Я вчився швидко, регулярно, хоч голову собі сушив і не надто. Минув рік, і я вже скрізь почувавсь як удома — у Петербурзі, в особистих покоях самодержця всіх росіян, у дитячій кімнаті завжди хворобливого царевича, серед змовників, попів і не в останню чергу — серед свідків распутінських оргій. Це мало свій колорит, і він мені імпонував — адже все було зосереджено навколо центральної постаті. Це підтверджували й розсипані в книжці сучасні гравюри, що зображували бородатого Распутіна з очима-вуглинами серед оголених, тільки в самих чорних панчохах жінок. Смерть Распутіна надовго запала мені в душу. Спершу його годували отруєним тортом і поїли отруєним вином, потім, коли він зажадав торта ще, спробували застрелити з пістолетів, а коли свинець у грудях збудив у ньому бажання потанцювати, зв'язали й утопили в ополонці на Неві. Усе те робили відважні офіцери. Жінки столичного Петербурга нізащо не дали б своєму татусеві Распутіну отруєного торта, зате, крім торта, дали б йому все, що він од них зажадав би. Жінки в нього вірили, а ось офіцери, щоб знов повірити в себе, спершу мали усунути з дороги Распутіна.
Не дивно, що життям і смертю знахаря-велета захопився не лише я. Ґретхен теж помалу знов віднаходила смак у чтиві перших років свого подружнього життя; читаючи вголос, вона вся розм'якала й аж тремтіла, коли траплялося слово «оргія», це чарівне слівце вона не вимовляла, а якось по-особливому видихала й коли казала «оргія», то була до оргії вже готова, й усе ж таки під «оргією» уявити собі оргію не могла.
Гірше було, коли до помешкання над пекарнею на Кляйнгамервеґ зі мною приходила матуся й лишалася на мій урок. Оце іноді й оберталося на оргію, це й ставало самоціллю, а не уроком для малого Оскара, це й призводило до того, що після кожної третьої фрази два голоси починали хихотіти, тому шерхли й тріскалися губи, і обидві заміжні жінки, досить було Распутіну тільки цього забажати, підсідали щораз ближче одна до одної, тому вони збуджено совалися на канапі, і в них зринала думка міцніше стиснути коліна, і те, що спершу було невинними пустощами, завершувалося оханням та аханням. Ось що виходило після десятка сторінок книжки про Распутіна — те, чого вони, може, зовсім і не хотіли й навряд чи сподівалися, але що серед білого дня з готовністю приймали, проти чого Распутін, звісно ж, не заперечував би і що він, мабуть, задурно роздаватиме, поки світу й сонця.
Нарешті, коли обидві жінки вже простогнали: «О Господи! О Господи!» — й заходилися збентежено поправляти свої перехняблені зачіски, матуся невпевнено промовила:
— А Оскарчик і справді нічого не розуміє?
— Та куди йому! — заспокоїла її Ґретхен. — Я вже так стараюся, так стараюся, а йому в голову нічого не лізе й не лізе. Боюся, він і читати ніколи не навчиться. — І, щоб іще раз підтвердити моє невігластво, яке не могло похитнути ніщо, додала: — Уявляєш, Аґнес, він вириває з нашого Распутіна сторінки, зіжмакує їх, і після цього вони кудись зникають. Часом у мене просто опускаються руки. Та потім, коли побачу, як щасливо він схиляється над тою книжкою, я йому не стаю на перешкоді — нехай, думаю, шматує й нівечить. Я вже сказала Алексові, щоб подарував нам на Різдво нового Распутіна.
Отак мені пощастило — ви, певно, вже й самі про це здогадалися — помаленьку, потихеньку, за три чи чотири роки (а саме стільки й навіть трохи довше навчала мене Ґретхен Шефлєр) вирвати з Распутіна понад половину сторінок — обережно, вдаючи, ніби просто пустую, — зіжмакати їх, а потім удома, в своєму куточку барабанщика, дістати з-під светра, розгладити, поскладати в стосик і прочитати потай від жінок, щоб ті не заважали. Так само вчинив я і з Ґьоте, якого на кожному четвертому уроці вимагав від Гретхен, вигукуючи: «Дьоте!» Покладатися лише на Распутіна я не хотів, бо надто скоро збагнув, що в цьому світі проти кожного Распутіна стоїть свій Ґьоте, що Распутін приводить за собою Ґьоте або Ґьоте — Распутіна й навіть, якщо потрібно, творить його, щоб потім чинити над ним суд.
Коли Оскар, умостившись зі своєю неоправленою книжкою десь на горищі чи за рамами від велосипедів у халабуді старого пана Гайландта, перемішував вирвані сторінки «Вибіркової споріднености» із стосиком «Распутіна», як ото тасують карти, він читав нову книжку, що виникла в такий спосіб, із чимдалі більшим і все ж веселим подивом, він бачив, як Отилія попідручки з Распутіним статечно прогулюються парками в Середній Німеччині, а Ґьоте із шляхетною розпусницею Ольгою мчать у ґринджолах зимовим Петербургом з однієї оргії на іншу.
Та повернімося все ж таки ще раз до тієї кімнатки на Кляйнгамервеґ, де я штудіював свою науку. Хоч ніяких успіхів я, здавалося, й не робив, але Ґретхен тішилася мною, як може тішитися лише молода дівчина. Поруч зі мною, а також благословенна невидимою, хоч і волохатою рукою російського знахаря, вона розквітала пишним квітом, заражаючи навіть свої кімнатні липки та кактуси. Ох, якби ж її Шефлєр у ті роки бодай вряди-годи здогадувався витягати свої пальці з борошна й міняти булочки в пекарні на зовсім іншу булочку! Ґретхен була б аж ніяк не проти, щоб він вимісив її, розкачав, змастив і випік. Хтозна, що б тоді вийшло з їхньої печі! Та зрештою, мабуть, усе ж таки дитинка. Ото Ґретхен мала б утіху від такої випічки!
А так вона, начитавшись Распутіна, сиділа вкрай збуджена, з палаючими очима й трохи скуйовдженими косами, роззявляла й стуляла рота, виставляючи свої золоті й конячі зуби, але кусати не мала чого, отож тільки зітхала: «О Господи! О Господи!» — та думала про перестояну запарку. Матуся, в якої все ж таки був її Ян, зарадити Гретхен не могла, тому хвилини після цієї частини мого уроку могли б завершатися досить нещасливо, якби вдача у Гретхен не була така весела.
Отож вона хутенько вискакувала на кухню, приносила млинка для кави, бралася за нього, мов за коханця, і, мелючи зерна, журливо й пристрасно заводила — матуся їй підспівувала — «Чорні очі» або «Червоний сарафан», а тоді йшла з тими «Чорними очима» на кухню, ставила на газову плиту воду, бігла, поки закипала вода, вниз у пекарню, брала там, нерідко всупереч протестам Шефлєра, свіжу й учорашню випічку, ставила на столик розпаровані філіжанки з блюдцями в квіточках, сметанничок з вершками, цукорничку, виделки для тістечок, між усім цим розсипала на скатертині братки, потім наливала каву, переходила до мелодій із «Царевича», подавала еклери, пирога, политого медом із тертим мигдалем («Стоїть вояк на волзькім бережку») та франкфуртського кренделика з кришеним мигдалем («Там угорі — чи ж багато у тебе там янгеляток?»), а також безе зі збитими вершками («Так солодко, так солодко»); жуючи, вони знов заводили розмову про Распутіна, тільки тепер уже, як і годиться, досить стримано, і вже за кілька хвилин, насичених тістечками, можна було щиро пообурюватися з приводу отих жахливих, отих сповнених розпусти царських часів.
У ті роки я поїдав таки забагато тістечок. Як видно з фотокарточок, на тістечках Оскар не підростав, а тільки ставав ще опецькуватішим і ще незграбнішим. Нерідко після таких аж надто солодких уроків на Кляйнгамервеґ я не знаходив кращої ради, як схопити за прилавком на Лабесвеґ, щойно Мацерат десь відвертався, окраєць сухого хліба, прив'язати до нього шматок шпагату, опустити той хліб у діжечку з норвезькими маринованими оселедцями й витягти аж тоді, коли він просякне ропою. Ви собі не уявляєте, яким чудесним блювотним засобом виявлялася така закуска після отого об’їдання тістечками. Частенько Оскар, щоб не гладшати, видавав удома в клозеті тістечок із Шефлєрової пекарні більше, ніж на данцизький Гульден, а тоді це були великі гроші.
І ще чимось я мусив платити Ґретхен за свою науку. Позаяк вона дуже любила шити й плести дитячі речі, то зробила з мене манекена. Я мав приміряти й терпіти на собі всілякі блузочки, чепчики, штанці, пальтечка з каптуриками й без них — будь-яких фасонів, усіх кольорів і з найрізноманітніших тканин.
Вже й не знаю, кому саме, матусі чи Ґретхен, спало на думку вбрати мене на мій день народження, коли мені сповнилося вісім років, таким собі невеличким царевичем — хоч бери та розстрілюй. На той час культ Распутіна в обох жінок досяг апогею. На одному зі знімків тих днів видно, як я стою біля святкового пирога з вісьмома свічками, які не скапують, стою в широченному білому ґаліфе й коротких чобітках, у вишитому російському каптані, на голові — збита набакир кубанка, а на грудях — патронташі навхрест.
