теж була з нашою компанією, показувала своїм дітям поні. Після того, як мені просто в обличчя позіхнув лев, я легковажно спинився перед совою. Я спробував був утупитися тій птасі в очі, проте вона втупилася в очі мені. І Оскар, розгублений, з почервонілими вухами, до глибини душі скривджений тим совиним поглядом, ушився геть, сховавшись за синьо-білими житловими фургончиками, бо там, окрім кількох карликових кіз, та й то прив'язаних, жодних інших тварин не було.
Він пройшов повз мене в штанях на підтяжках і в пантофлях з відром води у руці. Наші погляди зустрілися лише мимохідь, проте ми впізнали один одного відразу. Він поставив відро на землю, схилив велику голову набік, ступив до мене, і я прикинув на око, що він вищий від мене сантиметрів на дев'ять.
— Ви лишень погляньте! — заздрісно крекнув він згори вниз. — Ниньки трирічні вже не хочуть рости.
Я нічого не відповів, тоді він знов:
— Бебра. Мене звати Бебра. Веду свій рід по прямій лінії від принца Євгенія, батьком якого був сам Людовік Чотирнадцятий, а не якийсь там савояр, як дехто стверджує.
Я так само мовчав, і він правив своєї далі:
— Рости перестав того самого дня, як мені сповнилося десять років. Трохи пізненько, та все ж таки!
Він розмовляв так щиро, що я відрекомендувався також, однак прибріхувати щось до свого родовідного дерева не став, а просто назвався Оскаром.
— Скажіть, любий мій Оскаре, то вам тепер рочків, либонь, чотирнадцять-п'ятнадцять чи вже й усі шістнадцять? Та що ви кажете! Не може бути, невже лише дев'ять з половиною?
Тепер настала моя черга назвати його вік, і я зумисне дав йому менше років.
— А ви підлесник, мій юний друже. Тридцять п’ять мені минуло вже давно. У серпні я святкуватиму вже свої п'ятдесят три. Я міг би бути вашим дідом!
Оскар сказав Бебрі кілька приємних слів з приводу його акробатичних номерів у ролі клоуна, назвав його глибоко-музичною натурою і в пориві марнолюбства продемонстрував невеличкий фокус. Допомогли мені в цьому три електричні лампочки на цирковому майданчику, а пан Бебра вигукнув: «Браво, бравісимо!» — і хотів був одразу взяти Оскара на роботу.
Я ще й тепер іноді шкодую, що не прийняв його пропозиції. Щоб якось пояснити свою відмову, я сказав:
— Ви знаєте, пане Бебра, мені більше до вподоби бути глядачем, а моє скромне мистецтво нехай розквітає собі потай, поодаль від усіляких овацій. Одначе ваші виступи я перший вітатиму бурхливими оплесками.
Пан Бебра підніс свого скарлюченого вказівного пальця й повчально промовив:
— Оскаре, любий мій, повірте на слово досвідченому колезі. Наш брат не має права сидіти серед глядачів. Наш брат повинен бути на сцені, на арені. Наш брат повинен сам задавати тон і визначати хід подій, а то його долю визначать глядачі. І вони ох як залюбки утнуть із нами злий жарт!
І він, поглянувши на мене давнім-прадавнім поглядом, прошепотів мені в самісіньке вухо:
— Вони ще прийдуть! Вони ще вийдуть на святкові майдани! Вони влаштовуватимуть процесії зі смолоскипами! Вони ставитимуть трибуни, виходитимуть на трибуни й проголошуватимуть із трибун нашу загибель. Ви ще побачите, мій юний друже, що діятиметься на тих трибунах! Тож намагайтеся завше сидіти серед тих, хто на трибуні, а не стояти перед трибуною!
Цієї миті мене покликали, і пан Бебра взяв своє відро.
— Вас шукають, любий друже. Але ми ще побачимося. Ми з вами надто малі для того, щоб утратити один одного. До того ж Бебра любить казати: «Такі маленькі люди, як ми, знайдуть собі містечко навіть на переповненій трибуні. А якщо й не на трибуні, то під трибуною, але перед трибуною вони ніколи не стоятимуть. Це каже Бебра, який веде свій рід по прямій лінії від принца Євгенія.
Матуся, що, гукаючи Оскара, саме вийшла з-за одного з фургончиків, ще вгледіла, як пан Бебра поцілував мене в чоло, потім підхопив із землі відро й, ніби загрібаючи плечима воду, рушив до свого фургончика.
— Ви собі уявляєте?! — обурювалася згодом матуся перед Мацератом і Бронськими. — Він був у ліліпутів. І один гномик поцілував його в лоба. Сподіваюся, це нічого такого не означає!
Але той Бебрин поцілунок мав означати для мене дуже багато. Політичний розвиток наступних років підтвердив його слова: доба процесій зі смолоскипами й парадів перед трибунами настала.
Так само, як я дослухався до порад пана Бебри, матуся, зі свого боку, взяла близько до серця частину застережень, на які не скупився Сиґізмунд Маркус, повертаючись до них щочетверга під час наших відвідин Цойґгауз-пасажу. І хоч матуся й не поїхала з Маркусом до Лондона, — особисто я проти такого переїзду не дуже б і заперечував, — але вона все ж таки лишилася при Мацераті, а з Яном Бронським зустрічалася не часто, принагідно — на Тішлєрґасе Яновим коштом або за сімейною грою в скат, який обходився Янові чимдалі дорожче, бо той щоразу програвав. А Мацерат, на якого поставила матуся, на якого вона, прислухаючись до поради Маркуса, зробила ставку, не подвоюючи її, у тридцять четвертому, тобто досить рано усвідомивши силу порядку, вступив до партії, хоч піднявся там лише до керівника осередку. З приводу цього підвищення, що, як і решта незвичайних подій, стало приводом для ще одного сімейного вечора за картами, Мацерат уперше надав своїм застереженням, які він і доти не раз висловлював Янові Бронському через його роботу на Польській пошті, трохи суворішого характеру — в них уже навіть вчувалося занепокоєння.
А загалом змін сталося небагато. Із цвяха над піаніно зняли похмурого Бетговена — подарунок від Грифа, — і на той самий цвях почепили напоказ Гітлера з таким самим похмурим поглядом. Мацерат, який серйозної музики не любив, хотів був спекатися того глухого композитора зовсім. Але матуся, що була глибоко закохана в повільні пасажі бетговенських сонат, дві чи три з них розучила на домашньому піаніно у ще повільнішому темпі, ніж було вказано в нотах, і час від часу набринькувала їх, наполягла на тому, щоб Бетговена перечепили на інше місце — якщо не над канапою, то принаймні над мисником. Так і дійшло до одного з найпохмуріших протистоянь: Гітлер і геній висіли тепер один навпроти одного, поглядали один на одного, бачили один одного наскрізь, але щоб тішитись один одним, то ні, не тішились.
А Мацерат помалу скуповував собі уніформу. Якщо мені не зраджує пам'ять, почав він із форменого партійного кашкета, якого любив носити навіть за сонячної погоди та ще й з ремінцем, що натирав йому підборіддя. Якийсь час він одягав до того кашкета білі сорочки з чорною краваткою або штормівку з нарукавною пов'язкою. А коли купив першу коричневу сорочку, то вже за тиждень йому скоротіло придбати ще й брудно-коричневе ґаліфе та чоботи. Матуся була проти, й минуло знову ще кілька тижнів, поки Мацерат нарешті зібрав увесь комплект.
