Між іншим, хоч це, на перший погляд, і дивно, Ґрас у «Бляшаному барабані» довів екзистенційність свого розуміння проблеми вибору і замкнености кола, саме послуговуючись прикладом мало не цілковито протилежним, нібито цілковито антинацистським, а ще до того і (що для автора цього роману особливо незвично) нібито суто політичним.
Оскар зі своїм новим приятелем фон Вітляром прогулюється по нічному (і вже досить давно повоєнному) Дюсельдорфу. Трамваї не ходять, але один вагон ще стоїть на коліях поблизу депо, і Вітляр, який уміє водити трамваї, пропонує прокататися.
На одному з перегонів двоє в зелених капелюхах із чорними стрічками вагон зупиняють і грубо заштовхують туди якогось переляканого чоловічка, в котрому Мацерат раптом упізнав Віктора Велюна, поштаря данцизької Польської пошти. Після її розгрому 1933 року Велюнові, очевидячки, поталанило врятуватись. Тепер його, нарешті, схопили і виконанню смертного вироку ніщо вже нібито не стає на заваді.
Оскар і фон Вітляр, певна річ, починають просити за бідолаху, але кати мусять виконати свій обов'язок: щодо цього в них є письмовий наказ, датований 1939 роком, який вони нашим клопотальникам охоче показують. Тільки після його виконання їхня служба, нарешті, закінчиться і обидва зможуть, слава Богові, цілковито зможуть поринути у звичні для себе клопоти: один із них — комівояжер, другий — колишній утікач зі Сходу, обтяжений сім'єю та купою проблем.
Кати невідь-чому тягнуть арештованого в сад матері фон Вітляра, щоб там з дотриманням відповідної процедури розстріляти. І Оскар з Вітляром уже не протестують, бо збагнули, що від долі ніде не дінешся. Але з неба раптом спускається ескадрон польських уланів і забирає Велюна; а Оскар у цей час вибиває на барабані мелодію польського гімну…
Після виходу в світ «Бляшаного барабана» рецензенти охоче тлумачили цей епізод, з одного боку, як моральний вирок не лише фашизму, але й безголовим «тевтонським» законослухняності та виконавській ретельності, а з другого — як хвилююче-поетичне свідчення вірності автора польсько-кашубському корінню. Я ж переконаний, що Ґрас потішив тут свою «польсько-кашубську» душу лише, так би мовити, принагідно. А визначальними для нього були зовсім інші міркування. Адже автор мав на увазі зовсім не політику з ідеологією, а знову-таки те, що я вже назвав замкненістю кола і відсутністю свободи вибору. Інакше кажучи, чинники (повторюю ще раз) у жодному разі не політичні, не світоглядні, а навпаки, суто екзистенційні.
Автор «Бляшаного барабана» не так осуджував в епізоді з поштарем Велюром безголових наці, які на кшталт французьких Бурбонів, нічого не забули й нічому не навчились, як показував пальцем на одвічність вселенського абсурду. Навіть у зелених капелюхах — це вже не солдати якоїсь там армії, не члени якоїсь там таємної організації; ні, вони — щось більше і водночас більш загальне, а саме гвинтики тієї алогічної суперсистеми, що сьогодні, як і в усі віки, править світом…
А тому якщо зелені капелюхи тут для себе щось і «вибирають», то не світогляд, а єдину форму поведінки: виконати чи невиконати наказ. І цілком припустимим було б уявити собі, що за якихось інших обставин (чи просто через якусь «примху буття») зелені капелюхи могли б і відпустити на всі чотири бідолашногоу Велюна — достемнісінько так, як пам'ятний нам командир штурмової роти у «Моєму сторіччі» міг би стати взірцевим соціал-демократом, якби під час промови Карла Лібкнехта не помочився в штани… Адже, власне, між чим і чим усім їм доводиться вибирати? Як приятелеві Оскара Клепу — між комуністами і Британським Королівським домом?
Хтось може, звичайно, мені заперечити, буцімто я в 2005 році приписую Ґрасові таке, що йому в 1959-му ще й не снилось. Адже на ту пору «зелені капелюхи» всім — і читачам, і, можливо, самому Ґрасові — мали б ще здаватися якоюсь істинною підкилимовою силою: могутньою, підступною, таємничою, незнищенною. Але Ґрас нею тим не менше знехтував (чи краще було б сказати «розвінчав»), дозволивши польським уланам забрати з собою Віктора Велюна. І зробив він це, ніби в казці: мовляв, Добро перемагає Зло… Але хіба Ґрас — такий, який він є, — міг нав'язувати читачеві саме цю, мало не найбрехливішу (або, ще гірше — найбанальнішу?) з усіх так званих «гуманістичних тез»? Мало того, теза, яка активно опирається всьому сенсу саме цього роману!
Так само наївно було б буквально тлумачити й історію з ресторанчиком якогось пана Шму. Той, — очевидно, першокласний психолог — подавав своїм гостям за чималі гроші лише цибулину на дерев'яній дощечці і гострий ніж. Гості різали свої цибулини і нестримно ридали над програною війною і споневаженою нацією, а дехто, можливо, навіть побивався через власні гіркі помилки, допущені в роки служіння Третьому Райхові. Але і в цьому разі то була лише гра, лише для самого себе поставлений спектакль, що заколисує совість…
Вигадка з цим паном Шму і його ресторанчиком дотепна і, слід сказати, вельми зла. Але в ній не було б нічого, крім дотепності та зла, якби Ґрас — ніби мимохідь (як він, до речі, майже все в цій своїй книзі робить) — не завів би кудись «убік». Я маю на оці історію загибелі пана Шму, а також і нічим ніби не обґрунтований вчинок Оскара, який, можливо, врятував нашому героєві життя…
Вищезгаданий ресторанчик Шму, який непогано заробляв на схильності повоєнних німців чи то до каяття, чи то до самовиправдання, виявилося, ще й любив полювати на горобців. Разом з трьома оркестрантами свого ресторанчика (до них належав і Оскар) він час від часу виїздив з такою «спортивною» метою на природу. І завжди задовольнявся дюжиною застрелених пташок. Але одного разу дозволив собі тринадцяту. Після цього полювання Оскар несподівано захотів повертатися додому пішки. А машина потрапила в аварію. Одначе загинув лише ресторатор Шму…
Ось і вся історія — тлумачте її, як зумієте… Певна річ, що не дослівно. Адже нам нібито натякають, що в світі існує якась сила (чи «інстанція»), яка в щось втручається, щось по-своєму «регулює», «виправляє», «переінакшує»… Одного разу врятувала від розстрілу Віктора Велюна, іншого разу помстилася за зайвого горобця та ще й про всяк випадок попередила «щасливчика» Оскара?! Прямої відповіді на ці питання не дасть нам ніхто. Понад сказане, якщо уявити собі чергу, вишикувану із бажаючих на них відповісти, то крайнім у цій черзі, ймовірно, стояв би наш автор — Понтер Ґрас. І в тому його сила. Я б навіть сказав, що він у певному розумінні саме за небажання давати надто прямі відповіді й отримав свою Нобелівську премію.
Врешті-решт з'ясувалося, чому Оскар опинився у згаданому спеціальному лікувальному закладі: на нього впали обґрунтовані підозри в тому, що саме він зарізав сестру-жалібницю Доротею. І Оскар задоволений, адже в такий дивний (а водночас простий) спосіб йому пощастило сховатися від підступного світу: адже наївною дитячою мрією нашого героя було сховатися під чотирма спідницями бабці Коляйчек…
І виказав Оскара його новий приятель, а з часом — друг, фон Вітляр: завдяки цій інтризі вони не лише познайомилися, а й зблизилися духовно. І Оскар сам умовив фон Вітляра написати на нього виказ, та ще й вправно «розкрутив» усю історію: утік до Парижа, і його було там арештовано просто на місці. А Вітляра, який давно вже мріяв про славу, суд над Оскаром зробив знаменитим…
Нібито всім з того була користь. А проте щасливим цей фінал усе ж таки не назвеш. Спритно, навіть вельми дотепно зорганізувавши своє ув'язнення, герой наш продовжує (а можливо, саме тепер лише починає) по-справжньому боятися того, що коли-небудь виявиться справжній убивця і його — фальшивого — викинуть геть, у той моторошний, незбагненний, смертельно небезпечний світ, що всіх нас оточує…
А проте страхи Оскара провокує не лише ця, цілком конкретна, можливість. Є ще й обставина не так особистого характеру, як нібито «неусувно-всесвітня»: річ у тому, що героя нашого переслідує ще й якийсь невідступний, таємничий, нібито розлитий у всесвіті екзистенційний (а отже, і геть нездоланний!) жах, чомусь втілений в образі Чорної кухарки, героїні наївної дитячої лічилки…
