Про що ж оповідали тоді, коли ніхто ще не вмів писати й записувати? Спрадавна, від часів Авеля й Каїна, багато мовилося, мабуть, про вбивство і смерть. Поживу давала помста, надто кривава. Буденною справою віддавна вже став геноцид. Були розповіді й про повені та засухи, про бідні й багаті роки. Люди не лінувалися довго перелічувати, скільки худоби й рабів у того чи того власника. І коли оповідач хотів, щоб йому вірили, він не вільний був нехтувати довгими переліками пращурів — хто був після кого й перед ким. Так само на Генеалогічній основі народжувалися й героїчні історії. Ще й нині такі улюблені історії з любовним трикутником, а також історії про всілякі жахіття, де в лабіринтах чи в прибережних очеретах чигають людиноподібні тварини або твариноподібні люди, стають товаром широкого вжитку. Не кажучи вже про міфи про богів та ідолів, а також про сповнені пригод морські подорожі, що їх у процесі розповідей збагачували, шліфували, розширювали, варіювали, перекручували й нарешті записав один оповідач, якого нібито звали Гомер, або, якщо взяти Біблію, колектив оповідачів. Так постала література. У Китаї, Персії, Індії, на перуанському плоскогір'ї і в інших місцях, де тільки виникало письмо, були оповідачі, які, кожен окремо чи гуртом, робили собі літературне ім'я або лишалися невідомими.

Нам, чиї сліди так чітко зафіксовано на письмі, збереглися згадки про перекази, про усні джерела літератури. Та якби ми забули про те, що кожна розповідь від самого початку злітала з вуст — то несміливо затримуючись, то знову поквапно спурхуючи, мовби гнана страхом, а то й пошепки, щоб якусь таємницю не почуло надто багато слухачів, а тоді знову голосно, крізь бундючні вигуки та запитання, — якби ми, сліпо повіривши в письмо, про все це забули, то наша розповідь була б лише паперово-канцелярська, а не зігріта вологим подихом.

Як добре, що в нас досить книжок і в них, хоч би як ми їх читали — тихо чи голосно, — нічого не змінюється. Вони слугували мені взірцями. Екгард Майстер, Герман Мелвіл, Альфред Дьоблін, а також біблійна німецька мова Лютера надихали мене, коли я був ще молодий і віддавався навчанню, — надихали розмовляти з собою й писати, розводячи слиною чорнило. І так воно й лишилося. Уже п'ятий десяток років свого сповненого радощів літературного кріпацтва я жую й пережовую глизяву жуйку слів і речень, поки утвориться легкотравна каша, бурмочу в щасливій письмацькій самотності собі під ніс і переношу на папір лише те, що, мовлене, лишає по собі луну й знаходить мінливе відлуння.

Так, я свою роботу люблю. Вона дає мені змогу завести собі товариство, що прагне різноголосо взяти слово і якомога дослівніше посісти місце в рукописах. Коли я читаю перед публікою те, що перекочувало на папір, вийшло друком і вляглося, то найдужче люблю брати до рук ті зі своїх книжок, які багато років тому вислизнули від мене самі або які в мене відібрав читач. Тоді колись написане й видруковане слово знов оживає в голосі перед слухачами й молодими, від мови рано відвиклими, й сивими, але все ще невситимими. І чари знов і знов удаються. Так шаман у письменникові заробляє свій окраєць хліба. Йому, хто пише всупереч швидкоплинності часу, хто правдоподібно понавигадує сім мішків вовни, — йому вірять у тому, чого він не обіцяв: що далі буде…

Одначе як я став письменником, поетом, художником — і все це воднораз і на жахливо білому папері? Як доморосла зухвалість спромоглася підбити малого хлопця на таку примху? Адже стати митцем мені забаглося вже в років дванадцять. Це було в ті дні, коли вдома у нас, по сусідству з данцизьким передмістям Ланґфуром, починалася Друга світова війна. Але вибір на користь літератури взяв гору аж другого воєнного року, коли в часописі гітлерюгенду «Помагай!» я натрапив на спокусливу пропозицію взяти участь у конкурсі на найкраще оповідання. Переможцям там обіцяли призи. І я відразу заходився писати в чернетці свій перший роман. Під впливом сімейних обставин моєї матері він дістав назву «Кашуби», хоч дія його розгорталася не в прикрій сучасності нечисленного кашубського народу, що стаяв на межі зникнення, а в тринадцятому сторіччі, у добу міжцарів'я, за страшних часів без кайзера, коли на вулицях і мостах панували рицарі-розбійники й просто грабіжники і селянам, щоб обстояти власні права і якось собі зарадити, доводилося йти на крайнощі — самосуд.

Як я пригадую, після короткого опису економічного становища кашубських теренів у мене там відразу починалися пограбунки, а разом із ними й розбрат. Було передушено, зарізано, заколено й послано вироком таємних судилищ на шибеницю та плаху стільки люду, що наприкінці першого розділу всі головні й чимало другорядних персонажів виявилися мертвими, закопаними в землю або стали поживою для гайвороння. Та оскільки моє розуміння стилю не дозволяло мені того, щоб усі ті десятки й сотні покійників далі виступали в ролі духів і обернули роман на суцільне жахіття, то цю першу спробу довелося визнати невдалою і від слів «Далі буде…» безнадійно відмовитись; початківець, хоч і не назавжди й не на вічні часи, дістав виразне застереження надалі в своїх розповідях поводитися з вигаданими дійовими особами обачніше й ощадніше.

Та спершу я поклав собі вчитатися в самого себе. Робив я це в особливий спосіб: позатикавши пальцями вуха. Щоб було зрозуміліше, зауважу, що ми з моєю молодшою сестрою росли в тісноті, тобто в двокімнатному помешканні, не маючи не те що власної комірчини, а й узагалі бодай невеличкого власного куточка. Якщо розглядати цю обставину за великим рахунком, то особисто для мене в цьому була навіть перевага, бо так я рано навчився зосереджуватися в людському тлумі й гамі. Перебуваючи немовби під ковпаком, я цілковито поринав у книжку та її світ, і моя схильна до жартів мати, тільки щоб показати сусідці, що син нічого не бачить і не чує, міняла бутерброда, який лежав поряд із моєю книжкою і якого я час від часу надкушував, на брусок мила (гадаю, то був «Пальмолів»), і обидві жінки — щодо матері, то вона з неабиякою гордістю — спостерігали, як я, не відводячи погляду від книжки, хапав мило, кусав його й добру хвилину жував, перше ніж отямлювався й виборсувався з описаних подій.

Те рано набуте вміння зосереджуватися стає мені в пригоді й досі; одначе так самозречено, як тоді, я не читав уже ніколи. Книжки стояли в невеличкій шафці за шибками з блакитними завісками. Мати була членом клубу книголюбів. Романи Достоєвського й Толстого стояли там поряд із кількома кижками Гамсуна, Раабе й Вікі Баум. Була там і «Сага про Єсту Берлінґа» Сельми Лаґерлеф. Згодом чтиво собі я знаходив у міській бібліотеці. Проте перший поштовх дав мені, певно, все ж таки книжковий скарб моєї матері. Вона, ділова жінка, що добре вміла рахувати й торгувала в своїй бакалійній крамничці на руку ненадійним боржникам, любила все гарне, слухала по радіо оперні й опереткові мелодії, охоче вислуховувала мої багатонадійні історії, часто ходила до міського театру, а іноді брала з собою й мене.

Але ці ескізно окреслені характерні епізоди з мого життя, які відбувалися в тісноті міщанської обстановки і які я десятки років тому з епічною широтою змалював в іншому місці, скориставшись вигаданими персонажами, придатні лише для того, щоб допомогти мені відповісти на запитання: «Як я став письменником?» Здатність невтомно мріяти наяву, схильність до гри слів і гри словами, пристрасть брехати без будь-якої вигоди для себе, а лише через те, що описувати голу правду було б надто нудно, — одне слово, те, що його досить невиразно називають хистом, певна річ, було; одначе, що допомогло ще зовсім не сформованому таланту стати важким тягарем і глибше зануритись у життя, то це — оте стрімке вторгнення політики в сімейну ідилію.

Улюблений материн брат у других, родом також кашуб, у Вільному місті Данциг працював на польській пошті. Він часто навідувався до нас, був у нашій оселі бажаним гостем. Коли на початку війни поштову будівлю на Гавеліусплац довелося захищати від ополченців-есесівців, мій дядько виявився серед тих захисників, які капітулювали і яких за вироком воєнно-польового суду всіх розстріляли. Раптом цього дядька не стало. Раптом про цього дядька перестали — і то досить довго — згадувати. Там, де був він, зяяла порожнеча. Для всіх той чоловік ніби зник, але в мені він, мабуть, жив, непомітно жив багато років, протягом яких я в свої п’ятнадцять нацупив уніформу, в шістнадцять навчився боятись, у сімнадцять потрапив у полон до американців, у вісімнадцять вийшов на волю й подався торгувати на чорний ринок, зрештою опанував професію каменяра й скульптора, вступив до Академії мистецтв, писав і малював, малював і писав — скорохвацькі віршики, пусті, гротескові одноактівки. Так тривало доти, доки мене, того, хто мовби народився для естетичної насолоди, переповнив літературний матеріал. Під його завалами лежав похованим улюблений материн брат у других, розстріляний службовець польської пошти, і я — хто ж іще? — мав його знайти, викопати з могили й своєю розповіддю знову вдихнути в нього життя — життя під іншим ім'ям і в іншому образі, однак цього разу вже в романі, чиї спраглі до життя головні й другорядні персонажі впевнено пережили б багато розділів, а декотрі навіть дожили б до самого кінця, щоб можна було дотриматись отієї давньої письменницької обіцянки: «Далі буде…»