Кіноафіші… У Німеччині завжди показували багато фільмів із сестрами-жалібницями. Мене до кінотеатрів вабила Марія Шель. Вона була в звичайному сестринському халатику, сміялася, плакала, самовіддано доглядала хворих, грала з усмішкою й у тому ж таки сестринському очіпку серйозну музику, потім упадала у відчай, мало не рвала на собі нічну сорочку, після спроби накласти на себе руки пожертвувала своїм коханням — лікаря грав Борше, — не зрадила своєї професії, тобто й далі носила очіпка й брошку з червоним хрестом. Поки великий мозок і мозочок в Оскара сміялися й раз у раз уплітали в текст фільму всілякі непристойності, на очі йому набігали сльози, і я, майже сліпий, блукав у пустелі, заселеній безіменними самаритянками в білому, шукав сестру Доротею, про яку тільки й знав, що вона винаймає в Цайдлєра кімнатку за дверима з молочно-білою шибкою.
Іноді я чув її кроки, коли вона поверталася з нічної зміни. Чув її і годині о дев'ятій вечора, коли в неї закінчувалася денна зміна й вона забігала до своєї кімнатки. Не завжди Оскар міг усидіти на стільці, коли чув у коридорі Доротеїну ходу. Досить часто він починав гратися дверною клямкою. Бо хто ж таке витримає? І хто ж не визирне, коли щось ходить у тебе попід дверима й ходить, можливо, саме задля тебе? Хто всидить на місці, коли кожен звук посусідству має на меті, здається, лише одне: змусити тих, хто спокійно сидить, підхопитися?
Та ще гірше буває, як настає тиша. Ми вже знаємо про це з історії з отією галіонною фігурою, що була, як-не-як, дерев'яна, німа й ніякої активности не виявляла. І що ж? Першого музейного доглядача знайшли у калюжі його власної крови. А сказали так: то його вбила Ніоба. Тоді директор почав шукати другого доглядача — не зачиняти ж музею. Коли помер і другий доглядач, зчинився шарварок: його вбила Ніоба! Знайти третього доглядача — чи, може, вже й одинадцятого? — директорові було нелегко. А втім, чи не однаково, котрого вже він шукав! Одного дня й цей доглядач, якого так довго шукали, виявився мертвим. Усі в крик: то Ніоба, пофарбована в зелене Ніоба, та, що витріщається своїми бурштиновими очима, ота дерев'яна, ота гола Ніоба, та, що й не здригається, й не мерзне, й не пітніє, й не дихає, і в ній навіть шашіль не заводиться, бо ж її чимось там оббризкали, бо вона — коштовна річ і має історичну цінність. Через неї одну відьму послали на вогнище, а чоловікові, який її вирізьбив, відтяли його талановиту руку; судна йшли на дно, а вона випливала. Ніоба була дерев'яна, але у вогні не горіла, вона вбивала людей, але цінности своєї не втрачала. Своєю тишею вона змусила навіки стихнути учнів старших класів, студентів, одного старого священика й цілий хор музейних доглядачів. Мій товариш Герберт Тручинський поквапився на неї, сам виливсь, а вона лишилася суха, і тиша її стала ще глибшою.
Коли сестра-жалібниця рано-ранесенько, десь годині о шостій, виходила зі своєї комірчини, потім з коридору, а тоді й з їжакового помешкання, робилося тихо-тихо, хоч загалом гармидеру вона тут ніколи й не здіймала. Щоб витримати цю тишу, Оскар мусив час від часу порипувати своїм ліжком, переставляти стільця або качати у ванній яблуко. Десь о восьмій чулося шарудіння. То був листоноша, він стромляв у поштову щілину в дверях листи та листівки, і вони падали на підлогу в коридорі. Того шарудіння очікувала, крім Оскара, й пані Цайдлєр. Вона працювала секретаркою в Манесмана, робочий день починала аж о дев'ятій і пропускала поперед себе мене, отож на те шарудіння перший відгукувався саме Оскар. Я робив це якомога тихіше, хоч і знав, що пані Цайдлєр мене чує, кімнатні двері за собою не причиняв, щоб не вмикати світла, згрібав жужмом усю пошту, якщо надходив лист від Марії — а вона один раз на тиждень старанно писала мені про себе, про сина, про сестру Густу, — то ховав конверта до кишені в піжамі й швиденько проглядав решту кореспонденції. Усе, що надходило на ім’я Цайдлєра чи такого собі пана Мюнцера, що мешкав у другому кінці коридору, я, хто не стояв, випроставшись, а сидів навпочіпки, впускав знов на підлогу. А листи на ім'я сестри-жалібниці Оскар крутив у руках, обмацував, обнюхував і, що важливо, допитувався в них, хто їх надіслав.
Сестра Доротея пошту одержувала рідко, хоч і частіше, ніж я. Її повне ім'я було Доротея Кьонґетер, але я називав її просто «сестра Доротея», а прізвище час від часу забував; та коли йдеться про сестру-жалібницю, то прізвище, зрештою, й геть не потрібне. Вона одержувала листи від матері з Гільдесгайма, а також листи та листівки з різноманітних лікарень у Західній Німеччині. Їй писали сестри й санітарки, з якими вона навчалася на медичних курсах. Тепер сестра Доротея вряди-годи підтримувала зв'язки з колежанками, надсилаючи їм листівки, й діставала відповіді, що, як бачив Оскар, хутко пробігаючи їх очима, були беззмістовні й безглузді.
І все ж таки з тих листівок, на яких були зображені здебільшого обвиті плющем лікарняні фасади, я дещо довідався про минуле сестри Доротеї. Якийсь час вона працювала в лікарні Вінценца в Кьольні, у приватній клініці під Аахеном, а також у Гільдесгаймі. Саме звідти й писала її мати. Виходить, сестра Доротея або була родом з Нижньої Саксонії, або, як Оскар, стала біженкою зі сходу й невдовзі після війни знайшла там притулок. Згодом я дізнався, що працює сестра Доротея зовсім неподалік, у Марийській лікарні й, очевидно, підтримує тісні товариські взаємини з такою собі сестрою Беатою, бо чимало листівок указували на їхню дружбу, або в них хтось переказував Беаті вітання.
Вона, ця подруга, не давала мені спокою. Оскар часто розмірковував про неї, я складав їй листи, в одному просив замовити за мене слівце, в іншому про Доротею не згадував зовсім, хотів спершу підбити клинці до Беати, а вже потім поміняти її на подругу. Так я накидав п'ять чи шість листів, декотрі з них уже навіть клав до конверта, вже навіть вирушав до поштової скриньки, але так жодного й не відіслав.
Та, може, колись я й укинув би сестрі Беаті таке послання — у мене ж бо розуму не забракло б і на це! — якби одного з понеділків (на той час у Марії почався роман з її роботодавцем Штенцелєм, до чого я, на диво, поставився цілком байдуже) не знайшов у коридорі того листа, який обернув моє захоплення, щоб не сказати кохання, на справжні ревнощі.
Адреса відправника, надрукована на конверті, підказала мені, що листа сестрі Доротеї надістав якийсь доктор Еріх Вернер із Марийської лікарні. У вівторок надійшов ще один лист. Четвер приніс їй третього листа. Як воно все було того четверга? Оскар повернувся до своєї кімнатки, впав на один із кухонних табуретів, які становили частину його умеблювання, дістав з піжамної кишені щотижневе послання від Марії — попри нового залицяльника, вона й далі писала мені справно, старанно, нічого не пропускаючи, — навіть розпечатав був конверта й почав — ні, читати я таки не почав, бо з коридору почув пані Цайдлєр, відразу по тому — її голос, вона кликала пана Мюнцера, але той не відгукувався, хоч вочевидь був удома, бо Цайдлєрка відчинила його двері й подала пошту, без угаву щось йому втовкмачуючи.
Пані Цайдлєр ще говорила, але я до її голосу вже не дослухався. Мною опанувало безумство шпалери — вертикальне, горизонтальне, діагональне безумство, кривулясте й тисячократ роздруковане, я усвідомлював себе Мацератом, утішався разом із ним підозріло поживним хлібом усіх ошуканих, потім без особливих зусиль убрав свого Яна Бронського в шати дешевенько розмальованого, по-сатанинському розцяцькованого спокусника, що виступав то в незмінному своєму двобортному, приталеному пальті із оксамитовим коміром, то в білому халаті доктора Голаца й відразу по тому — хірургом доктором Вернером, щоб зваблювати, розбещувати, ганьбити, кривдити, бити, завдавати мук — одне слово, робити те, що й має робити спокусник, щоб не втрачати свого образу.
Тепер я лиш усміхаюся, коли згадую про ідею, від якої Оскар тоді аж зжовк і схибнувся на шпалері: я надумав вивчати медицину, і то якомога скоріше. Я надумав стати лікарем — і не де-небудь, а в Марийській лікарні. Я надумав прогнати звідти доктора Вернера, викрити його, звинуватити в коновальстві, навіть у вбивстві — через недбальство — під час однієї операції в горлі. Нехай дізнаються всі: той пан Вернер ніколи ні на якого лікаря не вчився! Просто у війну він працював в одному польовому шпиталі й там нахапався сяких-таких знань. Геть дурисвітів! А Оскар стає головним лікарем — такий молодий, а вже обіймає відповідальний пост. І ось уже лункими коридорами, в супроводі сестри Доротеї на правах операційної сестри, в оточенні білохалатного почту простує новий Зауербрух, він робить обхід і в останню хвилину зважується на операцію… Ох, як добре, що цього фільму так ніколи й не зняли!
