На початку травня — погода стояла спекотна, млиста й узагалі якась не нижньорайнська — я, маючи в кишені достатньо готівки, вирушив у дорогу. Марія дала лад моєму костюму, тож вигляд я мав цілком пристойний. Той облуплений будинок, де на третьому поверсі в трикімнатному помешканні жив Цайдлєр, стояв за вкритим пилюгою каштаном. Добра половина Юліхерштрасе лежала в руїнах, тому важко було сказати щось про будинки сусідні, а також про той, що стояв через вулицю. Поросла травою та кульбабками гора ліворуч, з якої стриміли іржаві залізні балки, наводила на думку, що колись тут, по сусідству з цайдлєрівським будинком, стояв іще один, п'ятиповерховий. Той, що праворуч, зруйнований не зовсім, до третього поверху вже відновили. Але далі коштів, мабуть, не вистачило. Лишилося ще полагодити пошкоджений у багатьох місцях і потрісканий фасад із полірованого чорного шведського граніту. На вивісці «Похоронний інститут Шорнемана» бракувало кількох літер, уже й не пригадую, яких саме. На й досі гладенькій, мов дзеркало, гранітній поверхні зосталися, на щастя, цілими дві викарбувані клинописом пальмові гілочки, надаючи цьому поруйнованому закладу сякого-такого добропристойного вигляду.

Домовинами в цьому підприємстві, яке існувало вже понад сімдесят п'ять років, торгували у дворі, а позаяк моя кімнатка виходила вікнами саме туди, то крамниця та досить частенько привертала мою увагу. Я спостерігав за робітниками, що в гарну погоду викочували зі складу домовини, ставили їх на дерев'яні козли й усілякими засобами освіжували поліровку тих посудин, які до ніг усі звично для мене звужувалися.

На мій дзвінок Цайдлєр відчинив сам. Він стояв у дверях — невеличкий, осадкуватий, захеканий, їжакуватий, в окулярах з грубими скельцями, нижня половина обличчя вся в лапастій мильній піні, — правою рукою ще притискав до щоки помазка, усім своїм виглядом виказуючи п'яницю, а вимовою — вестфальця.

— Якщо кімната вам не сподобається, скажіть одразу. Я саме голюся й маю ще помити ноги.

Церемонитися Цайдлєр не любив. Я оглянув кімнату. Сподобатися вона мені не могла, бо це була колишня ванна кімната, яку тепер не використовували, — знизу, майже до половини стіни, обличкована бірюзовими кахлями, а вище обклеєна шпалерою якогось тривожного кольору. Проте я не сказав, що мені така кімната сподобатися не може. Не зважаючи на те, що на обличчі в Цайдлєра сохла піна, на його немиті ноги, я обстукав саму ванну й поцікавився, чи не можна обійтися без неї, тим більше, що стічної дірки в ній однаково не було.

Цайдлєр усміхнувся й похитав своєю сивою їжакуватою головою, марно намагаючись збити помазком суху піну. Це була його відповідь, отож я погодився винайняти кімнатку за сорок марок на місяць.

Коли ми повернулися до схожого на кишку, тьмяно освітленого коридору, в який виходило багато кімнат з пофарбованими в різні кольори, почасти заскленими дверима, я спитав у Цайдлєра, хто живе в його помешканні ще.

— Моя дружина й постояльці, що винаймають кімнати в господаря помешкання.

Я постукав у двері із зафарбованою білилом шибкою — вони були посеред коридору, за якийсь крок від входу.

— Тут мешкає сестра-жалібниця. Але вас це не стосується. Її ви однаково не бачитимете. Вона тут лише ночує, та й то не щодня.

Не скажу, що Оскар здригнувся, почувши оте «сестра-жалібниця». Він тільки кивнув головою, однак розпитувати про решту кімнат не зважився, а про свою, з ванною, вже все знав: вона була по праву руч від входу, і коридор упирався в її широкі, на всю стіну двері.

Цайдлєр постукав пальцем по моєму лацкану.

— Якщо маєте спиртівку, то варити їсти можете й у себе. А часом і на кухні, про мене, якщо тільки плита для вас не зависока.

Це було його перше зауваження з приводу мого зросту. Рекомендаційний лист від Академії мистецтв, якого Цайдлєр швиденько перебіг очима, справив свій вплив, бо підписав його сам професор Ройзер, директор Академії. На всі попередження й настанови Цайдлєра я кивав головою й підтакував, відзначив подумки, що кухня розташована ліворуч від моєї кімнатки, пообіцяв удома білизну не прати, а позаяк він боявся, що від вологи шпалера у ванній повідстає, то я пообіцяв йому це навіть досить упевнено — прати мені білизну виявила готовність Марія.

Лишалося тільки перенести речі й заповнити бланки про зміну місця проживання. Але з цим Оскар не поспішав. Він не міг отак просто піти з цього помешкання. Без будь-якого приводу він попросив свого майбутнього господаря показати вбиральню, і той тицьнув великим пальцем на диктові двері, що нагадували про воєнні й перші повоєнні роки. А коли Оскар виявив бажання відразу туди й навідатися, Цайдлєр, на обличчі в якого лущилася й лоскотала мильна піна, ввімкнув у вбиральні світло.

За диктовими дверима я розлютився сам на себе, бо Оскар не мав чого тут робити. Проте я вперто чекав, поки з мене бодай трохи щось капне, та позаяк у міхурі нічого не тисло, то довелося неабияк тужитись — ще й через те, що я стояв майже впритул до унітазу, — щоб не оббризкати дерев'яного сидіння й кахель на підлозі в цьому тісному закутні. Моя носова хустина стерла сліди на зашмуляному дереві, а кілька необережних крапель на підлозі Оскарові довелося затерти підошвами.

Цайдлєра вже дратувала суха піна на обличчі, однак узяти дзеркальце й теплу воду йому, поки я був у вбиральні, й на гадку не спало. Він стовбичив у коридорі — видко, вже не міг без мене жити.

— А ви ще той зух! Навіть угоду не підписали, а вже бігом — у нужник!

Він ступив мені назустріч із помазком, обліпленим холодною, засохлою піною, — певно, хотів утнути якийсь ідіотський жартик, — але потім, уже не чіпляючись до мене, відчинив вхідні двері. Поки Оскар, задкуючи повз їжачка й краєм ока назираючи за ним, протискався на сходи, я подумки відзначив, що двері до вбиральні стоять між дверима на кухню й тими, де шибка зафарбована білилом і де час від часу, одне слово, не регулярно ночує якась сестра-жалібниця.

Коли десь надвечір Оскар з валізкою, на якій висів новенький бляшаний барабан — подарунок від Розкольникова, портретиста Мадонни, — знов подзвонив до Цайдлєра, розмахуючи заповненим бланком про зміну місця проживання, свіжопоголений їжачок, що тим часом, либонь, уже помив собі й ноги, провів мене до своєї вітальні.

Тут пахло прохололим сигарним димом. Пахло сигарами, що їх по кілька разів припалювали й гасили. До цього запаху додавалися випари багатьох килимів, складених стосами й згорнених у кутках кімнати — можливо, навіть дуже дорогих килимів. А ще тут пахло старими календарями. Проте жодного календаря я не побачив; календарями пахли килими. А ось зручні шкіряні крісла й стільці, хоч як дивно, не пахли нічим. Це мене дуже розчарувало, бо Оскар, хто зроду ще не сидів у шкіряному кріслі, мав, однак, таке виразне уявлення про шкіряну меблю, що оббивка на цайдлєрівських стільцях та кріслах викликала в нього підозру й видалася йому штучною.

В одному з тих гладеньких крісел, що не мали запаху і, як з'ясувалося згодом, були обтягнені натуральною шкірою, я побачив пані Цайдлєр. Сірий костюм спортивного крою сидів на ній косо-криво. Спідниця задерлася вище колін, і з-під неї виглядав край спідньої білизни на пальців три завширшки. Позаяк задерту спідницю жінка не обсмикнула, а очі в неї, як здалося Оскарові, були на мокрому місці, то починати з нею розмову — вітатися, називатись і таке інше — я не зважився. Я лише мовчки вклонивсь, а очі звів уже знов на Цайдлєра, який відрекомендував мені дружину, показавши на неї великим пальцем і коротко кашлянувши.

Кімната була велика й квадратова. Каштан, що ріс перед будинком, затемнював її, збільшував і зменшував. Валізу з барабаном я поставив біля дверей, а сам ступив з реєстраційним бланком до Цайдлєра, що стояв під стіною між двома вікнами. Кроків своїх Оскар не чув, бо ступав — я полічив це вже згодом — одночасно по чотирьох килимах, покладених один на одного, і кожен наступний верхній був менший від спіднього; своїми різнобарвними краями з торочками й без торочок килими утворювали такі собі строкаті сходи: перша сходинка була червоно-бура й починалася попід самими стінами кімнати, друга, якась зеленувата, заходила майже під усі меблі, скажімо, під важкий мисник, заставлений угорі, під склом, лікерними чарками (їх стояли там цілі десятки), під широке подружнє ліжко. А ось край третього килима, синього і з візерунком, уже було видно від одного кутка до іншого. Четвертому килиму — бордовий плис — випала місія тримати на собі круглого, про всяк випадок застеленого цератою розсувного стола й чотири шкіряні стільці, рівненько оббиті декоративними цвяхами із блискучими голівками.