До речі, Оскара все те ніскілечки не обходить, бо його голова цілковито забита мізерністю шансів хоч якось полагодити барабан: адже герой наш з прикрістю змушений визнати, що у Кабієли — за даної ситуації «навряд чи знайдеться час діставати й лагодити мого барабана»… До того ж Оскар стурбований ще й тим, що якийсь поранений поляк (його поклали поряд з барабаном нашого героя) може забруднити цей безцінний предмет кров'ю.
Кабієла тримається як герой, Ян труситься від страху, а Оскар, раптом побачивши на полиці в одній із кімнат пошти інший, новенький барабан, який нібито є власністю тутешнього начальника, думає лише про те, як би тим барабаном заволодіти…
Нарешті снаряд вибухнув у кімнаті, де перебували наші герої, і всіх їх, окрім Оскара, було важко поранено (а надто дісталося майстровитому комендантові). Проте уникнувши у такий спосіб необхідности брати участь у бойових діях, вони починають… грати в карти: «Ми, — оповідає Оскар, — грали далі, не даючи Кобієлі померти. Йому просто було не до цього».
Німці, звісно, пошту все-таки захопили і розстріляли мало не всіх її захисників, в тому числі й Яна. Що ж до Оскара, то його — «невинне дитя», що зазнало таких жахів, не лише пальцем не зачепили, але й поклали в лікарню. Крім того, йому таки пощастило стати власником заздалегідь уподобаного нового барабана; тим самим він, за його словами, «надав хоча б якогось сенсу обороні Пошти». З не менш «веселою злістю», а можна навіть сказати, що з чималою дещицею цинізму, описаний кінець тієї, мабуть, найкривавішої в історії людства війни, що почалася штурмом Польської пошти.
Війська маршала Рокосовського ввійшли до Данцига. Родина Мацерата — разом з удовицею-сусідкою і в оточенні мішків із цукром — ховається у власному підвалі.
Російські солдати вже в оселі і ось-ось сюди заглянуть. Мацарат знімає з вилоги піджака нацистський значок і кидає на підлогу, щоб, наступивши на нього ногою, сховати від очей переможців. Курт і Оскар, як малі діти, мріють заволодіти тим значком; Оскар виявився спритнішим і стискає значок у кулаці…
У цей час росіяни — зблизька, одначе, виявляється, що то калмики — окупували підвал і починають по черзі ґвалтувати вдовицю, проте Марію не чіпають — очевидно, тому що на колінах у неї сидить Курт. І тут Оскар раптом повертає Мацератові його значок, а Мацерат — перебуваючи ніби в стані запаморочення — цей corpus delicti бере і суне собі до рота, намагаючись його проковтнути. Але починає давитись. І один із калмиків — той, котрий уже звільнився від пустощів із удовицею, — розряджає у Мацерата автомат, позаяк не може збагнути, чому той раптом опустив руки і завовтузився…
Вбитий звалюється на підлогу, а Оскар з цього приводу медитує: «…у мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втрачав солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг».
До речі, виходить, що Оскар — подвійний батьковбивця, адже Яна Бронського він згубив, привівши на Польську пошту, а Мацерата — штовхнувши під кулі калмика… Цікаво, що в скоєнні цих двох злочинів героя нашого прямо звинувачує ліліпут Бебра, Оскарів «високий покровитель», особа колись наближена до самого… Гебельса. Згаданий Бебра, між іншим, дає Оскарові ще й таку, прикметну своєю несподіваністю, характеристику: «Ви злі й марнославні, як, власне, і годиться генію». Слово «геній» тут, треба гадати, вказує не так на музичні здібності Оскара, як на його вміння розгадувати таємниці буття.
Інакше кажучи, читача ніби запрошують вслухатися в Оскарові одкровення, бо він своєрідний Вергілій, який веде нас по світу, що не може бути Завершений, бо нема в цьому світі жодної істинної мети: «І вони… уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордівще, або під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець… А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок… Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку».
Хоча це ще можна було б назвати якщо не «оптимістичним», то принаймні на самому собі не зацикленому колообігом, адже правдивого страху воно нібито й не спричинює. Чого, одначе, не скажеш про примари, що являються Оскарові, коли він — уже після загибелі батька — раптом надумався полишити райські куточки дитячої безвідповідальности і береться рости, поступово перетворюючись на потворного горбатого недомірка.
Одразу й не збагнеш, що могла означати така його примха. Швидше за все таку собі «соціалізацію»: адже досі, залишаючись для оточення «трирічним», наш герой ніби втішався відчуттям цілковитої безвідповідальности, а тепер змушений так чи так адаптовуватися до довколишнього буття.
І тут-таки ніби зазнає фіаско: він марить, і йому являється величезна карусель, на якій крутиться багато хлопчиків і дівчаток. Їх давно захитало, і вони благають зупинити карусель, але Отець Небесний (він же — Господар Каруселі) все виймає й виймає з кишені монетки і платить за чергове коло. І щоразу обертається до дітей черговим своїм обличчям: іноді то був Распутін, який… зубами чаклуна впивався в монетку за чергове коло, а іноді то був король поетів Ґьоте. «Екстремісти — навколо Распутіна, здорові сили — навколо Ґьоте».
Якийсь німецький дослідник, старанно все перевіривши, назвав рік, коли, ймовірно, уперше було вимовлене словечко «постмодернізм». Точну дату цієї події я, на жаль, не запам’ятав, але пам'ятаю, що вона не набагато випереджає час написання «Бляшаного барабана». Інакше кажучи, контури нібито нового художнього (та й філософського, взагалі світоглядного) явища лише намацуються, а Ґрас уже спромігся вилущити мало не найглибшу його суть?! Перш за все маю на оці цих з плином часу один другим замінюваних Ґьоте й Распутіна: адже перший уособлює носія традицій, а другий — їх руйнівника?
Тут, між іншим, у мене виникає певна з Ґрасом розбіжність: він, розрізняючи «модерністське» і «постмодерністське», як бачимо, має за наріжний камінь шанобливе або, відповідно, нешанобливе ставлення до традиції; а на мій погляд, тут більш вагома наявність віри в Поступ, у досяжність Мети — або ж, відповідно, загальне Безвір'я. Хоча це може виявитися розбіжністю суто термінологічною, позаяк традиції — уже самі від себе щось на кшталт «Мети».
Саме тому у Ґраса, гадаю, важливіше інше, а саме те, що він ствердив, — хоча цього, напевно, не бажаючи, — одвічність зміни «модерністських» і «постмодерністських» начал. А відтак, по суті, перекреслив усі повоєнні сподівання. Адже Історія, — у кожному разі, з погляду творця «Бляшаного барабана», то не якась там висхідна спіраль, а звичайне замкнене коло…
Приятель Оскарів Клеп колись був монархістом, прихильником Британського Королівського дому, а нині — член Комуністичної партії Німеччини. І, нас про це поінформувавши, автор додає: «Треба віддати Клепові належне: шляхи до всіх віросповідань він лишив для себе відкритими:…вчення Маркса треба перемішати із джазовою імпровізацією».
Одначе в такій «відкритості» марно було б шукати свободу вибору: навпаки, тут, радше, йдеться саме про ходіння по замкненому колу…
У новелі «1908» (тут я, як і обіцяв, звертаюсь, нарешті, до книги «Моє сторіччя») оповідач — на той час ще маленький хлопчик, якого батько взяв із собою на мітинг, не витерпівши, помочився у штани саме під час антивоєнної промови Карла Лібкнехта, та ще й сидячи в цей момент на плечах власного батька. І його відлупцював власний батько, правовірний соці. «Ось тому і лише тому, коли пізніше все почалося, зізнається колись битий хлопчик, — я побіг на призовний пункт і записався добровольцем, і був, зрештою, нагороджений за хоробрість, а після другого поранення, одне під Аркасом, друге під Верденом, дослужився до унтер-офіцера. Хоча мені завжди, навіть коли я очолив ударну роту у Фландрії, було зрозуміло, що товариш Лібкнехт, якого деякі хлопці із загонів добровольців пізніше, вже набагато пізніше, застрелили разом з товаришем Розою Люксембург і навіть викинули один із трупів у Ландверканал, сто, тисячу разів мав рацію, коли звертався із своїми закликами до молоді».
